У межах моїх особистих мемуарів немає змоги детально описати ані всі форми праці, які з часом з’явилися в діяльності Маннергеймівської спілки, ані результати, здобуті в цій праці в різних царинах. Честь і слава за них насамперед моїм самовідданим та ініціативним товаришам по роботі, хоча й я від самого початку брав участь у випрацюванні провідної ідеї цієї справи і потім ніколи не припиняв участі у намічанні нових форм діяльності. Надто в часи випробувань, які внаслідок останніх воєн спіткали всі прошарки населення нашої країни, я намагався щиросердо керувати діяльністю спілки й піклуватися про беззахисних дітей, на плечі яких колись буде покладено майбутнє Фінляндії. Організація опіки над сиротами, їх виховання й притулки у всіх північноєвропейських країнах є важливими складниками праці, яка відбувається під керівництвом Маннергеймівської спілки заради загальнолюдських цінностей.
Центральним органом, який весь час удосконалює організацію спілки, є її робочий комітет, який тримає всі віжки в своїх руках і керує практичною діяльністю. Керівними й виконавчими силами комітету після ретельних старань моєї сестри баронеси Маннергейм були від самого початку голова робочого комітету професор Арво Юлппе, а також шкільний радник, а згодом канцелярський радник Ерік Манделін, невтомний і діяльний завідувач канцелярії. З особливою вдячністю я згадую й участь пані Катрі Берґголм у розгалуженій діяльності робочого комітету. Завдяки своїй енергійній праці, а також підтримці й щирій симпатії, яку скрізь викликали цілі цієї організації, Маннергеймівській спілці судилося побачити, як її членська мережа з кожним роком зростає й розповсюджується по всій країні. Сільських відділів, які діяли з господарського й юридичного погляду як незалежні товариства, вповноважені на місцеву ініціативність, було наприкінці 1947 року загалом уже 593.
Загального огляду сфер, на які впродовж років поширилася діяльність Маннергеймівської спілки, мабуть, вистачить, щоб дати уявлення про обсяг і значення її внеску в соціальну відбудову, яка була найважливішим з усіх наших суспільних завдань по закінченні визвольної війни і здобутті незалежності. Від початку спілка намірялася бути «
Ще в часи заснування спілки було зрозуміло, що її першою й головною формою діяльності має стати боротьба з великою смертністю немовлят. Отримавши в свої руки притулок для беззахисних немовлят «Дитячий замок», створений Софі Маннергейм, спілка заснувала там училище для підготовки доглядальниць. Поки воно функціонувало у Калліо, робітничому районі Гельсінкі, там навчалися 2000 доглядальниць та інструкторок з догляду за дітьми й отримували спеціальну підготовку в царині догляду за немовлятами загалом 1500 медсестер і акушерок. Перша з дитячих консультацій, де матері й майбутні матері проходили відповідний інструктаж, відчинила двері в «Дитячому замку» восени 1922 року, а далі за зразком цього закладу такі самі центри догляду за дітьми виникли по всій країні. Паралельно було запроваджено діяльність з охорони материнства і пов’язані з нею консультації. Після того як відповідне навчання перейшло до державної робочої програми акушерського училища, консультаційну діяльність у цій галузі було законодавчо регламентовано.
Значення методичного консультування вагітних жінок і догляду за дітьми, запроваджених Маннергеймівською спілкою, видно зі статистичних показників смертності немовлят, але, звичайно, треба брати до уваги те, що діяльність спілки є лише одним із чинників, які впливають на позитивну тенденцію графіків. У перше десятиріччя століття до однорічного віку не доживало 128 дітей із 1000. 1921–1932 року їх було 92, зате в 1941–1947 роки показник знизився в середньому до 60 проміле. У воєнний 1943 рік у всій країні було зафіксовано рекордний показник — 49 померлих на 1000 народжених, а в Гельсінкі в окрузі Калліо, де популярна консультація «Дитячого замку» працювала від 1922 року, смертність немовлят вдалося знизити аж до 25 проміле.
Уже в перший рік Маннергеймівська спілка ввела до своєї програми й другу форму діяльності — охорону здоров’я школярів. Перші курси шкільних медсестер було організовано 1922 року. Такі самі курси безперервно відбуваються й досі. Праця спілки була спрямована на впровадження обов’язкових медичних оглядів для учнів народних шкіл і поширення інституту шкільного лікаря на сільські школи, і в результаті вдалося домогтися ухвалення досі чинного закону про загальне медичне обслуговування. На підставі гнітючих висновків, які дало вивчення карієсу серед школярів, було ще раніше розпочато планування організації загального лікування зубів для школярів, і завдяки отриманій свого часу державній субсидії з’явилася змога розпочати цю справу в народних школах.
Для раціоналізації праці з охорони здоров’я я 1923 року запросив від імені Маннергеймівської спілки Товариство медичних сестер, організацію Samfundet Folkhälsan i Svenska Finland, а також обидва фінляндські товариства боротьби з туберкульозом до співпраці, першим результатом якої стала організація спеціальних курсів загальної підготовки патронажних сестер для роботи в сільській місцевості. Цю діяльність, почату 1924 року, з’явилася змога припинити 1 червня 1931 року, коли після націоналізації інституції медсестер підготовку патронажних сестер узяла на себе Медична управа. Нині таку важливу для здоров’я народу інституцію патронажних сестер регламентовано відповідним законом 1944 року, за яким кожна сільська громада зобов’язана брати на службу достатню кількість патронажних сестер, тобто щонайменше одну на 4000 мешканців. Ще перед тим спілка з радістю помітила, що за її ініціативою патронажних сестер почали готувати скрізь по країні.
Для діяльності, яка за роки дуже розширилася, невдовзі знадобилися більші приміщення, ніж ті, що існували в «Дитячому замку», створеному для свого, вужчого завдання. Ще 1925 року я вжив заходів для отримання основного фонду, за допомогою якого можна було будувати власний будинок для потреб центрального училища патронажних сестер. Однак унаслідок криз та інших труднощів мети цього будівельного фонду, який з часом постійно збільшувався, вдалося досягти набагато пізніше, коли вартість грошей упала. Завдяки прихильному ставленню уряду, саможертовності фінляндського народу й ефективній підтримці з-за кордону, надто зі Швеції, спорудження нового «Дитячого замку» вдалося завершити після воєн. Урочисте відкриття пишного і по-сучасному обладнаного будинку, яке відбулося 1948 року, стало гідною крапкою важливого періоду діяльності Маннергеймівської спілки.
У сільській місцевості для інтенсифікації оздоровлення населення теж треба було створити оздоровчі центри, при яких знайшлося б місце для бюро консультації і помешкань для персоналу. В період 1946–1950 років. приблизно 400 центрів змогли розпочати діяльність — насамперед завдяки отриманій зі Швеції допомозі.
Унаслідок обидвох наших нещодавніх воєн перед Маннергеймівською спілкою постало розв’язання нових і складних завдань, і щоб із ними впоратися, довелося в багато разів збільшити свій внесок у роботу. Зимова війна призвела до того, що в Фінляндії понад 20 000 людей позбулися захисту і потребували догляду, а Подальша війна збільшила їх кількість до 50 000. Перш за все постала потреба роздобути й розподілити субсидії вдовам і дітям загиблих на війнах, але на цій основі згодом розвинулася масштабна і розгалужена допомога, форми і результати якої, втім, немає змоги тут наводити, адже вони не належать до моїх мемуарів.
Від самого початку важливе місце в діяльності Маннергеймівської спілки посідав догляд за молоддю, ґрунтований на прагненні допомогти молодим людям почати життя і пробудити в них заповзятливість і віру в себе. Ця широка сфера діяльності охоплювала зокрема професійну орієнтацію й фахове навчання, підготовку керівників гуртків та інструкторів канікулярної діяльності (спорту, туризму і прогулянок на свіжому повітрі), а також протидію поганим звичкам і молодіжній злочинності. Особливо результативною була діяльність сільськогосподарських гуртків, запроваджена за ініціативою спілки на початку 1920-х років за американськими зразками. Завдяки державній підтримці цю працю було поширено на найдальші окраїни, і з економічного погляду вона теж стала корисною, давши впродовж двадцяти років 1260 мільйонів марок чистого прибутку. Кількість учасників гуртків щороку зростала в середньому на 100 000.
Загалом, напевно, можна без перебільшення сказати, що ця спілка, якій я дав не лише своє ім’я, а й активний інтерес та підтримку, зробила поважний внесок у відбудову, яка після виснажливої боротьби 1918 року була конче потрібною для об’єднання і зміцнення фінляндського народу перед майбутніми випробуваннями.
Крім Спілки захисту дітей імені генерала Маннергейма, у нашій країні здавна існувала власна представницька організація, Фінляндський Червоний Хрест, яка, зокрема, допомагала лікувати поранених у воєнний час. Мені довелося докластися й до її шляхетної діяльності.
Фінляндський Червоний Хрест брав початок із заснованого 1876 року об’єднання, яке мало назву Спілка догляду за хворими й пораненими солдатами (Föreningen för vård av sjuka och sårade krigare). Це об’єднання діяло лише в воєнний час, і полем його діяльності були бойовища в далеких країнах. Воно надавало допомогу на Кавказі під час російсько-турецької війни 1877 року, а двадцять років по тому послало маленький похідний шпиталь на грецько-турецьку війну. Під час війни між Росією та Японією фінський шпиталь був у Маньчжурії, а в дні Першої світової війни два споряджених у Фінляндії шпиталі працювали три роки в Росії. У міжвоєнний час робота цієї організації зупинилася, бо її статут не передбачав діяльності у мирний час. А коли Фінляндію визнали незалежною державою і міжнародна організація в Женеві дозволила нашому Червоному Хресту брати участь у загальносвітовій співпраці, відкрився шлях до нових і більших завдань.
Уперше я мав справу з Фінляндським Червоним Хрестом у дні російсько-японської війни, коли після битви під Мукденом із серйозним запаленням середнього вуха лікувався в фінляндському похідному шпиталі в Ґунчжуліні. Тоді я, не чекаючи на санітарний потяг, який мав проходити там наступного дня, сів у тимчасовий ешелон для перевезення поранених і подолав довгий шлях у товарному вагоні серед поранених, для яких неможливо було організувати лікування. У Ґунчжуліні мене щиросердо привітав начальник шпиталю професор Ріхард Фальтин, мій давній шкільний приятель. Лікаря-отолога в шпиталі не було, тому мені довелося щодня ходити до поблизького ризького шпиталю, де мною опікувався тамтешній лікар. Однак слух у лівому вусі не вдалося врятувати.
Здобутки фінського шпиталю під керівництвом вправного начальника були дивовижними саме в пластичній хірургії, першопрохідець якої, професор Фальтин, приїхав до нашої країни. Інші шпиталі, створені за приватною ініціативою, теж робили неоціненну послугу для хворих та поранених, які без цієї допомоги пропали б. Їх здобутки переконливо свідчили, наскільки важлива добровільна діяльність у медичному догляді під час війни. Те, що я сам побачив по дорозі до Ґунчжуліна й під час двотижневого перебування в цьому медичному центрі, викликало в мені велике зацікавлення медичним доглядом, який у воєнний час входив до робочої програми Червоного Хреста.
На початку 1922 року професор Фальтин звернувся до мене з пропозицією взяти на себе функції голови Фінляндського Червоного Хреста. На той час я встиг пропрацювати вже майже півтора року в Маннергеймівській спілці, а що спрямування загальнокорисної діяльності обох цих організацій на спільну основу здавалося мені і бажаним, і можливим, я пристав на пропозицію. Невдовзі по тому я дістав звістку, що центральна управа Червоного Хреста вибрала мене своїм головою.
Коли наприкінці лютого 1922 року я прибув до Станового будинку на збори центральної управи, де мав виконувати функції голови, мої уявлення про діяльність і можливості об’єднання були ще вельми розпливчастими. Не можна сказати, що перше враження було суто позитивним. За відсутності ліпшої зали для засідань центральна управа зібралася в маленькій оселі вахтера, яку він за потреби надавав їй. Мої пропозиції, які «викликали занепокоєння», мали на меті залучення якнайширшого загалу й створення для нашого Червоного Хреста можливості розвитку форм діяльності, які вже введені до робочої програми сестринських об’єднань у великих цивілізованих країнах. Для планування розширеної в такий спосіб діяльності було після дискусії сформовано два комітети, один з яких дістав завдання намітити контури діяльності об’єднання в мирний час, а другий — у воєнний.
На підставі цих наміток було внесено певні зміни в статут об’єднання, затверджені наступної осені. Найважливіші з них стосувалися цілей діяльності, які доти були досить вузькими, а також його адміністрації. Як і до Маннергеймівської спілки, я прагнув залучити до діяльності Червоного Хреста дедалі ширші верстви населення й компетентних кадрів. Центральну управу, яка згодом почала називатися Рада Червоного Хреста, було збільшено до 30 членів. З неї виокремили названий згодом центральною управою виконавчий орган, члени якого мали присвятити себе праці в Червоному Хресті активніше, ніж було можливо до того. На завершення було ще вибрано жіночий комітет для пропагандистської роботи і збирання коштів, а також головного секретаря, який мав виконувати роль сполучної ланки між різними органами і формами діяльності. Місцеві об’єднання були наразі лише в деяких містах, але тепер метою став поділ країни на округи, кожен з власною управою. Головне завдання Червоного Хреста мало стати збірним, із намаганням сприяти співпраці між органами, вже створеними раніше, без втручання у їх спеціальні функції; крім того, до його програми не було наміру вносити нові завдання в галузі соціальної праці, для якої вже діяли чимало спеціальних організацій. Такі завдання вносилися би лише у виняткових випадках.
Коли Міжнародна федерація товариств Червоного Хреста запросила голову Фінляндського Червоного Хреста взяти участь у своїй конференції в Женеві в березні 1922 року, мені випала нагода вникнути в організацію закордонних сестринських об’єднань та їх функції і в воєнний, і в мирний час. Вони дедалі активніше почали скеровувати свою працю на мирні галузі, насамперед на захист дітей, поліпшення загального здоров’я народу, а також протидію епідеміям. Коли я повертався, в мене з’явилася нагода познайомитися з грандіозною діяльністю Шведського Червоного Хреста, і той контакт став основою для фінляндсько-шведської співпраці цих організацій, яка згодом стала дуже корисною.