Чимало труднощів, які довелося переборювати головнокомандувачу в визвольній війні, вже наведено вище. До тих, що пояснювалися винятковими умовами воєнного часу, додавалися й інші, так би мовити, внутрішні негаразди. Здебільшого вони були зумовлені тим, що сенат не міг функціонувати і його репрезентував тимчасовий орган, який і сам діяв у виняткових умовах, до того ж не мав досвіду в зовнішньополітичних та військових питаннях. Розбіжності, які часом виникали між мною і вааським сенатом, великою мірою зумовлювалися й тим, що сенат пасивно ставився до критики та інтриг, що їх під час війни зазнавали з боку сторонніх осіб головнокомандувач та його найближчі люди. Хоча ті непорозуміння й заважали мені працювати, їх можна було врегулювати так, щоб вони не шкодили воєнним діям. На жаль, невдовзі з’ясувалося, що ця кампанія вільно тривала й після того, як стихла зброя. Виявилося, що члени сенату аж надто готові прислухатися до порад, що їх усілякі делегації та приватні особи вважали за потрібне давати стосовно актуальних організаційних і кадрових питань. Це, звичайно ж, не сприяло зміцненню довіри між мною та сенатом. Порозуміння утруднювала ще й кардинальна відмінність наших уявлень про певні актуальні питання.

Унаслідок гострої нестачі харчів забезпечувати військовополонених провіантом стало надзвичайно важко. Вони потерпали від недоїдання, тому їх годі було вберегти від хвороб, і відсоток смертності в таборах страхітливо зріс. Сенат лише пояснював, що нікому не легко і що всі мають вдовольнитися біднішою поживою, ніж дозволяє здоров’я. Крім того, сенат ухвалив, що всі полонені мають пройти через нормальну судову процедуру. З огляду на їх кількість процес дуже затягнувся, і їм доводилося знемагати в тимчасових в’язницях. Тому я запропонував притягти до суду лише тих, хто скоїв тяжкі злочини, а великі маси введених в оману, зокрема й тих, кого було взято в полон зі зброєю в руках, звільнити з-під варти. Я розумів формально-правові причини, які говорили на користь масових судових процесів, але здогадувався, що вони розбурхуватимуть людей і залишатимуть їх з відчуттям роздратування і злості, і буде важко подолати прірву, яка тепер розділяла наш народ на два табори. Коли дійшло до того, що сенат поставив на обговорення, очевидно, внесену німцями пропозицію вивезти зголоднілих полонених до Німеччини, де вони стануть робочою силою, я не міг приховати несхвалення. Згадка про такі дії не вивітрилася й понині.

Виявилося, що в певних принципових питаннях, які стосувалися армії, наші погляди різнилися ще радикальніше. Ставка саме розробляла організаційний план, основну ідею якого я схвалив у квітні. Він передбачав створення організації мирного часу, на базі якої можна використовувати всю оборонну міць країни при загальній мобілізації. Найбільш актуальні питання полягали в тому, як організувати керівні органи збройних сил і їх взаємини, а також як відбуватиметься перехід до мирного стану, доки існуватиме потреба в певній готовості до війни.

18 травня парламент проголосив сенатора Свінгувуда головою держави, «посідачем верховної влади», після чого д-р Ю. К. Паасіківі сформував новий уряд. 30 травня я дістав запрошення на засідання сенату, де мав відбутися розгляд певної пропозиції щодо організації армії. План, що, до речі, як я помітив, брав до уваги лише негайні потреби, за своєю основною ідеєю не дуже відрізнявся від того, що було намічено в Ставці. Істотним його пунктом стало те, що армію слід зорганізувати за німецьким взірцем і за допомогою німців. Було зроблено акцент на тому, що ми залежні від них і що кількість офіцерів-німців у нашій армії та їхнє становище треба зафіксувати у взаєморозумінні з німецьким верховним командуванням. Зі свого боку я виклав головні принципи свого організаційного плану, наполягаючи на тому, що ми мусимо зберегти волю дій і самотужки ухвалювати рішення щодо своєї оборони. Крім того, її треба планувати з прицілом на майбутнє і з урахуванням усіх вимог, що їх ставлять перед нами власні оборонні проблеми і ресурси.

В одному з пунктів проекту сенату йшлося про те, щоб демобілізувати всіх офіцерів, які за національністю не є ні фінами, ні німцями. Цей припис, вочевидь, було спрямовано проти офіцерів-шведів, які поквапилися нам на допомогу в хвилину найбільшої небезпеки й гідно впоралися із завданнями, часто важкими і невдячними. Щоб дістати змогу вступити до лав фінляндської армії, їм довелося подати у відставку зі шведської, і ще невідомо було, чи матимуть вони яку-небудь можливість продовжити військову кар’єру на батьківщині або знайти бодай скромну цивільну роботу. Цей момент, яким би прикрим він не був, посідав, утім, другорядне місце, а головне полягало в тому, що негоже без обґрунтування звільняти наших друзів і побратимів, яких у жодному разі не можна вважати чужішими від офіцерів-німців, яких намірялися взяти на службу у взаєморозумінні з Oberste Heeresleitung-ом.

По тривалій дискусії стосовно деталей плану сенатор Фрей мовив: «Мабуть, ми маємо таки прямо сказати генералові Маннергейму, в чому річ. Ми вважаємо бажаним, щоб остаточну організацію армії було здійснено за допомогою німецьких фахівців і під керівництвом німців. Ми думаємо так: при головнокомандувачі перебуватиме німецький офіцер генерального штабу, який розроблятиме і подаватиме всі потрібні пропозиції щодо організації, вишколу і споряджання армії, а далі головнокомандувач підписуватиме вказівки, і їх даватимуть від його імені».

Після цих прямих слів ситуація стала зрозумілою. Сенат намірявся покласти (або й уже поклав) організацію нашої оборони на німців. Я подякував сенаторові Фрею за його відверту заяву і висловив жаль, що сенат не довів це до мого відома раніше — так би він уберіг і себе, і мене від цієї болісної і марної дискусії. Адже ніхто, мабуть, не міг собі уявити, що я, створивши армію з нічого й довівши майже не вишколене, недостатньо озброєне і споряджене військо до перемоги завдяки бойовому духу фінськоіго солдата і вправності та самовідданості офіцерів, тепер погоджуся візувати накази, що їх вважатиме за потрібне давати німецька військова комісія. «Я лише хочу додати, що сьогодні ввечері подаю в відставку з поста головнокомандувача, а завтра їду за кордон. Прошу уряд негайно вибрати мого наступника — інакше я передам цей пост найближчому з моїх людей. Прощавайте, шановні панове!»

Лише за два тижні до того голова сенату в цій самій залі вітав мене в столиці, дякуючи за те, що я зробив для порятунку країни. 30 травня, коли я йшов із сесійної зали, члени уряду не мали що мені сказати, і ніхто не встав, аби подати мені руку.

Того самого дня я підписав свій прощальний наказ:

Назавтра о восьмій годині ранку я сів у потяг на Турку, щоб вирушити до Стокгольма разом із деякими помічниками й побратимами.

Якщо розглядати визвольну війну на тлі тих двох воєн, які спіткали Фінляндію в часи минулого світового лихоліття, ніхто не може не побачити боротьбу 1918 року в правильному світлі: мета трьох наших воєн була одна. Скільки б не було зроблено, аби звести визвольну війну до суто громадянської, а провину за неї перекласти на легітимний уряд країни й армію, це не може змінити того факту, що ми і 1918 року, і згодом захищали недоторканність держави й своє існування як самостійної нації. Якби ми 1918 року не стали до боротьби, Фінляндія в найліпшому разі перетворилася б на автономну область у складі Радянського Союзу, без громадянської свободи, без справжньої державності і без місця серед вільних націй. Попри те що пізніше нам довелося заплатити за свободу незрівнянно дорожче, не забуваймо жертв і зусиль визвольної війни. Мабуть, нечасто вдавалося довести війну до перемоги такими малими матеріальними ресурсами, нечасто вдавалося здійснювати такі складні бойові операції імпровізованим військом.

Після тридцятирічної служби в армії великої держави з її специфічним середовищем і усталеною формою мені особисто аж ніяк не було легко призвичаїтися до життя 1918 року, до того ж я не мав підтримки, яку дає головнокомандувачу з одного боку уряд, а з другого — військова дисципліна, єдиний вишкіл і неперервні традиції. Мені допомогли впоратися віддані товариші, а відважні офіцери й вояки шуцкорів і частин, набраних із добровольців і військовозобов’язаних, уможливили перемогу. Тому я не можу не зворушитися, коли пригадую собі визвольну війну. Фінляндська армія, яку у власній країні багато хто ненавидів і ганив, і яка й за кордоном була недооцінена, врятувала країну від загибелі і заклала підвалини, міцніші за будь-який маніфест, підвалини майбутності Фінляндії як самостійної держави.