Крок за кроком просувався він кам’яними тунелями, попід арками порталів, через підземні кімнати з високими склепіннями.
За наступним закрутом тунель знову роздвоювався.
Лише тепер Роберт збагнув, навіщо археологи й спелеологи, спускаючись у незнайоме підземелля, носять зі собою великі мотки мотуззя. Щоб знайти шлях назад.
Роберт освітив долівку перед собою.
І раптом побачив їх!
Сліди ніг…
Залишені його ж кросівками.
А поряд інші сліди.
Більші. Чіткіші.
Ніби хтось ішов за ним назирці.
Охоплений панікою, Роберт посвітив ліхтариком на всі боки. А потім вимкнув світло. Безпросвітна темрява робила його невидимим.
Хлопчик завмер. Намагався затримати подих. Але не зумів. Серце гупало в грудях. Він напружено дослухався.
Легко сказати! Думки сплутались у голові.
Роберт зосередився. Дві пари слідів. Це могло означати, що хтось шпигував за ним. Але… могло бути й таке, що це він сам ступав поряд з відбитками підошов археологів.
Цілком вірогідне припущення, хіба ні?
Роберт увімкнув ліхтарик.
Перед очима шаснула тінь.