Тому я з легкою душею спостерігав у листопаді 1937-го, як зникає в осінньому тумані фінляндське узбережжя. Найближчим пунктом призначення був Лондон, де я поповнив озброєння, до якого мали додатися три рушниці: дубельтівка Purdey (завдяки великому калібру (9,8) і високій пробивній здатності вона особливо добре пасувала до полювання на велику дичину), нарізна мисливська рушниця Rigby (калібр 8,2), яка чудово пасувала до полювання на тигрів, а також малокаліберна, легка і приємна рушниця Peterlongo, яку я давно й добре знав і з якої вполював більшість своїх козиць.

Я прибув до Лондона, коли країна перебувала в стані збурення, бо король Едвард намірявся взяти морганатичний шлюб. Незважаючи на велику знервованість, яка, здавалося, зростала з кожним днем, мені говорили про це, демонструючи сувору стриманість. Я не міг не захоплюватися самодисципліні англійців. Утім, після зречення корони тиск спав і ніщо вже не заважало відверто розмовляти на цю тему. Найстриманіші — й ті не криючись висловлювали схвалення чи осуд.

У середині грудня я сів у Тілбурі на пароплав Mooltan, величезне судно тонажністю 20 000 тонн, який і сам, здавалося, радий був залишити тумани й дощі англійської зими. Життя на кораблі стало приємним відпочинком після клопотів попередніх тижнів. Біскайську затоку ми проминули за гарної погоди. Невдовзі ми прибули до Марселя, звідки я зробив екскурсію до Авіньйона, папського міста, багатого на історичні пам’ятки.

Далі я вирушив до Александрії, після чого проїхав Суецьким каналом до Червоного моря. Бідний на події одноманітний шлях, здавалося, діяв на нерви пасажирам, і коли стало відомо, що з зустрічного вантажного пароплава попросили надати медичну допомогу, більшість наготувалися чекати на збадьорливу сенсацію. Машини зупинилися, і судновий лікар з інструментами й пляшечками підготувався до спуску на шлюпку, яка пливла до нашого корабля. Утім, одразу з’ясувалося, що попрохана медична допомога — це пляшка рицинової олії! Легко можна собі уявити, які почуття породила в командному складі корабля ця операція надання допомоги, яка затримала нас не на одну милю.

За кілька днів до прибуття в Бомбей я отримав телеграму від генерал-губернатора, вельмишановного барона Брабурна. Той ґречно запросив мене погостювати й побувати на параді, який мав відбутися того самого дня, коли чекали прибуття корабля «Мултен».

Генерал-губернатор і леді Брабурн привітали мене в заміській резиденції. Довкола будівлі росло повно квітів і буйної зелені, і з тераси відкривався чудовий краєвид на величезний портовий район і чисте море. Мальовничості додавав почесний вартовий, улан-бенгалець із прикрашеним прапорцями списом, одягнутий у червоний мундир, білі лосини і високі чоботи з пряжкою.

Дружині генерал-губернатора і гостям, запрошеним на парад, було надано сидячі місця в затінку наметової тканини. Генерал-губернатор у сірому сурдуті виїхав на коні в супроводі пишної лейб-гвардії, ескадрону на гнідих австралійських конях. Усі чоловіки були вбрані в червоні каптани і білі лосини й мали чорну розчесану навпіл бороду — якщо вона була рідкою, її поліпшували кінським волосом! Мені, старому кіннотнику, було приємно зауважити взірцевий стан коней і амуніції. Після того як генерал-губернатор привітав батальйон, який пройшов повз нього маршем, той почав спільну стрільбу без команди. Кожен бахкав досхочу, аж поки не було подано сигнал завершувати й парад закінчився.

У маленькому дворі генерал-губернатора було чітко регламентоване життя, і ад’ютантам доводилося чимало трудитися, щоб забезпечити всі його деталі. Щоранку кожному вручали програму зі списком осіб, яких буде прийнято за день, і переліком церемоній. Генерал-губернатор із помічниками представляв авторитет Англії дуже майстерно, однак у мене склалося враження, що таке життя, напевно, з часом стає вельми одноманітним.

3 січня я попрощався з ласкавими господарями, які доклали багато зусиль, щоб мені було комфортно. Поїздка потягом до прикордонних районів Непалу через Лакхнау тривала в поросі й спеці дві важкі доби. Проїхавши останню дорожню частину автомобілем, я дістався до мисливського табору, розташованого за шість кілометрів від Банбасси.

Табір, у якому мене щиросердо зустрів полковник Бейлі, складався з дванадцяти наметів, наданих мисливцям. Серед гостей я особливо пам’ятаю полковника Стівенсона з дружиною, а також деяких молодих офіцерів-кіннотників. Допоміжного персоналу, що складався з місцевих, було двісті чоловіків. У розпорядженні ми мали 20 слонів. Таборище, захищене лісом з трьох боків, містилося в дивовижно гарному краї біля широкої річки. На протилежному березі розлягалася простора рівнина з лісом позаду неї, і за доброї видимості можна було роздивитися засніжені вершини Гімалаїв. Мої думки линули до теренів позаду гірського хребта, якими я мандрував на початку сторіччя: до найпівденніших оаз Сіньцзяну було лише сімсот кілометрів, дрібничка за азійськими мірками. Близькість гірського краю відчувалася і з дуже холодних ночей.

Уже наступного ранку по моєму приїзді ми вирушили 19 слонами на місце, де тигр убив якесь буйволеня. День минув, а обложити хижака ми не змогли, і в чотири наступні дні мисливська фортуна була неприхильною до нас. За уявленням тубільців, це свідчило про гнів богів, і для їх задобрення треба було здійснити релігійний церемоніал. Після тривалих пошуків нам одного дня вдалося знайти чоловіка, здатного це зробити. Увечері ми розклали велике багаття, куди «брамін» кинув поміж своїми молитвами якийсь порошок, від якого вогнище запалало на повну, і ввійшов у транс, який спочатку видавався прикиданням, але поступово став таким сильним, аж я подумав, що він умре на місці. Коли було зроблено все, що, на думку тубільців, потрібно для задобрення богів, ми могли лише чекати на зміну мисливської фортуни.

Щойно ми встигли назавтра вранці протерти очі від сну, як нам повідомили, що тигр уполював двох буйволенят. Цього разу сліди вели до острова на річці, куди ми змусили побрести слонів, які несли нас на спинах. Двічі нам здавалося, що ми зуміли обложити хижака, але обидва рази йому вдалося вишмигнути з кола. Коли ми втретє натрапили на слід, глухе гарчання засвідчило, що тигра обложено. Полковник Стівенсон, якого господар вибрав для здійснення смертельного пострілу, виїхав уперед на слоні, який мав сполохати тварину. Коли тубільці жестами показали ймовірне розташування здобичі, він зробив серію пострілів, і одна куля поцілила. Мені не подобався цей метод, але кремезний тигр таки загинув.

Тепер мисливська фортуна, здавалося, змінилася, і наступного разу настала моя черга застрілити тигра. Досить пізно ввечері надійшла звістка, що за чотири кілометри від табору хижак роздер буйволеня. На вистеження тигра теж пішов якийсь час, але врешті його вдалося обложити в рідкому ліску. Коло дедалі вужчало, і ми виїхали вперед на слонах. Я саме дивився праворуч, коли зненацька тигр завиднівся з протилежного боку. Він підкрався був на чималу віддаль і врешті заліг на землю поблизу слона, але раптом розвернувся і спробував шаленими стрибками пробитися крізь дерева на другий бік. Перший постріл виявився невлучним, але другим я поцілив. Пробігши з сорок метрів із простріленою легенею, тигр повалився на землю мертвий, мов камінь.

Назавтра ми вполювали лише індійського самбара, гепарда і кількох диких кабанів. Зненацька ми почули кукурікання півня, і коли його було вбито, ми виявили, що він точнісінька копія свого строкатого фінського сільського двоюрідного брата, якщо не брати до уваги величезні остроги.

Наступний наш мисливський похід вийшов украй напруженим, і його результат до останньої хвилини був непевним. 16 слонами ми проїхали 7 кілометрів до того місця, де було знайдено дохле буйволеня. Лише приблизно о пів на другу дня нам вдалося обложити тигра. У коло скерували слона, а незабаром ще й другого. Коли тигра було виявлено і він атакував одного зі слонів, який дістав рану на хоботі й над очима, слони занервували дедалі більше. Здавалося, їх годі змусити знову піти вперед. Полковник Стівенсон поїхав у коло і зробив кілька пострілів, куди показували тубільці, після чого і він, і його дружина розпочали буквально чергу швидкого вогню по невидимій тварині. Я мигцем побачив тигра, коли він блискавично розвертався окрай трави. Ми з полковником Бейлі зробили по пострілі йому вслід, очевидно, невлучно.

Облога тигра тривала вже близько чотирьох годин, і треба було вкластися в ті півгодини, які ми ще мали до настання темряви. А що я перебував найближче до полковника Бейлі, мене попросили заїхати всередину кола. Налякані слони й тепер відмовлялися просуватися. Раптом я побачив, як усередині трав’яного муру за кількадесят метрів переді мною зблиснула біла стрічка, вгадав у ній ряд тигрячих зубів, ретельно прицілився і спустив курок. У відповідь на мій постріл почувся жахливий рев, але тигр не кидався на мене. Незабаром я в бінокля розгледів у траві солом’яного кольору жовту пляму, спрямував постріл на неї, гадаючи, що це тигрячі груди, й побачив, як хижак повалився на землю. Після того як тубільці кинули кілька каменів, щоби пересвідчитися, що здобич уже не подає ознак життя, кілька найсміливіших пішли з’ясувати ситуацію. Вкрай обережно вони скрадалися вперед по кілька кроків і незабаром сповістили, що тигр мертвий. Другий постріл влучив у чубок, а не в груди, як я гадав.

Раді з того, що наш похід нарешті дав результат, ми подалися назад до табору. Повертатися було важко. На джунглі спустилася тропічна ніч, і гострі колючки роздирали одяг. Слони, які в денну пору гарненько відхиляли гілки хоботом, були в темряві безпорадними. Ніч стояла холодна, і ми не на жарт змерзли, аж поки, діставшись додому, змогли зігрітися біля вогнища.

У моїй програмі був місячний мисливський похід до Непалу, і щоб побачити більше в цій важкоприступній і таємничій країні, я вирішив провести зо два тижні в її столиці Катманду. Ще коли я прибув до Банбасси, господар повідомив мені, що Його Величність магараджа Йоодха Шумшер Юнг Бахадур Рана запрошує мене взяти участь у зорганізованих ним гонах на тигра. Тепер я дізнався, що відбудеться цей мисливський похід аж на початку лютого. А що полковник Бейлі саме мусив переїздити зі своїм табором до Белаурі, розташованого за десяток кілометрів від місця отаборювання магараджі, я вирішив скористатися вільним часом і поїхав до південної Індії.

Спершу я подався до Мадраса, розташованого на Коромандельському березі, й там кілька днів мешкав у генерал-губернатора, лорда Ешлі Ерскіна. Потім я відвідав Утакаманд, літню резиденцію мадраського уряду, клімат якої вважається одним з найліпших у світі. Я мав намір іще зробити візит до магараджі в Мусоре, але той саме був у від’їзді, тож я вирушив далі на північ до Гайдарабада, четвертого завбільшки індійського міста. Звідти я повернувся, проїхавши через Делі й Лакхнау, і 2 лютого прибув до нового табору, поставленого полковником Бейлі в Белаурі.

Цей табір стояв на березі річки, яка називалася Сарда. Серед гостей були зокрема генерал сер Річард Говард-Вайс із дружиною, лорд Ейлсфорд, а також американський мисливець на велику дичину і адвокат Ллойд Сміт зі своєю п’ятнадцятирічною донькою. Ця молода панна вміла добре стріляти, і мені розповідали, що вона сама вполювала дикого буйвола.