На початку 1920-х років я заорендував у Тиролі привабливе угіддя з назвою Кляйнарль, яке в давнину належало до рибних угідь зальцбурзьких князів-єпископів. На той час Кляйнарлем володіла вдова-баронеса Імгоф, яка й сама разом із родиною проводила там літо. Стояла там і приваблива мисливська хатка на березі ставка, оточеного саджанцями. Її інтер’єр був світлим, меблі — старого тирольського взірця, а довкола хатки здіймалися масивні гори. На схилі містилася ще мисливська халупа в селянському стилі. Впродовж багатьох років я проводив у цій гарній місцині приблизно один місяць щоосені. Полював я здебільшого на козиць, тих швидких і боязких тварин, які в усі часи вважалися пречудовою дичиною, а також на оленів. Останніх я мав право відстрілювати наперед домовлену кількість.
У Кляйнарлі були найграндіозніші, які лиш можна собі уявити, можливості для прогулянок, і я цікаво й захопливо проводив там кожен день. Приблизно о четвертій ранку ми вирушали в дорогу з ліхтарями і поверталися, коли сутеніло. Під час підйому на гірські кряжі, де мешкали стада козиць, треба було уважно стежити за примхливим гірським вітром. Щоб мати змогу стежити за його змінами, єгері невпинно посмоктували порцелянові люльки. Раптового пориву вітру вистачало, щоб застерегти цих тварин, і тоді нічого іншого не лишалося, як спускатися і знову п’ястися догори. Як би прикро не було, найрозумніше було дотримуватися вказівок горян, адже вони, звісно, знали свою справу і своєю надійністю могли зрівнятися з найчутливішим барометром. Коли ти вирішив підійматися в якомусь певному напрямку, бувало так, що звідти долинав дратівливий свист, який повторювався по всьому кряжі дражливими, щоб не сказати глузливими голосами. Котрась із козиць, яка була на варті, подавала стаду попереджальний сигнал, що його інші передавали далі. Але якщо вдавалося видобутися на хребет і побачити в бінокля, що там таки є козиці, було захопливо наближатися повільно до стада і вибрати з нього особину, в яку варто стріляти.
Олені теж були боязкими тваринами і переважно бігали в лісовій місцевості трохи нижче. У Кляйнарлі я застрілив оленів середнього розміру. Така пишна тварина, побачена вгорі на косогорі, збурювала кров мисливця, але найліпше було підготуватися до зустрічі з багатьма перешкодами й несподіванками, перш як щось вполюєш. До оленів треба було наближатися обережно, а перед тим обдивитися місцевість у бінокль, а водночас уважно пильнувати за вітром, силу й напрямок якого не завжди легко оцінити. Якщо не поталанило, бувало, що зненацька ти натрапляв на гущавину з приземкуватих гірських сосен, пройти яку було дуже важко, а іноді навіть неможливо. Але подолати труднощі було варто. Коли ти опинявся на віддалі пострілу, серце мимохіть починало гупати, аж поки бачив, як розкішна тварина спинається на задні лапи, валиться додолу і скочується схилом. Після того дужі тирольці підбирали здобич — при цьому їм часто доводилося спускатися в ущелину кручею, де, здавалося, годі й ногу поставити. Зійшовши вниз, вони спокійнісінько брали вбиту тварину, зв’язували їй ноги, закидали на спину й вибиралися догори спритно, наче гірські кози.
Але бозна-скільки разів траплялося так, що ти скрадався і п’явся з зіпрілим обличчям, лише щоб почути дратівливий попереджальний голос козиці й побачити, як олень чи стадо козиць мчить зеленими луками і зникає в сосновій гущавині, — утім, це саме собою божественне видиво!
По смерті баронеси Імгоф я залишив Кляйнарль, натомість дістав право на полювання на терені в Фельберталі, дуже далеко на південний захід. Але тоді я сумовито згадував розмаїті можливості для полювання на попередній заорендованій мною території, адже в Фельберталі не було іншої дичини, крім козиць. Та втім, і тут я багато років мав велику розвагу в полюванні, аж поки батьківщина покликала мене на нові завдання, які забирали більшість часу.
Коли 1927 року мені випала нагода поїхати до Індії, я не міг устояти перед спокусою спробувати щастя в полюванні на тигрів та інших, безпечніших екзотичних тварин. Крім того, було приємно ознайомитися з частинами Азії, де я раніше не бував.
У середині грудня 1927 року я сів у Марселі на французький корабель. Першим його пунктом призначення була Александрія. Коли ми пройшли Суецький канал і опинилися в Червоному морі, клімат змінився одним махом. Спека стала нестерпною, але що більше ми наближалися до екватора, то чарівніше сяяло тропічне зоряне небо. Після зупинки в Адені — місті, в якому немає власної питної води, — лишилась тільки кінцева — Бомбей. Нам зустрілося на цьому маршруті лише кілька кораблів. Єдиною новинкою були акули, чиї трикутні плавці час від часу витикалися з хвиль. На шістнадцяту добу наш корабель причалив у фантастично гарному Бомбеї, збудованому на острові, з’єднаному з материком мостами.
Наступною моєю метою була Лакхнау, столиця Об’єднаних провінцій, розташована за тисячу кілометрів (по прямій) від Бомбея на північний захід. Поповнивши своє спорядження постільними речами з тканини хакі, а також чековою книжкою, я сів у потяг. У кишені лежало кілька рекомендаційних листів до начальника округу Лакхнау містера Касельса. Я мав намір попросити його допомогти організувати якийсь мисливський похід на запланованому маршруті Лакхнау — Делі — Сіккім — Калькутта — Ранґун — Мандалай.
Унаслідок великих відстаней їзда потягом в Індії надзвичайно стомлива, надто в гарячу пору року. Жодна людська сила, здавалося, не могла завадити пороху просякати в вагони. Чотири вентилятори зумкотіли на стелі, не дуже й здатні охолодити задушливе повітря, до якого біля сіл, що їх ми проминали, ще й домішувалися різноманітні запахи. Більшу частину просторого вагона займав салон зі шкіряними канапами, який на ніч перетворювався на спальний вагон. Слава Богу, інколи з’являлася нагода заскочити до душової й ополоснутися.
Туристам, отже, було порівняно комфортно, на відміну від простонароддя, яке в переповнених вагонах їхало здебільшого стоячи. Тиснява була такою самою, ба навіть іще більшою, ніж побачена в Китаї. Коли потяг зупинявся на якійсь станції, люди кидалися через двері й вікна з криком і галасом. Просто незбагненно, скільком людям вдавалося вміститися в один-єдиний індійський залізничний вагон.
Харчуватись я ходив у вагон-ресторан. Меню були прості й одноманітні: через спеку не було змоги запасатися швидкопсувними харчовими продуктами — скажімо, м’ясом, яке доводилося з’їдати відразу по тому, як зарізано худобу. Слуги мали бездоганне вбрання — тюрбан і білий каптан, підперезаний барвистим поясом, — і віталися за індійським звичаєм, уклоняючись і водночас підводячи руку до свого чола.
Коли я прибув до Лакхнау, мене зустрів містер Касельс і ґречно запросив замешкати в нього. По дорозі до його домівки ми рано-вранці пішли подивитися на форт з якнайпростішими оборонними спорудами, який 1856 року, на кінцевій стадії сипайського повстання, став останнім пристановищем для нечисленних британських цивільних та військових посадовців і їхніх родин. Містер Касельс гордо показав на прапор, що майорів на вершині форту, й пояснив, що то було єдине місце в усій Британській імперії, де ніколи не спускали вниз англійські кольори. А ще він показав мені великий будинок поблизу, де шотландці під зверхністю сера Коліна Кемпбелла вигубили повстанців до останнього чоловіка.
Пробувши кілька днів у гостях у начальника округу і його ласкавої дружини, я на свою втіху отримав звістку, що господарю вдалося організувати полювання в заповіднику Тераї (в Індії так називають лісосмугу біля підніжжя гір). Частина цієї зони перебувала на боці британців, а частина належала до незалежного королівства Непал. У Тераї нещодавно закінчився мисливський похід на слонах, у якому полювали на тигрів та іншу велику дичину. Те полювання організував відомий в Індії солдат і військовий фотограф полковник Фаунтгорп, який пообіцяв зачекати й надати мені змогу долучитися до полювання на тигрів. Вдячний за чудову організацію і гостинність, я попрощався з родиною містера Касельса.
У Тераї полковник Фаунтгорп запросив мене замешкати в скромно мебльованому бунгало. За їжу тут відповідали двоє слуг, які належали до персоналу одного з лакхнауських готелів. Обідали серед джунглів ми з господарем удвох, у смокінгах. Після того як ми наїдались, з’являвся раджа, теж у смокінгу. Приходив він пізно, бо індус не має права харчуватися разом із тими, хто належить до іншої конфесії. Цей раджа, надзвичайно ласкавий добродій, тримав слонарню з десятьма придбаними тваринами. Упродовж вечора лунала грамофонна музика. П’ятнадцять вечорів поспіль ми слухали той самий індійський марш, Ca, c’est Paris, і ще дві речі, назви яких я встиг забути. Коли виникало відчуття, що грамофона ми вже наслухалися, наставав час лягати спати. Після кількагодинного нічного сну ми вдосвіта знов вирушали в дорогу.
Організоване полковником Фаунтгорпом полювання тривало два тижні. За той час я ознайомився з багатьма способами полювання на тигра, однак мисливська фортуна не була до мене прихильною. Один звичайний спосіб був стріляти в тигра з розташованого на дереві «махана», куди мисливець залізає і стереже вбиту хижаком здобич. Такою принадою зазвичай стає буйволеня, до якого має вночі повернутися тигр. Чекання буває довгим, а часто й безрезультатним, адже тигр, у якого один раз уже стріляли з махана, стає дуже обережним і не повертається туди, де вже харчувався. У полюванні з махана використовують і живі принади, припинаючи буйволеня на місці. Ще один поширений метод — облава з нагоничами. Але це небезпечний спорт, адже тигр без вагань накидається на нагоничів.
Грандіозна вистава виникає, коли на тигра полюють групою, утворюючи зі слонів коло навкруг території, де тигр убив буйволеня. Одного чи кількох (максимум п’ятьох) великих слонів із великими іклами виокремлюють і їдуть ними, затоптуючи землю всередині кола. Слони просуваються, петляючи в високій траві джунглів, оглядаючи всю поверхню землі, аж поки один із них не натрапить на тигра, який з ревом накидається на нього. Там, де це сталося, слони розвертаються і поспіхом тікають, витягши хвоста і підібгавши хобота. Гучні крики розташованих колом слонів змішуються з вигуками мисливців, лякаючи тигра, щоб він не пробився з кола. Ця вистава може тривати цілими годинами, а тим часом стрілець на слоні, наготовивши рушницю і вкрай напружившись, намагається прицілитися крізь густу траву джунглів, яка часто сягає вище голови. Звідки підкрадається тигр, оприявнюють то деякі хитливі травини, то важкий подих чи погрозливе гарчання, аж ось зненацька спалахує жовта блискавка — здобич з’являється на якусь секунду, і тоді треба цілитися твердо і миттю стріляти. Це все потребує моторності й пильності, адже весь час доводиться остерігатися, щоб жоден із чоловіків, які утворюють облогове кільце, не опинився часом на лінії вогню.
Для полювання за допомогою слонів треба щонайперше навчитися міцно стояти в кошику, прикріпленому до широкої спини тварини. Спершу може бути важко зберігати рівновагу, коли слон ступає, дуже гойдаючись, але невдовзі звикаєш, трохи згинаючи коліна і посуваючи ноги, примірятися до такту кроків. Коли вже маєш такий рівень, стрільба з «ховдаха», стояка на спині слона, не завдає особливих труднощів.
Іноді ми їхали возом, запряженим двома волами, туди, де слони вже чекали. На возі ми сиділи на сіні, і воли розвивали чималу швидкість на прокладеній у лісі, але ще не брукованій дорозі. А далі ми знову вирушали в дорогу на слонах! Якось раз ми доїхали до болота біля мисливського табору, де, за розповідями, було чимало болотних оленів. Те, що це добрі мисливські угіддя, було видно з того, що звідти побігли два великих стада, щойно ми почали наближатися. Часто розповідали, що болотні олені трапляються у цих краях, але в місцях їхнього мешкання їх рідко вдавалося побачити в високому очереті. Побачити вдавалося лишень їх роги й іноді мигцем корпус, коли вони високо підстрибували у воді, тому нечасто випадала нагода вистрілити в них. Роги болотного оленя формою нагадують роги домашнього, різниця лише в тому, що вони складаються з суцільної кістки й дуже білі.
Слони не люблять заходити в болотяну воду, бо її дно здається важким тваринам нестійким. Коли ми переходили через якусь мулку річку, цікаво було бачити, як обережно вони поводяться. Підійшовши до води, вони згинали задні ноги, поки вся вага тіла туди не переміщалася, після чого обережно занурювали передні ноги до дна. Якщо слон помічав, що дно його тримає, він підтягував і задні ноги, а перейшовши річище, виставляв передні на протилежний берег. Після того ставав навколішки і підтягав себе вперед задніми ногами, які, отже, виконували роль своєрідних полозів. Під час цього маневру вершник міг стояти в ховдаху, майже не відчуваючи гойдливих рухів слона.
Одного дня знову загинуло якесь буйволеня. Дві ночі поспіль я сидів угорі на дереві над падлом, чигаючи на тигра. На другий ранок, саме задрімавши, я зненацька прокинувся від хрускоту. Я не міг бачити буйволеня у високій траві, але розгледів унизу світлу постать із темними цятками, яка саме почала підтягатися назад. Я підкинув рушницю і вистрілив, вона завмерла, і я свистом спонукав свого махута скерувати нашого слона до здобичі. Разом із моїм мисливцем махут спустився на землю, щоб обережно просуватися туди, де, як ми гадали, лежав тигр. Я напружено чекав, поки чоловіки замахають кашкетом на знак того, що тигр мертвий. На моє розчарування вони, однак, незабаром сумовито повернулися — «тигр» виявився схожою на рись дикою кішкою! У неї, як і в рисі, є коротенький хвостик, забарвлення трохи темніше, але її шерсть годі порівняти з гарною шкуркою рисі. З цією здобиччю ми ніяково поїхали назад до табору.