Шепіт у пітьмі.
Він увімкнув світло. Озирнувся. Нікого не видно. Він сам.
Хто ж його кликав?
Голос був надто тоненький, щоб належати ченцеві. Дівочий голос.
Молодий…
У тунелі все ще висіла пилюка після обвалу. Немов туман. Очі пекли. Роберт струсив пил і пісок з одягу.
Невже причулося? Чи десь у катакомбах блукало дівча?
Дівчина, яка знала його ім’я… Неможливо!
Ось знову. Голос. Вимогливий.
«Це мені просто вчувається», — вмовляв себе Роберт.
Він набрав мамин номер телефону. Почекав. Але ні… Зв’язок відсутній.
Тремтячими пальцями, ледь потрапляючи на клавіші, він набрав есемеску:
Засипаний в катакомбах :-( Стався обвал! :-( Цілий! Допоможіть! :-( Sorry!
Натиснув клавішу
Він принаймні сподівався на це.
Обережно ступаючи, Роберт рушив углиб лабіринту. У темряву. Здавалося, ніби він простує назад у часі. У минуле. Піщана пилюка лежала грубим шаром. Укрила долівку й кістяки в стінних нішах. Відчуття, ніби бредеш у борошні.
Було так вогко й задушливо, що хлопчик розстебнув сорочку. Ставало дедалі важче дихати. Невже в тунелі мало кисню? На мить його охопила паніка. Якщо забракне кисню, він задихнеться. Задихатиметься повільно й невблаганно. Роберт зробив глибокий вдих. Наповнив легені. Затримав повітря. Видихнув. Знову вдихнув. Знову й знову. Вдих. Видих. Нарешті відчув, як паніка відпустила його.