3 квітня ми були готові до штурму вузького перешийка між озерами Нясіярві і Пугяярві, розташованого в межах міста. Група Вецера розпочала атаку о 3 годині ночі після півгодинної артилерійної підготовки. Мій командний пункт уже кілька днів був у Вегмайнені, за сім кілометрів на схід від міста.
У перший день атаки було здобуто частину міста на сході від водоспаду. Лише одній сотні під командуванням капітана Меліна вдалося подолати водоспад вузенькою голчастою греблею. Вона проторувала собі шлях через центр міста й ізольовано від решти розташувалася в будівлі музею, що посідав панівну позицію. Там вона оборонялася майже добу без жодного зв’язку з іншим військом і врешті пробилася назад до своїх. Чудові геройські дії.
Ще довелося пройти через шалені бої, перш ніж опір було зламано і ворог після впертої оборони склав зброю. Вранці 6 квітня Тампере врешті-решт опинилося в наших руках: ми захопили 11 000 непоранених полонених і чималі трофеї — зокрема 30 гармат. Ворог втратив убитими близько 2000 вояків, серед яких і свого очільника Гуґо Салмелу, а ще були тисячі поранених. Північну армію заколотників, найпотужнішу їхню формацію в 25 000 багнетів, було розбито вщент.
Після багатотижневих боїв велике суворе випробування білої армії завершилося вирішальною перемогою, здобутою самотужки. Командувачам груп Вецеру, Вілкману і Ліндеру було надано звання генерал-майора.
У Саво і Карелії ми теж дали собі раду. У військового керівництва червоних не вийшло здійснити якого-небудь серйозного наступу на сході, щоб послабити тиск на Тампере, настільки бій на заході прикував до себе його увагу й сили. У Саво генерал-майору Левстрему вдалося знерухомити ворога, який мав кількісну перевагу, а в Карелії майор Сігво відбив у другій половині березня низку атак на ділянці під Антреа і на напрямі Іматра — Йоутсено — Яаскі. Карельська група поступово зросла до трьох полків, і було ще більше зміцнено оборонні позиції.
Найтривожнішим здавалося становище на найближчій до Ладозького озера ділянці. Там 1-й Карельський шуцкорівський полк під орудою ротмістра Ельфенґрена перекрив дорогу, що перетинала Вуоксу на півдні від Ківініемі. Протистояв йому загін у 2000 багнетів із великою кількістю артилерії та кулеметів. Він заволодів залізничною станцією Рауту. У цей період командувач Карельської групи, знаючи, що для наступу на Ківініемі зосереджено великі сили, марно просив підмоги, але дістав відповідь, що в разі кризового становища оборону можна зайняти на другому боці Вуокси. Однак Ельфенґрен виявив ініціативу й вирішив спробувати випередити ворога активною обороною. 25 березня було здійснено глибокий удар на російську територію, щоб перетяти залізницю на Петербург, і разом з тим атаковано та оточено супротивника під Рауту. А що тепер здавалося слушним спробувати завдати ворогові остаточної поразки, я підсилив полк Ельфенґрена одним єгерським батальйоном і кількома батареями. 5 квітня ворога було розбито вщент, і лише маленька кількість солдатів змогла втекти за лінію кордону. До рук доблесних карелів потрапили розкішні трофеї: 15 гармат, 49 кулеметів, 2000 гвинтівок і багато боєприпасів. Наші втрати теж були великими, але перемога під Рауту остаточно забезпечила вихідні позиції для майбутнього наступу на Карельський перешийок і охолодила бажання росіян втручатися в фінляндські справи.
Упродовж кількох днів загальна ситуація цілковито змінилася. Війна підійшла до останньої, вирішальної стадії. Північну армію ворога було розгромлено, Тампере опинилося в наших руках, а співвідношення сил на Карельському перешийку вирівнялося. Німецька Балтійська дивізія під орудою генерал-майора графа фон дер Ґольца висадилася в Ганко 3–5 квітня. Крім того, бригада Бранденштайна, яку німецьке військове керівництво відрядило морем із Таллінна, прибула до Ловійси 7 числа.
За оцінками, військо ворога становило на той час близько 70 000 вояків, із яких, однак, близько 30 000 належали до місцевих червоних гвардій і здебільшого були доволі непридатними для фронтової служби. Військове керівництво червоних чекало, що після перемоги в Тампере білі пробиватимуться на південь Фінляндії, щоб мати зв’язок із німцями, і тому вирішило вивести військо з південно-західної частини країни. Для затримки білої народної армії було скеровано військо в 15 000 багнетів на пробитий фронт між Ботнічною затокою і Пяйянне. На Савоянському фронті червоних було 6000, на Карельському — 15 000–20 000 включно з залогою виборзьких фортець. Тобто нам протистояло загалом 35 000–40 000 вояків і розрізнені загони, поспіхом зібрані для протистояння німцям. Супротивник, як і раніше, мав добру зброю і чимало артилерії та боєприпасів. Головнокомандувачем тепер став диктатор Куллерво Маннер, який перебував у Гельсінкі, а полковник Свєчников усе ще був найважливішим для червоного командування військовим спеціалістом.
Ще до початку тамперської операції я, як було вже зазначено, вирішив розпочати наступ у Карелії відразу по здобутті Тампере. Місто ще не впало, а перші військові ешелони вже котили до Карелії. Альтернативою було б просування на південь, щоб досягти контакту з німцями. Така порівняно легка операція не потребувала б перегрупування і не призвела б до великого гаяння часу, але тоді ворог дістав би змогу вислизнути з наших рук на схід і врешті відступити за лінію кордону на російський бік[39]. До того ж такий відступ напевно спричинив би руйнації, а на кордоні породив би дражливу ситуацію, тож ми навіть серйозно не планували просування на південь.
Треба було скористатися свободою дій, яку давала тамперська перемога, і перекинути до Карелії якомога потужніші сили. Це, звичайно, означало повне перегрупування білої армії. Більшість війська, яке брало участь у здобутті Тампере, було залишено на заході і об’єднано в
Призначення генерал-майора Левстрема спричинило непорозуміння між мною і сенатом. Сенат уперше втрутився в питання армійських штатів. На свій подив я дістав листа від сенатора Свінгувуда, який повідомляв, що хоча в принципі сенат із повною довірою поклав на мене всі військові рішення, він вважає своїм обов’язком звернути мою увагу на серйозні вияви невдоволення, адресовані урядові; вони стосуються переважно того, що при розподілі командних посад, звань і нагородженні відзнаками верховне командування, мовляв, віддає перевагу колишнім офіцерам російської армії.
Кілька днів по тому до Ставки прибув на моє запрошення голова сенату разом із сенаторами Ренваллем і Фреєм. Я розповів їм, що перед призначенням генерал-майора Левстрема командувачем Східної армії ретельно обміркував, чи має котрийсь зі старих єгерських офіцерів достатньо досвіду, щоб керувати запланованою бойовою операцією, а ще поцікавився думкою майора Сигво щодо того, чи впорається він із цим завданням. Відповідь була негативною — очевидно, майор сумнівався, чи достатньо в нього компетенції, щоб керувати такою масштабною операцією. Хоч єгері й мали вишкіл, їм справді бракувало і потрібного вміння готувати самостійні широкомасштабні операції та керувати ними, і досвіду штабної роботи. У мене не було під рукою нікого іншого, хто б мав, як Левстрем, набуті в світовій війні навички командувати великими бойовими одиницями. Тобто моє рішення аж ніяк не означало, що я віддаю перевагу колишнім офіцерам російської армії: єгерів я теж не ігнорував і дав їм чимало високих командних посад.
Східна армія вийшла кількісно потужнішою від Західної, але вони відрізнялися одна від одної ще і в тому, що підрозділи останньої були шуцкорівськими загонами, зібраними в перші тижні війни, натомість перша складалася переважно з військовозобов’язаних. Організація частин, набраних із військовозобов’язаних, від самого початку була єдиною, і вони пройшли, зважаючи на умови визвольної війни, доволі тривалий, 6–7-тижневий вишкіл. Виняток становили три шуцкорівські полки Карельської групи, які брали участь у боях від самого початку війни.
Перед тим як перейти в наступ, треба було докінчити організацію єгерського війська й дати перепочити підрозділам, перекинутим із заходу. Важливим і складним завданням стали поповнення і реорганізація артилерії за допомогою техніки, захопленої у Тампере й Рауту. Якийсь час пішов урешті й на транспортування війська та матеріалів кепськими східнофінськими залізницями. Лиш за два тижні після здобуття Тампере Східна армія була готова завдати удару. 10 квітня Ставка переїхала до Міккелі.
Тим часом Західна армія готувалася до завдання, отриманого 7 квітня. Водночас із прикриттям межі Лемпяаля — Пяйянне вона мала зайняти залізницю на Порі по всій довжині, після чого головні сили мали просуватися на південь через Гямеенлінну, а менші формації — на Варсінайс-Суомі. Виправу було призначено на 20 квітня.
Проте активність ворога порушила ці плани. 8 і 9 квітня військові довелося напружувати всі сили, щоб відбити низку атак на заході від Тампере. Водночас надходили повідомлення, що червоні залишають Порі і його околиці. Правий фланг Західної армії під командуванням генерал-майора Ліндера почав наступ, розбив ворожий ар’єргард і ввійшов 13 квітня до Порі, а 17-го — до Рауми. Уся залізниця на Порі була тепер в наших руках, а ворог відступав на південний схід, палячи і грабуючи села на своєму шляху.
На ділянці під Лемпяалею, де командувачем після генерал-майора Вілкмана став полковник Ялмарсон, ворог тим часом теж перейшов у наступ, і виникли деякі критичні ситуації. Однак і там позиція стабілізувалася після того, як надійшло підсилення.
Німецька Балтійська дивізія з бойовим кількісним складом 7000 вояків і 18 гармат висадилася в Ганко, не зустрівши жодного опору. Існувала небезпека, що в столиці зчиниться різанина і буде знищено унікальні культурні й матеріальні цінності, тому я скерував Балтійську дивізію туди. Польова армія супротивника трималася в тіні, і після нетривалих сутичок із деякими невеликими загонами німці 11 квітня вийшли на підступи до Гельсінкі.
Щойно звістка про прибуття німців дійшла до столиці, уряд заколотників і диктатор-головнокомандувач Маннер зі штабом утекли до Виборга. Російський Балтійський флот і його аагресивні матроси-революціонери відповідно до укладеної 5 квітня з німцями угоди залишили Гельсінкі[40]. Отже, оборону столиці тримали лише червоні гвардії, що їх власне керівництво покинуло в скрутному становищі. 12 числа німці ввійшли до Гельсінкі за підтримки шуцкорівських загонів, які вже перебували в місті, а 14 квітня зайняли все місто. Коли було забезпечено постачання німецької дивізії через Гельсінкі, вона почала марш на північ, маючи завдання дістатися до Рійгімякі.
Ворожі частини пробитого північно-західного фронту, близько 15 000 вояків, відступали через Тойялу і Гямеенлінну в бік Лагті. До них долучилися кілька тисяч вояків із місцевих, створених у Варсінайс-Суомі, червоних гвардій. У цій ситуації німецька бригада, висадившись у Ловійсі, стала безпосереднім стратегічним чинником. Полковник барон фон Бранденштайн і його військо кількістю 2000 вояків і 8 гармат рушили на Лагті і 19 квітня здобули місто після запеклих боїв. Коли назавтра маленька бригада досягла контакту із батальйоном Західної армії, що рухався з півночі, західну частину ворожого війська було цілковито ізольовано.