Мама Роберта не наважувалася запитати. Вони мовчки дивилися одне на одного.
— А Роберт? — нарешті пробелькотіла мама.
Рятувальник крутив у руках шолом, потупивши погляд.
— О ні! — прошепотіла вона.
Підійшов Умберто, обійняв її за плечі.
— Ні… ні… ні…
Коліна підігнулися. Умберто довелося її підтримувати.
—
Розпачливий мамин крик пронизав ніч. Робота припинилася. Пожежники познімали шоломи. Навколо запала тиша. Чутно було хіба виття сирен, що наближалися, та істеричне ридання Робертової мами.
Розділ XI
Прикраса
Підземелля дудніло. Важке каміння падало довкола. Здійнялася густа завіса пилу й піску.
Анґеліна тягнула Роберта за собою.
Велетенські брили відривалися від склепіння й гупали додолу. Анґеліна й Роберт бігли, тримаючись за руки. Щодуху. З усіх боків гуркотіло й валилося. Анґеліна затягнула Роберта у вузький прохід, який вів до стародавнього кам’яного льоху. Анґеліна ступала першою. Щоб потрапити до льоху, Робертові довелося відсунути набік якісь дерев’яні ящики й плетені з лика кошики. Він встиг останньої секунди. Короткий коридор за ним обвалився.
— Де ми? — запитав Роберт.
Анґеліна не відповіла.
— Анґеліно?!
Він роззирнувся навколо.