Упродовж дванадцяти років після перших президентських виборів, які відбулися влітку 1919-го, я брав участь у політичному житті Фінляндії лише як сторонній спостерігач. Бачачи в себе перед очима виставу зі сліпими партійними суперечками й безцеремонною підривною діяльністю, я міг як приватний громадянин лише разом з іншими дедалі дужче тривожитися за майбутнє країни і сподіватися, що перебіг подій змусить націю схаменутися й усвідомити реальність небезпеки й вимоги ситуації, до того, як нашу нещодавно здобуту незалежність буде піддано вирішальному випробуванню. Лише так можна було здолати сили, які працювали на розкол і загибель. Утім, осторонь від політичної арени, на якій ті сили грали в свою гру, існувала інша ділянка робіт, де важливі завдання, що мали на меті об’єднання й піднесення нації, дуже чекали на розв’язання.

Фінляндському народові слід було дати можливість зберегтися як вільна нація поряд із велетенською державою, де народжуваність була вищою, ніж у будь-якій іншій європейській країні. На моє переконання, першою і головною умовою цього було одностайне бажання нації зберегти національний суверенітет, а за потреби — готовість боронити його. Тому передовсім треба було намагатися згладити внутрішні суперечності, які брали початок у війні 1918 року, і далекосяжним усуванням соціальних хиб запобігти виникненню антигромадських настроїв у знедоленій частині народу.

Вище я вже розповідав, як у часи, коли шаленіла визвольна війна, намагався забезпечити переможеним ворогам гуманне поводження, а також описував заходи, вжиті під час мого регентства для звільнення більшості ув’язнених заколотників. Свідомою метою цих моїх намагань було підгоїти рани й засипати прірви, які стали і сумним, і неминучим наслідком війни. З тієї самої причини я 28 січня 1919 року, в річницю початку визвольної війни, асигнував кошти на лікування й підтримку виховання сиріт, давши конкретну вказівку розподіляти субсидії незалежно від того, на якому боці воювали їхні родичі.

З особливим теплом моя старша сестра Софі долучилася до підтримки ідеї, що для творення нового, здоровішого й щасливішого покоління треба починати працю з дітей, і завдяки їй ця ідея стала основою масштабної соціальної програми, у випрацюванні й реалізації якої я щиросердо брав участь.

Коли моя сестра навчалася за кордоном, на неї дуже вплинула грандіозна приватна діяльність товариств, яка відбувалася в Англії в соціальній царині. Тривала праця на посаді старшої медсестри Гельсінської хірургічної лікарні дала їй усвідомлення того, що можна і що треба зробити для поліпшення здоров’я населення. Ще 1918 року вона створила для беззахисних дітей заклад із назвою «Дитячий замок», який згодом перейшов у власність товариства «Материнський догляд за дітьми», теж започаткованого нею. З огляду на поневіряння, які принесла війна дітям і молоді, було надважливо продовжити діяльність у цьому напрямі на ширших засадах. Саме в такій праці, яка йшла на благо нації, була й на моє власне переконання найнагальніша потреба для поліпшення занедбаної охорони здоров’я народу і для того, щоб кожній дитині, яка виростає в громадянина вільної Фінляндії, можна було забезпечити якнайкращі умови життя. Я сам помітив, яку несподівано велику кількість юнаків доводилося забраковувати на призовному огляді через слабке здоров’я — а цього в багатьох випадках можна було уникнути, якби людина в роки дитинства мала змогу зростати в інших умовах.

Раціонально організована праця мала в цій царині базуватися на приватній ініціативі і спиратися на підтримку, адже державна влада й муніципальні округи мали обмежені ресурси, обтяжені різноманітними повоєнними потребами. І все ж наша визвольна боротьба надала переконливі докази того, що зацікавленості й саможертовності не бракує тоді, коли треба діяти на благо нації. Отож треба було вжити заходів для створення всефінляндської організації, яка приватно провадитиме в країні сучасну й ефективну діяльність для догляду за дітьми. Масштабність плану і моя необізнаність у праці такого ґатунку змушували довго вагатися перед вирішальним кроком. До всього, мою ініціативу могли неправильно сприйняти кола, які вже присвятили себе цій діяльності. Однак, заохочений ентузіазмом сестри і свідомий того, що фінляндські діти гостро потребують більших піклування й підтримки, ніж можуть надати держава, муніципальні округи й приватні організації, я врешті поборов свої сумніви. Мене надихало щире сподівання, що я можу в міру своїх здібностей допомагати задовольняти нагальні потреби.

4 жовтня 1920 року я запросив до себе додому з двадцять зацікавлених осіб, щоб поговорити про створення організації, сферою діяльності якої стане підтримка догляду за фінляндськими дітьми й піклування про них. Збори одностайно схвалили мою пропозицію, вирішили назвати цю організацію «Спілка захисту дітей імені генерала Маннергейма» й вибрали ініціатора її почесним головою.

Назавтра я опублікував відкрите звернення з інформацією про виникнення й цілі спілки, а також з окресленням провідної ідеї її майбутньої діяльності. Вихідним пунктом було те, що найнагальніше завдання зараз — підгоєння ран, завданих війною, а далі йшов заклик до всіх патріотичних кіл розпочати цілеспрямовану працю для відбудови суспільства і перш за все для полегшення долі безвинно постраждалих. Потім там були такі слова:

Наприкінці звернення був заклик до всіх громадян згуртуватися з теплим почуттям навколо нашої програми, покликаній плекати найдорожчі гуманні цінності, і надати підтримку новоутвореній спілці. Заклик не лишився без уваги.

Тимчасова управа спілки на чолі з Софі Маннергейм почала невідкладно розробляти статут, який у відповідний час було затверджено. Завдання спілки звучало так: «ознайомитися з нестатками, що панують серед дітей, ліквідувати їх причини і належними заходами сприяти здоровому розвитку нового покоління в фізичному і духовному сенсі, якщо держава чи муніципальні округи відповідно до закону чи указу про це не дбають». Це масштабне завдання було поділено на три сфери діяльності: поліпшення охорони здоров’я народу, піклування про молодь і просвітницька робота серед неї.

Керівним органом спілки була відповідно до статуту її рада, яка складалася з 40 членів. Першого разу обирати раду було за одностайною ухвалою установчих зборів доручено почесному голові спілки. Я відвів десять місць для робітничого класу, але, на мій подив і моє розчарування, соціал-демократична партія відмовилася «з принципових міркувань» від участі в діяльності спілки — хоча нашим прагненням була насамперед допомога саме незаможним людям робітничого класу. Можна було собі подумати, що такий початок пригнітить, але фактично ота негативна відповідь якраз увиразнювала доконечну потребу нашої праці. Однак кригу ще не було зламано, і минуло багато років, доки спілка розвинулася так різнобічно, як я сподівався від самого початку. Тож коли 1922 року було внесено пропозицію надрукувати спеціальні поштові марки для підтримки праці Фінляндського Червоного Хреста й Спілки захисту дітей імені генерала Маннергейма, дозвіл надали лише для першої організації. Навіть 1927 року соціал-демократичний уряд країни висловив відразу, яку, мовляв, відчував до спілки робітничий клас, і запропонував у проекті бюджету асигнувати для «Маннергеймівської спілки» додаткову допомогу в сумі 100 000 марок на розвиток захисту дітей і піклування про немовлят на прикордонних теренах, «але з тією умовою, що спілка візьме собі якусь загальнішу назву, навколо якої змогли б гуртуватися всі прошарки населення».

Я не хотів, щоб спілка називалася моїм іменем, і на її установчих зборах виступив проти відповідної пропозиції, але на одностайне прохання присутніх усе ж таки погодився. Внаслідок наведеної вище заяви уряду я вважав за потрібне адресувати робочому комітету спілки листа з рекомендацією ще раз серйозно обговорити питання назви, робити ухвали й діяти в напрямі, найкращому для цілей спілки й не вважати, що привертання уваги потребує використання мого імені. Однак моя рекомендація ні на що не вплинула. Утім, через ухвалу робочого комітету дітям прикордонних теренів не довелося потерпати, адже щороку та сама організація, назва якої в побутовій мові скоротилася до Маннергеймівської спілки, на втіху собі зауважувала, що її філіям по всій країні вдалося зблизити всі прошарки населення.

Я люблю згадувати перший дворічний творчий період, коли канцелярія спілки розташовувалася в мене вдома і я мав змогу зблизька стежити за її діяльністю й брати участь у вдосконаленні її організації. Цінну підтримку мені тоді надавала сестра, яка аж до своєї смерті 1928 року повсякчас заохочувала й надихала мене до нових зусиль. Без її теплого серця й полум’яної душі в нас було б набагато менше починань і результатів. Труднощів вона не боялася і справою всього життя продемонструвала, що вольова людина може навіть невеликими засобами досягти чималих результатів.