Усі партії вийшли з виборів із новими гаслами й новими обличчями, тому для формування уряду знадобилися тривалі перемовини і роздуми. Для створення коаліції на широкій основі я доручив формування уряду центристові, кандидату юридичних наук Каарло Кастрену, який зараховував себе до лібералів. Я не заперечував проти залучення до уряду соціал-демократів, але коли вони заявили, що не візьмуть на себе урядову відповідальність, якщо до нової коаліції увійдуть і праві, звичайно, годі було зреалізувати ідею співпраці. Соціал-демократів дуже дратувало те, що доручення отримав не міністр освіти попереднього уряду — професор Сойнінен, який самочинно намагався сформувати уряд. Ось вам і приклад того, що бувало на початках нашого парламентського життя!
З прикрістю я мусив зауважити, що велика частина фінляндського народу не зрозуміла глибинної мети визвольних змагань і значення досягнутих цілей. Моє ставлення до юридичного врегулювання наслідків заколоту й моя особиста роль у розв’язанні цього питання, як я помітив, теж були невідомі широкому загалу. Гуманної політики, яку я провадив на посту головнокомандувача навесні 1918 року, коли виступав проти ув’язнення в таборах геть усіх заколотників, я вирішив дотримуватися і будучи регентом. 1 квітня 1919 року вийшов указ про закінчення діяльності суду з державних злочинів, а в червні — ще один, який стосувався амністії. Таким чином було випущено на волю всіх учасників заколоту, крім тих, що скоїли вбивство, підпал чи інші порівнянні тяжкі злочини. Свою зацікавленість долею політв’язнів я продемонстрував, крім того, перевіркою наприкінці березня в’язниці в місті Таммісаарі й ужитими заходами для усунення тамтешніх хиб.
Кабінет Кастрена, буржуазний коаліційний уряд, було призначено 17 квітня. Пост міністра закордонних справ обійняв д-р Рудольф Голсті, міністром оборони залишився генерал-майор Вальден, а важке завдання поставити на ноги фінанси держави було покладено на дійсного статського радника Ауґуста Рамсая. Аграрну спілку репрезентував темпераментний письменник Сантері Алкіо. Новий уряд мав підтримку 60 % парламенту після того, як соціал-демократи перейшли в опозицію. Дехто серед них зайшов так далеко, що почав вимагати відставки регента, який не подбав про представництво партії в уряді.
Новими парламентськими виборами Фінляндія виконала останню з умов, поставлених Парижем і Лондоном для початку нормалізації відносин, і все свідчило про те, що наші зусилля не минули даремно. 8 березня французький уряд повідомив про свій намір прислати до нашої країни дипломатичного представника і про те, що відповідну ухвалу було зроблено ще до того, як стали відомими підсумки парламентських виборів. Цей захід пояснили задоволенням французького уряду після звернення регента до народу Фінляндії та його політикою. 22 березня з Форин-офісу повідомили міністрові закордонних справ Енкелю, який транзитом через Лондон прямував до Парижа, що вже існує принципова ухвала про визнання фінляндської незалежності. Це запевнення кілька днів по тому повторив заступник міністра закордонних справ лорд Керзон, який тоді твердо наголосив, що Англія, довівши до відома свою позицію, хоче зміцнити становище регента напередодні сесії парламенту і що в Англії його вважають єдиним, хто з належним авторитетом може керувати державою. Під час свого відвідання Орсе міністр Енкель дізнався, що пропозиція про неучасть Фінляндії та Польщі в мирній конференції на Принцових островах виходила від президента США. Отже, ініціювавши таку пропозицію, президент Вілсон теж опосередковано визнав незалежність Фінляндії.
Незважаючи на це сприятливе передвістя, ми 23 квітня довідалися від нового міністра закордонних справ Голсті, який тоді перебував у Парижі, що один із представників Держдепартаменту заявив, буцімто Фінляндії слід погодитися на розгляд питань щодо її кордонів на мирній конференції. Міністр Голсті підтримав цю пропозицію, але з огляду на те, що ні я, ні уряд не вважали такі заяви рекомендованими, дістав доручення повідомити, що Фінляндія може прийняти визнання де-юре лише на основі територіальної недоторканності держави. Виступ із попроханою заявою створив би небезпечний прецедент. Наша непохитність, наскільки мені відомо, не спричинила відкладення розгляду справи — піддатливість могла мати зворотний ефект.
У цей момент фінляндська справа несподівано знайшла заступника в особі Герберта Гувера, американського «харчового диктатора», який перебував у Парижі. В листі, надісланому 27 квітня президентові Вілсону, він підтримав негайне визнання нашої незалежності, посилаючись на демократичність щойно проведених виборів і широку парламентську основу нашого уряду. Фінляндія, писав пан Гувер, заслуговує на всіляку підтримку в своєму важкому становищі й гострій харчовій кризі. Лише по офіційному визнанні можна буде розблокувати в американських банках чималі суми для закупівлі харчових продуктів. Хоча в певних колах і було бажання стверджувати, що генерал Маннергейм кидає негативну тінь на новий фінляндський уряд, американському урядові мало б вистачити того факту, що підвалини демократичних інституцій закладено під його керівництвом.
Неквапливість Англії та США в офіційних визнаннях мене не турбувала. Ми могли спокійно чекати, покладаючись на обіцянку, дану мені міністром закордонних справ Пішоном.
І довго чекати не довелося. Ще 3 травня це питання за американською ініціативою було поставлено на обговорення в Раді закордонних справ у Парижі. Тоді французький делегат, міністр закордонних справ Пішон, зазначив, що його уряд уже визнав незалежність Фінляндії. Щоправда, дипломатичні стосунки було на деякий час розірвано, але тепер їх поновлено, після того як генерал Маннергейм призначив новий уряд: Фінляндія вже має дипломатичного представника в Парижі. Уряд Франції неодноразово рекомендував союзникам піти за її прикладом і підтримав розв’язання цього питання відповідно до пропозиції американського делегата.
Представник Англії, лорд Гардінґ із Пенсгерста, сказав, що британський уряд теж підтримує пропозицію, бо вона сприяє зміцненню позицій генерала Маннергейма і фінляндського уряду, а крім того, таке визнання можна вважати одним із заходів для запобігання поширення більшовизму. Утім, він вволів, щоб уряд Фінляндії погодився на розгляд питання кордонів Петсамо й Аландських островів на мирній конференції й заявив про своє бажання амністувати учасників заколоту, які в Мурманську вступили на службу Британії. Слід рекомендувати фінляндському урядові видати декларацію стосовно цього питання.
Представник Японії, барон Макіно, який не мав повноважень свого уряду щодо цього питання, сказав, що особисто схвалює пропозицію. Утім, на додаток він висловив сподівання, що фінляндському урядові повідомлять, що керівник білих росіян Юденич має отримати карт-бланш на наступ на Петербург територією Фінляндії, що набагато полегшить йому операцію.
Коли французький делегат висловився щодо беззастережного визнання Франції, американець м-р Лансінґ теж виступив проти того, щоб ставити умови, й дискусія завершилася рекомендацією на адресу Англії та США невідкладно поставити крапку в цій справі. Англія визнала незалежність Фінляндії 6 травня 1919 року, США — наступного дня. 23 і 27 червня за їх прикладом те саме зробили Італія та Японія.
Обмін нотами між британським та американським урядами засвідчив, що визнання цих держав не обтяжене жодними умовами й застереженнями. Невдовзі ми радо прийняли в Гельсінкі британський флот, візит якого свідчив про зростання зацікавлення балтійським регіоном і російською проблемою.
Тепер наші міжнародні відносини мали тривку основу. Внутрішня ситуація теж стабілізувалася. Річницю маршу визвольної армії до столиці ми справляли зі свідомістю того, що праця, для якої заклала підвалини перемога нашої зброї, впродовж року дала результати.
Одним із проявів радості з нагоди нещодавно здобутої свободи став великий академічний урочистий захід, традиційна промоція магістрів і докторів, організована в останній день травня 1919 року. Тоді мені як мандрівнику-досліднику було надано звання почесного доктора філософії в Гельсінському університеті. Крім того, мою доньку Софі вибрали головною плетільницею вінків, і це дало мені приємну нагоду побачити промотованих у себе в гостях. Ця перша промоція в незалежній Фінляндії була поважним і ефектним святом, на якому панувала велична патріотична атмосфера.
Як зазначено вище, керівництво білих росіян, насамперед колишній міністр закордонних справ Росії Сазонов, робило все можливе для відстрочування визнання фінляндської незалежності, доки Установчі збори Росії матимуть нагоду затвердити державно-правові стосунки між нашою країною та новоутвореною російською державою. Це було непослідовно, адже за визнанням ішло ще й намагання спонукати Фінляндію взяти участь у військовій кампанії проти Петербурга. Це питання знову набуло актуальності навесні і влітку 1919 року.
Сили білих росіян від кінця 1918-го були поділені на три головні групи. Першою з них командував адмірал Колчак, якого росіяни в листопаді, а згодом і держави Антанти визнали очільником держави. Ця зібрана в Сибіру армія в березні 1919 року перебралася через Урал і дійшла до Пермі й Уфи. Друга група під командуванням генерала Денікіна, яка оперувала на півдні Росії, в травні 1918 року пішла маршем на північ і 13 жовтня прибула до Орла. Третя і найменша група, так званий Північний корпус, була дислокована в Естонії, і командував нею генерал Родзянко, мій колишній молодший однополчанин-кавалергард. Верховне командування Північного корпусу перебувало в руках генерала Юденича, і його підтримував «Уряд Російської Північно-Західної області», який виник під британським патронатом. Матеріальну допомогу Юденичу теж надавала Англія, представником якої при ньому був генерал сер Г’юберт Ґоф, командувач 5-ї британської армії, яка воювала під час Першої світової війни на Західному фронті.
Від початку естонської визвольної боротьби питання про участь Фінляндії в наступі на Петербург стало темою розмов у побуті і в пресі. Обговорював його і уряд, який, утім, узяв стосовно таких планів негативну позицію, адже білі росіяни не визнавали нашого суверенітету, а таке визнання за всіх обставин було доконечною передумовою для початку обговорень. Щоправда, серед них уже тоді були лічені охочі купити наше сприяння за визнання незалежності, але такі спроби закінчилися через рішучий опір Сазонова, який схилив на свій бік і адмірала Колчака.
Незважаючи ні на що, генерал Юденич до останнього сподівався на диво, яке уможливить для нього наступ на Петербург через Карельський перешийок. З цією метою він від січня 1919 року перебував здебільшого в Гельсінкі. А що позиція керівництва білих росіян у справі визнання лишалася негативною, його місія в Фінляндії була безнадійною. Я кілька разів приймав генерала Юденича, який завдяки лаврам, зібраним у боях на Кавказі проти турків, був у російській армії відомим і шанованим офіцером. Тому я сподівався, що познайомлюся в його особі з авторитетним чоловіком, але, на мій подив, він якось не справляв враження активної людини, а крім того, йому, як мені здалося, геть бракувало рис, які мали б бути в політичного й військового лідера з таким статусом і в такій безнадійній ситуації. Зустрівшись із Юденичем, я ліпше зрозумів, чому він тепер не має авторитету ні серед естонців, ні серед співвітчизників. Крім того, керівники білих росіян, як я помітив, побоювалися, що фіни виношують плани самостійної операції проти Петербурга, тому я пояснив Юденичу, що це не так. Генерал Родзянко листом попросив надати інформацію про наші можливі плани наступальних операцій і водночас сам сповістив про намір здобути місто з півдня[47].
У червні 1919 року більшовики завершили масування війська проти адмірала Колчака й 9 червня розпочали контрнаступ, завдяки якому швидко відвоювали Уфу. Тепер Колчак зазнавав невдачі за невдачею — головно тому, що його чеські дивізії відмовлялися служити. 24 червня я дістав від нього телеграфом повідомлення про початок спільної операції проти Петербурга. У той самий час Сазонов упрохував уряди в Парижі й Лондоні натиснути на фінляндський уряд. На початку липня з верховної ради союзників надійшло повідомлення про те, що «уряди країн Антанти не мають нічого проти здійснення фінляндським військом операцій проти більшовиків», — доволі платонічна декларація, яка, зрозуміло, не мала жодних наслідків.
Щоб остаточно роз’яснити ставлення фінляндського уряду до питання спільних операцій проти Петербурга, я повідомив адміралу Колчаку, що визнання нашої незалежності є найпершою умовою зацікавленості Фінляндії успіхами білих росіян.