Дівчинка?

Що вона тут робить?

Роберте!

Її голос. Щось у ньому було дивне.

Хутчіше!

— Хто ти? — затинаючись, запитав Роберт. — Звідки знаєш, як мене звати? Можеш вивести з підземелля?

Немає часу! Поквапся, Роберте!

Вона манила його пальцем. Роберт несміливо рушив за нею.

Немає часу? На що немає часу?

Швидкими кроками — такими швидкими, аж здавалося, ніби вона летить у повітрі, а не йде — дівчинка рушила у пітьму.

Роберт наздогнав її у великій залі, повній кістяків.

Дівчинка стояла посеред зали, чекаючи на нього. За завісою пилюки він ледве її бачив. Дівчинка — приблизно його однолітка. Вона була вдягнена в щось схоже на білу сукню, підперезану паском. Роберт захекався. А дівча анітрохи не втомилося.

Поквапся, Роберте! Часу вже майже немає!

Щось не те було з її голосом. Щось, чого Роберт не вмів витлумачити.

— Зажди! — гукнув він. — Як тебе звуть?

Анґеліна.

«Анґеліна. Звучить, як ангел, — подумав він. — Ангел…»

Ні, не ангел, ні. Хотіла б ним бути. Ангелом у Бога на небі…