Дівчинка зникла. Роберт нічого не розумів. Куди вона поділася? Може, невидима в піщаному тумані, зуміла вибратися з льоху поперед нього?
Спотикаючись, Роберт рушив далі. Догори старими камінними сходами. Східці були вкриті товстим шаром пилу. Ніяких слідів у пилюці. Дивно.
— Анґеліно?
Мабуть, вже вийшла нагору. Але чому не відповідає. Чому не зачекала на нього?
З кам’яного льоху Роберт потрапив до стародавньої пральні. Тремтячими руками відчинив двері. Ледве волочачи ноги, вивалився на заднє подвір’я. Затяжний підйом сходами позбавив його останніх сил. Роберт прихилився до стіни, щоб віддихатися.
Роззирнувся навколо. Ніде ні душі.
— Анґеліно, де ти?
Дівчинка врятувала йому життя, а сама кудись запропастилася.
Роберт нетвердою ходою рушив з подвір’я. Вийшов на вулицю і почвалав у бік синіх миготливих світел. У голові паморочилося і гуло. Душив кашель. Легені, здавалося, були забиті пилюкою.
Спершу все стихло. Потім юрбою пробіг шепіт.
— Примара! — раптом почувся чийсь голос.
Хтось заплескав у долоні.
Для Роберта це були далекі, нереальні звуки. У вухах дзвеніло.
Тієї ж миті він побачив свою маму. Умберто обіймав її за плечі.
— Поглянь! — вигукнув Умберто.
Мама витерла сльози з очей, дивилася поперед себе невидющим поглядом.
Так минуло кілька секунд.
— РОБЕРТЕ! — несамовито закричала мама, вирвалася з обіймів Умберто й кинулася до сина.
— Мамо! — схлипнув Роберт.
— Роберте! Синочку! — плакала мама.