Було досягнуто неабиякого успіху. Ворог відступив у район між озером Нясіярві і залізничною магістраллю, що йшла від Тампере на північ, і фронт перемістився на сорок кілометрів на південь, на межу Тейско — Орівесі. Утім, оперативний результат не відповідав моїм сподіванням. Нам довелося воювати за Тампере в самому місті й на підступах до нього.
На пояснення можна сказати, що зосередження нашого війська ще не завершилося до початку наступу, адже нас змусила до нього раптова звістка про майбутнє десантування німецького війська. Важливою обставиною стала й нестача матеріальних засобів, надто в службі зв’язку. Через усе вищезгадане, а ще тому, що командувачі груп вважали, ніби не можуть вимагати максимальних зусиль від своїх формацій, недостатньо вишколених і непризвичаєних до маневрової війни, й уможливити неможливе, ми не досягли цілісності дій, без якої годі було здолати потужого і маневрового супротивника.
21 березня Ставка переїхала до Вілппули. Другу стадію наступу, мета якого полягала в здобутті Тампере, конче треба було почати до того, як ворог отримає підкріплення і встигне отямитися від шоку. Продовження операції наявними силами здавалося проблематичним, тим паче очікувалися потужні допоміжні атаки з півдня і заходу. Бойова цінність зімпровізованих резервних батальйонів була невеликою. Єгерські батальйони, вишкіл яких почався заледве три тижні тому, я вирішив поки приберегти для вирішальних операцій у Карелії. На сході ситуація теж була тривожною. У долині Вуокси зав’язалися бої, і за всіма ознаками можна було чекати ворожого наступу. 21 березня командувач Карельської групи повідомив, що артилерія лишилася без боєприпасів, однак сам я не міг нічим зарадити карельцям — хіба тим, що наказав генерал-майору Левстрему почати наступ у Саво, щоб послабити тиск на вуоксенську межу. Тепер потрібні були всі наявні сили для наступу на Тампере. Для цієї операції ми поділили наступальне військо між групами Ліндера, Вецера і Вілкмана. Головну частину загону Ялмарсона було проведено тонкою весняною кригою Нясіярві й віддано в розпорядження полковника Ліндера.
Завданням Ліндера було перетяти залізницю на Порі, а далі повернути на схід і блокувати Тампере з заходу, Вецер мав наступати з північного сходу і сходу, Вілкман — перетяти південне залізничне сполучення в районі Лемпяалі, за 20 кілометрів на південь від Тампере, і відбивати всі спроби підтримки, а потім доповнити блокадне кільце на півдні. Безперечно, здавалося ризикованим відправити групу Вілкмана у 50-кілометровий марш повз Тампере просто перед носом у ворога; існувала небезпека, що його комунікації буде перерізано й на нього нападуть із тилу й флангу. Але треба було забезпечити тил наступального війська, і залізницю через те довелося перетяти на достатній віддалі від Тампере. Спершу я намірявся дати це завдання полковнику Ліндеру, але з огляду на те, що ворог, який йому протистояв, виявився значно потужнішим, ніж очікувалося, довелося відмовитися від цієї ідеї.
Було очевидно, що ми дорого заплатимо в Тампере за кожне зволікання, а отже, не можна гаяти часу. 20 березня група Вілкмана почала рух, розбила ворога під Вяаксю і просувалася далі на Лемпяалю. Цей населений пункт було здобуто 24 числа після впертого опору. Назавтра частина війська полковника Вілкмана вже підступала до Тампере з півдня.
Одночасно просувалася й група Вецера від межі Тейско — Орівесі, відкидаючи з дороги слабенькі ворожі загони під Сорілою й Суйнулою. Діставшись до призначеного місця на сході від Тампере на околиці Мессукюлі, вона дістала змогу взаємодіяти з групою Вілкмана.
Наближалася й група Ліндера. 23 березня вона під Кюрескоскі розбила вщент ворожий загін із 3000 багнетів, після чого 25 березня здобула Юлеярві, розташоване на північному заході від Тампере, а наступного дня перетяла залізницю на Порі в районі Сіуро. Тампере було оточене.
Я сподівався, що колони зуміють масованим наступом швидко добутися в місто і змусити його капітулювати без великого кровопролиття. Такий наступальний рух, власне, й було намічено в наказі від 24 березня. Однак 25 і 26 числа бої засвідчили, що здобути Тампере набагато важче, ніж було розраховано. Мессукулю ми здобули після шалених боїв, але це й усе. Військо було виснажене, щоб ставати до бою з ворогом, який мав чималу вогневу міць, засів у кам’яницях і оточив місто міцним оборонним кільцем.
Увечері 26 березня становище здавалося критичним. Ворог розпочав допоміжні атаки з боку Лемпяалі, а з району між озерами Ройне і Пяйянне надходили донесення про велике масування війська. Ще більші сили загрожували тилу групи Ліндера на заході від Тампере. З Карелії надходили нові тривожні вісті: майор Сігво повідомив, що більше не може відповідати за тривкість межі на Вуоксі, якщо не отримає підмоги.
На випадок наступних криз мені довелося віддати наказ підготувати до виправи 1-й і 2-й єгерські полки, об’єднані в 1-шу єгерську бригаду, на 27 березня. Ці два полки і ще шведська бригада — то був весь мій резерв, і відчувалося, що їх застосування дало привід до жвавої дискусії в Ставці. Почалося обговорення того, що ліпше: кинути ці частини в бій за Тампере для пришвидшення розв’язки (і тоді в Карелії нам загрожуватиме серйозна халепа) — чи допомогти Карельській групі (і тоді облога Тампере може затягтися).
Єдиним прийнятним рішенням було, на мою думку, домогтися швидкої розв’язки в Тампере. Це потребувало концентрації всіх наявних сил. Тому 1-й єгерський полк було підпорядковано полковнику Вілкману, шведську бригаду — полковнику Вецеру, а 2-й єгерський полк відряджено до Канґасали для посилення мого резерву. 28 березня мала відбутися ще одна спроба здолати Тампере. Карельській групі дісталася лише одна батарея, як і Савоянській.
Того дня, «кривавого Великого четверга», позиції довкола Тампере після впертої оборони було пробито, і група Вецера підступила до самого міста. 2-й єгерський полк, який довелося кинути в атаку, блискуче витримав суворе випробування, проте чимало його сотень втратили понад половину особового складу. Найбільших втрат зазнало офіцерство й унтер-офіцерство, які з винятковою особистою сміливістю вели за собою військовозобов’язаних рядовиків. І багато важить, що все це після тритижневого прискореного вишколу. Таку саму відвагу і наступальний дух продемонструвала шведська бригада, у якій загинув лейтенант Ф. Б. Бенніх-Б’єркман, який безстрашно керував штурмом попереду своїх вояків. Серед убитих були перспективний науковець Улоф Пальме, душа волонтерського руху, і шістнадцятирічний Стюрб’єрн вон Стедінґк.
Наступальне військо було занадто знесиленим, щоб зуміти відразу пробитися в місто, і тому довелося дати йому перепочинок. Крім того, виникла потреба покрити втрати в живій силі й матеріальних засобах. На жаль, не вдалося завадити ворогу зорганізувати свою оборону під час виниклої п’ятиденної паузи між боями.
На свій подив я довідався 28 березня, що офіцери оперативного відділу готують план переміщення частин до Карелії всупереч рішенню здобути Тампере перед тим, як удаватися до операцій на сході. Мені довелося повторити, що не може бути й мови про те, щоб не довести операцію до кінця і що такий варіант дій не актуальний. Від самого початку війни моя увага була звернена на те, щоб перетяти комунікації на Карельському перешийку, але загроза втрати Гаапамякі, після якої військо в Саво й Карелії опинилося б на межі катастрофи, зробила конче потрібним убезпечити насамперед цей вузловий пункт. Те, що потім я вирішив завдати удару по Тампере, пояснювалося і військовими, і політичними причинами. Якби я обмежився лише облогою міста, а знятими звідти силами пішов на ворога в Карелії, Гаапамякі знову б опинилося в небезпечній зоні й було б утрачено великі частини вже визволеної Фінляндії. Військовою причиною стала потреба стабілізувати позиції на заході перед ударом на Карельському перешийку; а політичною — те, що ми мусили здобути вирішальну перемогу до того, як німецька експедиція ступить на фінляндську землю.
Під час чекання знову нависли тривожні хмари на півдні та заході. Згідно з отриманими донесеннями, в південній Фінляндії ворог збирав великі сили, щоби пробити заслінні позиції під Лемпяалею, отож на цей напрямок стягнуться й ті ворожі загони, які збиралися послати на Карельський фронт. Тут я побачив, що мушу зміцнити оборону Уусіманським драгунським полком і одним батальйоном зі свого резерву. 30 березня полковник Вілкман дістав наказ узяти в свої руки командування Лемпяальським фронтом. Виявилося, що це дуже вдале рішення, адже того самого дня ворог перейшов у наступ за підтримки двох панцеропоїздів і потужної артилерії. Бої тривали дві доби на дедалі ширшому фронті. Коли становище стало загрозливим, я відрядив до Лемпяалі полковника Вілкмана ще й 1-й єгерський полк, крім одного батальйону. 2 квітня наступ було відбито, і тил нашого тамперського війська забезпечено з півдня.
До того як супротивник дістав змогу завдати удару по нашому тилу із заходу, полковник Ліндер ущент розбив його головні сили в Сатакунті за 50 кілометрів на захід від Тампере.
Полковник Вецер, якому 28 березня було доручено командувати наступальним військом на сході й півдні від Тампере, тим часом завершив приготування для здобуття міста штурмом. Із заходу наступ здавався безнадійним через важкість місцевості й міцність оборонних споруд.
Ми, звісно ж, намагалися переконати оборонців, а також російські загони, що спротив безнадійний і лише добровільною капітуляцією вони можуть уникнути кровопролиття й руйнації. Розкидали для цього листівки з літаків, однак усі ці заклики не дали ефекту. Командування червоних збурило відчайдушну волю до оборони, розпустивши чутки, що білі розстрілюють усіх, хто потрапляє їм до рук, і що ось-ось надійде потужна армія і допоможе. Для ілюстрації мого ставлення до поводження з військовополоненими, якщо вона справді потрібна, можна тут зацитувати в повному обсязі один із відповідних наказів головнокомандувача, цього разу адресований наступальному війську і датований 28 березня:
Працівники іноземних посольств, відкликані додому з Росії, їхали з Петербурга на захід через Фінляндію. Я заради них відірвався від воєнних справ, пригощав їх обідами і дбав про те, щоб вони змогли перейти через лінію фронту і поїхати далі до Торніо. Серед них був і радник англійського посольства Ліндлі. Я мав із ним довгу розмову і розповів про передісторію німецької інтервенції та заходи, яких мені довелося вжити. Я запевнив м-ра Ліндлі, що зроблю все можливе для забезпечення нашого нейтралітету і що майбутнє прибуття німецького війська на територію Фінляндії не означає, що фінляндська армія воює на боці Німеччини.