Лише влітку 1923-го уряд почав реагувати. Керівники партії постали перед судом і отримали вироки, а Верховний суд оголосив так звану соціалістичну робітничу партію злочинною організацією. Минуло два роки, перш як її було ліквідовано, але й це не спинило її діяльність. Під назвою Фінляндська соціалістична партія робітників і дрібних хліборобів комуністам дозволили функціонувати далі.

Одним з принизливих наслідків того, що комуністи мали змогу спокійно провадити агітацію, став терор, який вони вчиняли на заводах, фабриках та інших робочих місцях щодо робітників, які мали патріотичні настрої, брали участь у визвольній війні і належали до шуцкору. На це явище уряд теж ніяк не відреагував. Тривала червона агітація у збройних силах. Пасивність влади фактично означала реабілітацію червоного заколоту, що оприявнювалася і активними діями — насамперед дедалі ширшими амністіями, частиною яких стало ще й повернення всіх громадянських прав. Амністії було поширено навіть на численних осіб, засуджених за тяжкі злочини, аж до ватажків заколоту — незважаючи на негативну резолюцію Верховного суду.

Як можна було здогадатися за цих умов, питання оборони країни теж стало яблуком розбрату між партіями. Мета лівих сил полягала в повному роззброєнні. 1921 року соціалістам вдалося домогтися відкладення розгляду нового закону про військову повинність на післявиборний час. Для позиції центристів у питанні оборони країни було характерне намагання зменшити тяготи військової повинності і виразне небажання йти на економічні жертви, потрібні для утримання збройних сил, не кажучи вже про поліпшення їх стану. Внаслідок цього частка асигнувань на оборону країни в державному бюджеті меншала з кожним роком: становивши 25,5 % 1919 року, вона до 1923 року поступово зменшилася до 14,7 %.

Крім того, в багатьох колах панувало патріотично-перебільшене уявлення про можливості, які існуватимуть у лиху годину. 1918 року армію було створено з нічого, тож гадалося, що коли по-справжньому знадобиться, для забезпечення оборони країни вистачить нового народного повстання. Утім, кожен мислячий громадянин мусив розуміти, що лише тимчасове ослаблення російської держави уможливило тоді здобуття нами свободи, і, лише виходячи з цього, ми могли сподіватися, що мирне становище триватиме. Ми отримали відстрочку на будівництво оборони країни, але чи надовго? Адже саме час — поряд з грішми — був насамперед потрібний для всебічного розвитку збройних сил, а ми ж лише почали цей процес.

Організаційні засади, розроблені для шуцкорів у часи мого регентства, виявилися придатною і тривкою основою для їх постійного вдосконалення. Однак плановий розвиток гальмувала прикра ощадливість в асигнуванні коштів, яка теж стала наслідком політики поступок лівим силам, — хоча шуцкорівська організація була доволі малобюджетним допоміжним чинником у збереженні порядку і збільшенні обороноздатності.

Про негативне ставлення уряду до цієї добровільної організації свідчить те, як він розглядав виниклу влітку 1921 року конфліктну ситуацію, внаслідок якої посада командувача шуцкорів стала вакантною. 16 вересня того самого року представники всіх шуцкорівських округів країни з’їхалися до Гельсінкі, щоб обрати кандидата на цю вакансію. Збори одностайно вирішили запропонувати президентові поставити на цей пост мене, почесного головнокомандувача шуцкорів.

Моєю думкою не поцікавилися, тому звістка про висунення мене кандидатом стала для мене сюрпризом. І взагалі я в той час навіть не був у столиці. Коли шуцкорівська делегація запевнила мене, що всі шуцкори країни одностайно підтримують мою кандидатуру, я відповів телеграмою: «Якщо, на думку делегатів шуцкорів, я можу бути корисним шуцкорам, я вважаю за честь дістати змогу командувати тими 100 000 громадянами, які об’єдналися для оборони свободи й легітимного ладу Фінляндії».

Усвідомлюючи наявність зустрічних вітрів нагорі, я розумів, що з цим постом пов’язані великі труднощі, але з другого боку не хотів відступати перед ними й вірив у свої можливості справити такий вплив, щоб ця молода організація усталилася й виробила традиції в тих формах, які я сам затвердив. Якщо це мені вдасться, я зроблю послугу шуцкорам і всій країні. Однак президент не схвалив мою кандидатуру, і минуло десять років, доки керівництву держави знадобилися мої послуги.

Під час мого перебування за кордоном восени 1924-го центральна управа Шведської народної партії попросила мене згодитися балотуватися в президенти на виборах, що мали відбутися наступного року. При цьому мене запевнили, що консервативні елементи виборчих округів, цілком імовірно, долучаться до підтримки моєї кандидатури. Проте я сумнівався, що моє балотування в той час сприятиме зміцненню єдності країни, тим паче, що ініціатива виходила з боку такої маленької партії, а тому волів відхилити пропозицію і водночас висловив побажання, щоб шведські виборці спільно підтримували якогось кандидата від фінських буржуазних партій. Зроблена мені пропозиція свідчила про зростання занепокоєння, яке виникло внаслідок розвитку подій і втрати авторитету, якої зазнав уряд, постійно погоджуючись із вимогами лівих сил. Були й інші ознаки того, що люди почали дедалі виразніше усвідомлювати згубність внутрішнього розколу, який міг поставити під загрозу здобутки визвольної війни й оборонні можливості країни.

Серйозним попередженням став у ті часи тривожний розвиток подій у балтійських країнах. Комінтерн іще цілеспрямованіше й ефективніше, ніж у Фінляндії, провадив там підпільну діяльність, очевидно готуючись до заколоту. Конкретним доказом цього стало те, що більшовики намагалися 1 грудня 1924 року здійснити в Естонії державний переворот за допомогою ударної групи, організованої для громадянської війни і підсиленої естонцями, які пройшли військовий вишкіл у Радянському Союзі, таємно переправленими до країни. Спробу заколоту було придушено, але навіть попри все це естонський уряд не вжив достатньо рішучих заходів проти комуністичної партії.

Жодні лихі передвістя досі не спонукали фінляндську владу відмовитися від поступок лівим силам, а в буржуазних колах і далі тривав той самий міжпартійний розкол. Наслідком такого стану справ був соціалістичний урядовий експеримент, а також найнижча частка оборонного бюджету в Фінляндії, яка 1928 року становила лише 13,8 % загальних державних витрат! Утім, спробу соціалістів зменшити термін військової служби на один рік вдалося зірвати.

У ті часи фінляндські соціал-демократи були фактично оборонними нігілістами. Їхня позиція виразно оприявнилася в програмі щодо оборонного питання, яку керівництво партії висунуло на партійній конференції в січні 1930 року. Там зокрема було сказано:

Укладачі програми припускали, що Фінляндія стане жертвою російського імперіалізму, — «таку можливість не можна зовсім не брати до уваги», але твердили, що «жодної такої імовірності не існує, а отже, не варто утримувати тут дороге військове відомство, яке, можливо, ставить під загрозу безпеку народу, на випадок війни, яку, напевно, вже годі буде відвернути військовими засобами». Збройні сили треба замінити на «прикордонні загони поліційного типу, з назви яких уже видно їх завдання; а якщо їм доведеться відступити від кордону, доки ворог просуватиметься далі з метою захоплення країни, їхнє завдання скінчиться». Партійна конференція ухвалила програму майже без змін.

У той самий час, коли було зроблено наведену вище заяву, в Росії реалізація першого п’ятирічного плану встигла дійти вже до початку третього року. Паралельно з процесом індустріалізації зростала технічна міць Червоної армії, й імперіалістичні зазіхання в офіційних заявах радянських лідерів з’являлися так часто, що й нашим соціал-демократам теж варто б було почуватися не так упевнено.

Не звертаючи уваги на перебіг подій, і соціал-демократична лівиця, і буржуазні центристи заплющували очі на діяльність, яку провадили на кошти, отримані ззовні, комуністичні радикальні елементи, нашвидкуруч замаскувавшись під партію зі, здавалося, безневинною назвою «Фінляндська партія робітників і дрібних хліборобів». Кількість мандатів у комуністів в результаті виборів 1924 року поменшала до 18, однак три роки по тому зросла до 20, а 1929 року — до 23. До того ж комуністи ще мали своїх підслухачів та інформаторів у парламентських комітетах, ба ще й при розгляді найдражливіших справ, пов’язаних з обороною країни. Щойно котрогось депутата-комуніста ловили на гарячому, арештовували й засуджували до ув’язнення, на його місце ставав резервний член, теж посіпака Москви. У муніципальних адміністративних органах комуністи постійно дотримувалися вказівок Комінтерну, за якими мали просочитися у представники скрізь, де в них з’являлася можливість провадити саботаж і вносити безлад у роботу суспільного апарату. Пропаганда комуністичної преси стала ще відвертішою й зухвалішою. Підпільну підривну роботу, яка внаслідок загальносвітової кризи піймала новий вітер у вітрила, активізували з кожним роком. Матеріали, знайдені свого часу в численних партійних органах, докладно ілюстрували шпигунську й агітаційну роботу комуністів, спрямовану не лише на армію й військові установи, а й на різні царини економічного й політичного життя.

Проте ліві не становили більшості в парламенті. 1929 року соціалісти й комуністи мали загалом 82 мандати з 200. Причиною того, що діяльність комуністів не вдалося розладнати й навіть серйозно тримати в шорах, була поступливість центристських партій. Однією з нечисленних спроб став поданий 1928 року професором Інґманом і оновлений наступного року законопроект, який мав на меті зупинити терор, спрямований на робітників-патріотів. Проте парламентська більшість не вважала, що він дає підстави для вживання заходів.

Десятирічна безвідповідальна політика поступок і вседозволеності довела до того, що державна влада втратила авторитет і країна опинилася в стані, коли їй загрожували і внутрішні, і зовнішні страшні небезпеки. Сліпий партійний егоїзм, а також внутрішньопарламентські інтриги й компроміси затінювали питання оборони країни, і ніхто не усвідомлював, що час випробувань ближчає з кожним роком.

Наша ситуація в 1920-х роках розвивалася фактично тією самою колією, що й у багатьох інших європейських країнах, які в часи повоєнних спазмів намагалися знайти новий спосіб життя. Світова війна надягла на народи гамівну сорочку, яка змушувала напружувати свої сили. Після такого величезного зусилля вони раптово відпружилися до стану необмеженої свободи й безтурботності. Доки для успішної відбудови існувала постійна потреба в сильній державній владі й суспільній дисципліні, давні нації знову повернулися до своїх передвоєнних ліберальних інституцій, а держави, що народилися в горнилі світової війни, були ущасливлені ультрадемократичними конституціями, наслідком яких стали розкол консервативних сил і дрейф народів у напрямі анархії. Але й народи рано чи пізно досягають рівноваги в своєму житті, і настає момент, коли й великі маси інстинктивно усвідомлюють, що порядок цінніший за невгамовну свободу.

У Фінляндії основні закони давали державній владі міцну основу, якщо їх застосовували на практиці в правильному дусі і якщо керівництво держави саме не слабило власного владного становища. Та все ж і в нашій країні рівновага похитнулася внаслідок байдужості уряду й парламенту. Упродовж дванадцятьох повоєнних років Фінляндія не мала жодного уряду, який, опираючись на тверду більшість, міг би провадити далекосяжну, цілеспрямовану й результативну політику. Натомість усім недовгочасним урядам фактично доводилося для виживання вдаватися до угодовської тактики й тимчасових компромісів.