На жаль, не вдалося за приписом головнокомандувача і «обійти правий ворожий фланг, утворений на межі Йоутсено — Няатяля, розбити його й відтиснути ворога від Виборга». Не було вчасно надано достатньо потужніх сил, щоб ударити в тил головних сил ворога і перекрити їм шлях до відступу. На це дуже вплинув запізнілий наказ наступати, який командувач Східної армії дав групі Сигво лише ввечері 24 квітня. Група почала рух уранці 25 числа, підсилена резервом командарма — двома батальйонами Північногямеянського полку. Завдяки затримці супротивникові вдалося знятися і відступити через Юустилу до Виборга. Важко було збагнути, чому, коли стало важливим швидке переслідування, генерал-майор Левстрем забрав у Сигво цілий полк, щоб скерувати його на Лаппеенранту, тим паче, до цього міста вже рухався загін із Саво за приписом головнокомандувача.
Головні сили ворога вислизнули з наших рук, бо групи Вілкмана й Сигво не досягли взаємодії. Внаслідок цього Виборг, як і Тампере, довелося здобувати затяжною облогою саме в ті дні, коли важливою була б швидка розв’язка. Щоправда, оточений на заході від Лагті ворог розпорошився і лишився без командування, але якби частині тамтешніх сил вдалося зламати чи обійти загороду, вони б могли за кілька днів опинитися на підступах до Виборга. Крім того, існувала можливість втручання чималих сил червоної гвардії, що перебувала в Саво і Кюменлааксо. Утім, варто зазначити, що хоча сама Виборзька операція була здійснена лише наполовину, великим успіхом стало те, що полковник Аусфельд перетяв комунікації з Росією.
Перша спроба групи Вілкмана ввійти до Виборга 25 числа і наступної ночі захлинулася, натрапивши на міцну оборону, яку підтримувала численна фортечна артилерія. Тепер командувач армії вирішив здійснити ще одну спробу у ніч на 28 число після артилерійної підготовки. Група Сигво дістала завдання замкнути кільце з заходу.
24 квітня я звелів перегнати мій штабний потяг до Антреа, де містився командний пункт Східної армії. З двох полків мого резерву один було надано генерал-майору Левстрему. Другий свій резервний полк, висунутий до Талі, я теж вирішив віддати йому, дізнавшись, що ворог — правда, невеликими силами — зумів вибитися з Виборга прибережною дорогою на Койвісто. Однак Виборг довелося здобувати без цього підсилення, адже Левстрем зник, не повідомивши мені місця свого нового командного пункту.
Польові укріплення довкола Виборга було після запеклих боїв захоплено вночі проти 28 квітня. Очевидно, це переконало керівників виборзької оборони, що безнадійно воювати далі. Водночас із наступом, який почався наступної ночі, близько 6000 вояків пробилося з західного передміського району на прибережну дорогу на Гаміну. Однак колону втікачів затримали деякі загони з групи Сигво, які після жорстоких сутичок, подекуди з шаленим близьким боєм, змусили ворога здатися 29 числа вдосвіта. Одночасно група Вілкмана ввійшла в місто зі сходу.
Ще ввечері 25 квітня члени заколотницького уряду й диктатор Маннер, які від початку місяця перебували в Виборзі, ухвалили вельми малопочесне рішення: втекти й кинути військо напризволяще[41]. Цю ухвалу було виконано в ніч на 26 число: очільники заколотницького руху посідали на три кораблі й узяли курс на Петербург. Щоб утеча пройшла безперешкодно, у своєму останньому наказі диктатор звелів за всяку ціну завадити білим пробитися до узбережжя.
Отже, завдання, доручене Східній армії, було виконано. Східного ворожого угруповання більше не існувало, а керівники заколоту втекли з країни. Було взято близько 15 000 полонених. До наших рук потрапили вся польова артилерія і чимало фортечних гармат супротивника — загалом близько 300 штук, — а також 200 кулеметів та інша цінна техніка.
Ця остання десятиденна операція визвольної війни піддала військо суворому випробуванню, але воно блискуче з нею впоралося. Особливо це стосується єгерських полків та їх чудового офіцерства й унтер-офіцерства. Командирами більшості підрозділів Східної армії були єгері, і на цих посадах вони продемонстрували командирські здібності. Загалом і в цілому це військо вже стало ударною силою, хоч і вад не бракувало — надто в службі зв’язку, де багато доводилося імпровізувати. Це й було головною причиною того, що не вдалося налагодити взаємодію між групами Вілкмана і Сігво, і це ускладнило керування на всіх рівнях.
Святкування перемоги розпочалося вранці 1 травня відправою в середньовічній церкві, де, за переказами, поховано Мікаеля Аґріколу. Через те що росіяни використовували були церкву за зерносховище, я телеграфом розпорядився довести її до стану, гідного для свята. Проповідь виголошував єпископ Савонлінни Колліандер, а після відправи військо зібралося для параду. У моєму наказі були такі слова:
Після параду я запросив на імпровізований обід почесних гостей: голову виборзького апеляційного суду, єпископа Савонлінни, голову Ради міських уповноважених, вище командування Східної армії та інших. У своїй промові, адресованій голові апеляційного суду, я вшанував членів цього суду, яких наприкінці періоду зросійщування було через свою законослухняність запроторено до петербурзьких в’язниць, та всіх інших незламних борців, які страждали за свободу Вітчизни.
Відповівши, як міг, на промову, виголошену німцем-зв’язковим Ставки німецькою мовою, я сказав єпископу Колліандеру, який сидів поруч за столом: «Моєю німецькою годі хвалитися — ви ж це найліпше знаєте, адже провалили мене на передстудентських іспитах, і мені довелося перескладати усний іспит через багато тижнів по тому, як товариші вже мали матуру». «Та не може цього бути», — вжахнувся єпископ.
Між західним та східним войовищами лежали промислові райони Кюменлааксо, куди вдалося добутися з Гяме й Карелії розпорошеному бунтівному війську. Ще в той час, коли не було досягнуто розв’язки ні в Лагті, ні в Виборзі, я вирішив очистити цей терен, адже законослухняному населенню загрожували криваві репресії[42]. 27 квітня генерал-майор Ліндер, командувач савоянського війська, підсиленого загонами Західної і Східної армій, дістав завдання захопити останній осередок заколотників, розташований у Кюменлааксо.
Генерал-майор Ліндер скерував своє військо зосередженим маневром до гирла р. Кюмійокі, і 4 травня савоянці й карели, просуваючись наввипередки, дісталися до Гаміни, звідки ворог утік до Котки. Ще того самого дня було здобуто Котку, і всі бунтівники, що перебували в промисловому районі, здалися. За кілька годин по тому до порту причмихали три російських судна, щоб витягти бунтівників із халепи, — і нам дістався добрячий трофей! У полон потрапило загалом 9000 осіб, а серед трофеїв були 51 гармата, 150 кулеметів і два панцеропоїзди. З останніми силами бунтівницької армії наше військо розправилося майстерною і швидкою операцією.
Однак іще один клаптик Фінляндії залишався не визволеним: окупований росіянами форт Іно на південному узбережжі Карельського перешийка. Наполегливими перемовинами й погрозами взяти форт штурмом ми спонукали залогу здати Іно; втім, батареї вони підірвали перед від’їздом. 15 травня форт був у наших руках.
Так кампанію, почату роззброєнням російських залог у Пог’янмаа, було доведено до кінця.
Для святкування перемоги підрозділи з усього війська, яке брало участь у визволенні країни, пройшли 16 травня маршем до столиці. У своєму наказі я привітав їх такими словами: