Не дуже на щось сподіваючись, я вирушив на зустріч із впливовим секретарем кабінету міністерства закордонних справ Філіпом Бертло, сірим кардиналом з Орсе, про якого розповідали, що він ставиться до Фінляндії доволі неприхильно. Однак усі прогнози стосовно нього були помилковими. Месьє Бертло поводився дуже ґречно і виявляв велику симпатію до Фінляндії, хоч його й не задовольняла її теперішня політика.
На першій зустрічі між нами виник спонтанний контакт, який уможливив відверте обговорення фінляндських проблем і, наскільки я міг судити, давав надії на сприятливий підсумок моєї місії. Я розповів про своє уявлення, яке склалося в мене стосовно того, що державні діячі союзників прискіпуються в фінляндському питанні до зайвих деталей, — обом сторонам пішло б на користь, якби його розглядали ширше і довіряли б одній чи кільком особам, чия присутність у фінляндському уряді забезпечить схвалення державами Антанти основного напряму його політики. Якщо Орсе намагатиметься добирати й контролювати склад нашого уряду, Фінляндія просто опиниться в такій самій залежності від Антанти, в якій раніше була від Німеччини, а це суперечить її меті — повній самостійності. Я зазначив, що Фінляндія не має стати чиєюсь колонією: слід дати їй вирости сильною та незалежною, без потреби перед кимось плазувати. Месьє Бертло відповів, що цінує мою щирість, і запевнив, що Фінляндія може не сумніватися: Франція з якнайбільшою повагою ставитиметься до її справедливих вимог і цілковито визнає право самій визначати форму державного врядування, за умови, що вона збігатиметься з волею народу.
Коли я розмовляв із месьє Бертло пізніше, він сказав, що радився і з прем’єр-міністром Клемансо, і з міністром закордонних справ Пішоном про умови поновлення розірваних відносин. Він не в усіх моментах поділяв думку цих добродіїв, а також не сприймав ухвали французького уряду як ультиматум, вважаючи, що вони можуть стати основою для подальших перемовин. Франція чекала, що в Фінляндії відбудуться нові вибори на демократичних засадах і буде сформовано новий уряд без «des germanophiles militants», що репрезентуватиме справжню більшість народу. Новий уряд має видати декларацію, в якій гарантуватиме прийнятну для союзників політику. Далі треба вибрати нового регента, який мав би довіру Антанти — тут Бертло додав: «тобто Вас!» — а також міністра закордонних справ, із яким вона вважатиме за можливе співпрацювати.
«Вам ці умови можуть здатися суворими», — мовив він. На це я знову сказав, що, мабуть, небезпідставно дорікав французькому урядові за надмірну детальність. Я зазначив, що деякі ухвали в бажаному напрямі вже зроблено, але мені б не хотілося обговорювати персональні питання. Французький уряд аж надто цікавиться складом нашого нового уряду. Сам я маю зауваги стосовно присутності там деяких осіб, але разом із тим вважаю — хоча й не маю жодного офіційного статусу, — що формування нового уряду вже є прийнятним фундаментом для поновлення дружніх відносин. І ще я додав, що коли регентом виберуть мене, Франція вже матиме гарантії зміни фінляндського зовнішньополітичного курсу, тим паче, що конституція 1772 року надала очільникові держави широкі повноваження. Якщо Франція поставиться до нового уряду негативно, моє становище по поверненні на батьківщину ускладниться. Щоб засвідчити своє бажання дати нагоду французькому уряду ознайомитися з ситуацією, я запропонував попросити дозволу прислати до нашої країни військову місію.
Моя розмова з міністром закордонних справ Пішоном засвідчила, що кригу зламано. Я побачив надзвичайно ґречну й приємну людину, яка виявляла велику симпатію до Фінляндії. Міністр розповів, що його зацікавлення нашою країною почалося зі Всесвітньої виставки, яка відбулася 1900 року в Парижі. Він милувався фінляндським павільйоном, а на одному з офіційних обідів поряд сидів синдик нашої експозиції. Той так гарно говорив про свою країну, що Пішон став щирим другом Фінляндії. Маленькі події можуть мати далекосяжні наслідки!
Міністр зазначив іще, що особисто ініціював визнання Францією нашої незалежності. Невідомо було, чи зможе Франція спонукати свого союзника піти за її прикладом, однак якщо Фінляндія підтвердить новий і розважливіший політичний курс, у Франції, безперечно, знайдуться способи стимулювати нас і виявити нам свою симпатію. Міністр пообіцяв обговорити фінляндське питання з Англією до того, як відбудеться мирна конференція, а відтак обстоювати і визнання нашої незалежності імперією, і поновлення французько-фінляндських стосунків. Коли я зазначив, що Франція все ж таки, певно, може самотужки постановити їх поновити, щоб зміцнити позиції фінляндського уряду, він натякнув, що коли порушить це питання, його вже фактично можна вважати розв’язаним.
В аландському питанні Франція не мала жодних зобов’язань перед Швецією. Пішон брав до уваги бажання аландського населення, щоб архіпелаг було приєднано до Швеції, але загалом став на позицію Фінляндії. Утім, у своєму ставленні до Фінляндії Франція мусила зважати не лише на союзників, а й на громадську думку.
Коли зайшла мова про постачання зерна, мені вдалося переконати міністра в невідкладності цієї справи. Після того, як він пообіцяв мені, що Франція підтримуватиме нас і в цьому питанні, зосталося лишень узгодити технічні моменти імпорту за допомогою блокадного комітету в Лондоні.
У цьому контексті я не хочу, щоб пішла в непам’ять одна незнайома нам подробиця, яка може бути цікавою. Міністр закордонних справ Пішон кілька разів зазначив, що під час війни великих держав Франція пропонувала російському урядові переглянути панславістичну політику щодо Фінляндії, — дражливий демарш, який був аж ніяк не легким для держави-союзниці. Під час свого прощального візиту до міністра закордонних справ я дізнався від нього, що мою ідею послати до нашої країни французьку військову місію сприйнято позитивно.
З-поміж впливових французьких політиків, із якими я обговорював наші проблеми, я хочу окремо згадати Арістіда Бріана, великого серцеїда, і Альбера Тома, який їздив до Петербурга під час революції й доволі добре розумівся на житті Росії.
Щирим другом Фінляндії виявився і мсьє Франклін-Буйон, голова комісії закордонних справ у депутатській палаті. У російському питанні його улюбленою політичною ідеєю було створення Балтійського союзу, до якого вступила б і Фінляндія. На це я сказав, що давні історичні й культурні зв’язки поєднують мою країну з народами північної Європи, а тому їй би більше пасувало бути в Скандинавському блоці, попри те що тодішня недалекоглядна політика Швеції щодо Аландських островів стоїть на заваді об’єднання північноєвропейських країн.
Коли Франклін-Буйон поцікавився моєю думкою стосовно політики великих держав щодо Росії, я відповів, як і в Лондоні, що російську державу слід відновити в її національних кордонах, але більшовизм становить небезпеку для всього цивілізованого світу. В інтересах Фінляндії прагнути до добрих політичних і економічних відносин зі звільненою від більшовиків Росією. Франклін-Буйон поділяв мою думку. Йому була не до вподоби позиція британців, що більшовизм треба ізолювати, щоб він відмер сам собою, адже в ізоляції, на його думку, цей рух лише зміцниться. Більшовицький режим напевне доведе країну до багатьох важких ситуацій у царині економіки й техніки — втім, можна було чекати, що радянський уряд зможе впоратися з труднощами своїми методами. Але хай там як, а Франклін-Буйон запевнив, що Франція ніколи не дозволить Німеччині вкоренитися на російському терені ні економічно, ні військово, ні політично. Адже Франція сьогодні найконсервативніша країна Європи, і її обов’язок — підтримувати лад скрізь, де треба.
Що стосується Фінляндії, Франклін-Буйон вважав, що Франції має бути вільно поновити з нею розірвані стосунки. Це сприятиме розвіянню поширеного уявлення, начебто французький уряд своєю жовтневою нотою відкликав визнання фінляндської незалежності: адже нота стосувалася лише обрання зятя німецького імператора королем Фінляндії. А поза тим Франція не мала бажання втручатися в наш вибір форми врядування.
Легко було спостерегти, що антифінляндська пропаганда з боку росіян-емігрантів лягла у Франції на сприятливий ґрунт. Вони як саможертовні військові союзники досі мали великий вплив, а завдяки своїм зв’язкам іще й можливості через пресу протидіяти фінляндським інтересам, насамперед ув актуальному питанні: чи визнають Англія та США нашу незалежність до початку вже близької мирної конференції? Утім, були й винятки. До них належали колишній міністр закордонних справ Росії й посол у Парижі Ізвольський, який відвідав мене, висловив симпатію до Фінляндії і виявив бажання зробити щось для нас. А ще він зазначив, що його було усунуто з поста міністра закордонних справ через симпатизування Фінляндії, — втім, до цього твердження варто ставитися з обережністю, адже загальновідомо, що причина його переведення до Парижа полягала в його невдалій політиці на Балканах.
Згодом комітет, який у Парижі дбав про інтереси царської Росії, пішов аж на те, що 1919 року підготував на мирну конференцію меморандум, де було сказано, що Росія ніколи не відмовиться від «права, яке лежить в основі політичних і державно-правових відносин між Росією та Фінляндією». Це «право» базувалося на тих самих військових аспектах, які потім, восени 1939 року, фігурували в претензіях радянської Росії. У заяві комітету було зазначено, що беззастережною умовою безпеки Петербурга є те, що Росія матиме укріплені морські бази на північному березі Фінської затоки і в Ганко. Крім того, комітет робив акцент на значенні для Росії Аландських островів як військової бази. Підставою для цієї вимоги, на думку представників росіян-емігрантів, була німецька «окупація» Фінляндії 1918 року. Через 20 років Сталін посилався на той самий аргумент. Ось які далекосяжні наслідки мало те, що самостійницький Сенат попросив 1918 року допомоги в Німеччини!
З Парижа я від’їздив із відчуттям, що мені вдалося донести до французьких політиків, що нашу справу не слід відкладати до мирної конференції, адже фінляндська держава виникла не внаслідок світової кризи. Фінляндія існувала вже понад сто років у статусі автономної держави з власною адміністрацією, яка ґрунтувалася на неперервній історичній традиції тривалістю шість століть.
Закінчивши всі перемовини у французькій столиці, я на початку грудня виїхав до Лондона. Покладаючись на обіцянку міністра закордонних справ Франції про демарш англійському урядові і про поновлення (на певних умовах) дружніх стосунків між нашими країнами, я з надією дивився в майбутнє.
Свої враження від перемовин у Парижі й Лондоні я виклав у телеграмі, посланій 8 грудня міністрові закордонних справ Енкелю, де згадав глибоку недовіру країн Антанти до Фінляндії і пожалкував, що на подальших перемовинах не матиму змоги говорити з потрібним авторитетом.
У Лондоні я знову почав спілкуватися з провідними британськими державними діячами й військовиками, зокрема з міністром закордонних справ Балфуром, помічником міністра лордом Гардінґом із Пенсгерста, військовим міністром лордом Мілнером і начальником Генштабу, генералом Генрі Вілсоном. У результаті цих розмов британський уряд схвалив таку програму:
Склад новосформованого уряду продемонструє щире прагнення до нового політичного курсу: більшість у ньому становитимуть ті, хто відмежовується від пронімецької орієнтації.