Сині мигалки. Сліпучі спалахи бліців. Телерепортер з мікрофоном в руці веде пряму трансляцію: «Поки залишається нез’ясованою причина обвалу, однак поліція побоюється, що в катакомбах потрапила в пастку принаймні одна людина». Журналісти з’юрмилася навколо керівників рятувальної операції, які разом з Умберто вивчали схему підземних ходів.

Посеред того мурашника стояла мама Роберта, ледь жива від страху. Повернувшись зі святкової вечері з археологами, вона не застала сина вдома. Спершу розсердилася. А тоді в душу закралася підозра. Зазирнула до своєї торбинки. Так і є. Ключ від входу до катакомб зник.

Роберт!

Під’їхав ще один пожежний автомобіль. Сині відблиски маячків мерехтіли на фасадах будинків. Тріскотіли рації. Поліція нап’яла загороджувальну стрічку, щоб стримати натиск цікавих.

Керівником рятувальників був кремезний чоловік у шоломі й важкій уніформі. Він взяв Робертову маму за руку.

— Це кепі вашого сина? — запитав він, показуючи бейсболку Роберта.

Мама змогла лише мовчки кивнути.

— Ми зробимо все можливе, щоб знайти вашого сина, шановна пані, — співчутливо сказав чоловік.

Його слова прозвучали, мов смертний вирок. Вона заплакала.

Дівчинка.

Роберт так здригнувся, що ледь не заточився назад.

У затуманеному пилюкою півмороку її постать заледве виднілася, наче розмита світлина.