Ще в Гельсінкі я запропонував сенатору Свінгувуду якнайшвидше відкликати єгерів додому. Зі своєї Ставки я теж неодноразово робив такі пропозиції, акцентуючи на тому, що водночас треба відправити морем якомога більше зброї та боєприпасів. 17 лютого до Вааси прибув передовий загін із 80 вояків, а з ними — цінний вантаж куплених у Німеччини російських трофеїв[31], але головний контингент (1130 вояків) дістався туди аж 25 числа закрижанілою Ботнічною затокою. Шведський уряд полегшив дорогу, засвітивши маяки і конвоюючи фінські судна, й це гамувало роздратування, породжене його іграми на Аландських островах і вельми негативною позицією в питаннях транзиту зброї.
Поставні єгерські лави на огляді в Ваасі мали чудовий вигляд. Такий загін уже годі було побачити на войовищах світової війни: молоді, загартовані війною, мускулисті чоловіки, в очах у яких світилися радісна рішучість і усвідомлення своєї майбутньої ролі в фінляндських визвольних змаганнях. У своєму привітальному слові бійцям, що повернулися додому, я нагадав, як у часи, коли доля Вітчизни здавалася найбільш безпросвітною, вони вірили в її прийдешність, і наголосив, що майбутня фінляндська армія бачить у них інструкторів і командирів. На них чекає велике й почесне завдання.
План організації армії, як я вже казав, ґрунтувався цілковито на участі єгерів: більшість із них мала утворити командний склад підрозділів, сформованих із військовозобов’язаних. Однак невдовзі з’ясувалося, що перед тим, як вирушити з Лібау, єгері розробили собі інакший план.
Їхню пропозицію виклав мені підполковник Теслев[32], який виконав був доручення привезти батальйон із Лібау. Перед від’їздом він, не отримавши від мене на це повноваження, понадавав бійцям батальйону звань офіцерів та унтер-офіцерів фінляндської армії, до майора включно.
За словами Теслева, організаційний план викликав у єгерів багато емоцій. Вони хотіли стати офіцерами й унтер-офіцерами бригади, що складатиметься з шести батальйонів добірних шуцкорівських рядовиків, а далі — щоб було створено елітну формацію, яка зламає опір на найважливіших напрямах, проторує шлях для решти війська і надихне його своїм прикладом. Але хоч я і розумів цю ідею, було очевидно, що ми не можемо собі дозволити розтрачувати цінні кадри батальйону. Він мав стати кістяком набагато більшої кількості підрозділів, ніж собі думали єгері. Сподівання сформувати боєздатні формації з військовозобов’язаних рядовиків не мали шансів справдитися без достатньої кількості кадрів. Я вважав, що неможливо схвалити лібауський план. Цілком зрозуміло, що це все викликало багато емоцій, і план єгерів свідчив, що вони не мали уявлення про організаційні завдання, які ми маємо розв’язати.
Від одного єгеря, який добре знав усе пов’язане з ускладненнями, спричиненими лібауським планом, я згодом отримав опис подій, який в істотних моментах різниться від наведеного підполковником Теслевом[33].
Коли найстарші (майори) серед єгерів дізналися від підполковника, що я не маю бажання схвалити їхнього плану, юнаки відчули певне розчарування, передовсім, щоправда, через затримку з потраплянням на фронт. Якось раз Теслев скликав майорів, щоб поінформувати їх про становище, яке «викликало занепокоєння». Він дав тоді зрозуміти: йому здається, що за обґрунтуваннями, наведеними Ставкою проти їхнього плану, криються інші, невисловлені. Головнокомандувач не був другом Німеччини, і йому не хотілося, щоб вишколені там єгері відігравали помітну роль. Складений у Ставці надмірно масштабний план, отриманий Теслевом для ознайомлення, передбачав створення організації, в межах якої єгерям даватимуть лише другорядні завдання в підпорядкуванні командирам не з їхнього кола. Це тлумачення, звичайно, призвело до недовіри і неспокою, однак апогею збудження досягло аж тоді, коли Теслев зазначив, що в Ставці марнують час на підготовку організації, невідповідної до вкрай обмежених ресурсів ворога. Тією бригадою, що її єгері самі планували сформувати, можна було, без сумніву, зламати опір. Власне, Теслев схилявся до думки, що її навіть не конче треба формувати, — Тампере у крайньому разі можна здобути батальйоном, який прибув до Вааси! Теслев уже зробив для єгерів усе, що міг. Якщо вони не хочуть коритися порядкам Ставки — мусять узяти ситуацію в свої руки.
Слова вплинули так, як він, мабуть, і хотів. Єгері висловили бажання поговорити з котримсь із членів уряду. Дізнавшись, що деякі сенатори саме вирушають потягом до Ставки, частина їх поквапилася на вокзал, де вони виклали свою справу в. о. голови вааського сенату Ренваллю та іншим сенаторам. Розбурхані й засапані, єгері, як повідомив мій інформатор, не дуже добирали слів. Утім, на пропозицію сенатора Ренвалля чи Теслева троє з них, майори Єрнстрем, Ґадолін і Гайнріхс, поїхали до Ставки разом із сенаторами.
Таке непорозуміння в більш-менш нормальних умовах навряд чи могло б виникнути — отже, тут не годилося ігнорувати психологічних чинників. Беручи до уваги природу єгерського батальйону (а це була спільнота юнаків, сповнена патріотичного ентузіазму), я не хотів сприймати це непорозуміння як дисциплінарну справу і відчував готовність обговорити його з самими єгерями. Однак перед тим я говорив із сенатором Ренваллем і заявив про намір подати в відставку, якщо сенат не прийме моєї позиції. Він сказав, що цілком мене розуміє, але від свого імені й від імені сенату додав, що я не повинен здійснювати свого наміру. Не могло бути й мови, щоб головнокомандувач подав у відставку, коли шаленіє війна. На це я відповів, що наступника, звісно ж, знайдуть, а ось втрата, спричинена концентрованим використанням єгерського батальйону, буде непоправною.
Розмовляючи з представниками єгерів, я спостеріг, що, на жаль, у них уже наперед сформувалися думки щодо цього питання. Я сказав, що розумію їхнє бажання діяти після важкого вишколу і те, що важко примиритися з рішенням, яке не збігається з власною провідною ідеєю. Проте моїй старій досвідченій голові легше, ніж тисячі молодим, переконував я, поставити себе на місце супротивної сторони і порівняти ці дві пропозиції. Я намірявся дотримуватися свого рішення (підрозділи, набрані з військовозобов’язаних, буде сформовано на базі єгерських кадрів) і детально це обґрунтовував, але, вочевидь надаремно.
Під час розмови в мене не виникло відчуття, що це якась змова, і здавалося, що ці дії не мають якоїсь таємної мети. І все ж таки їх невідповідність дисциплінарному статуту непокоїла старого солдата, не кажучи вже про те, що непорозуміння взагалі створювало перешкоди в таку гарячу пору. Отже, якщо єгері, як мені гадається, хотіли лишень спробувати переконати мене в слушності власного організаційного плану, мене не полишає думка, що підполковник Теслев, можливо, пов’язував із цим конфліктом певні особисті прагнення. Кілька слів, які він, очікуючи на підсумок моєї розмови з єгерями, промовив у присутності двох високопосадовців мого штабу, на жаль, як мені здається, підтверджують це припущення.
Назавтра прибув майор Аусфельд, останній німецький командир 27-го єгерського батальйону. Він отримав дозвіл перейти у фінляндську армію. Я виклав свій план, потім план єгерів і запропонував йому, людині, якій єгері довіряють, ознайомитися з обома. Невдовзі Аусфельд знову попросився на прийом. Не могло бути жодних сумнівів, сказав він, що саме мою пропозицію треба втілювати в життя. Єгері не встигли достатньо осягнути всю повноту питання.
Коли майор став заодно зі мною в питанні організаційного плану, той почав і єгерям здаватися прийнятним, ну а я зі свого боку хотів зробити поступку юнакам. Я бачив, як їм була не до вподоби думка про службу в полках, якими командуватимуть не вихідці з їхніх власних лав, і вирішив сформувати потрібну кількість підрозділів, зробивши з них окремі, так звані єгерські батальйони. Їх мало стати вісімнадцять. Те, що згодом батальйони було об’єднано в три бригади по два полки в кожній, єгерям теж сподобалося. Найстарші з них отримували й такі командирські пости, у яких, за словами підполковника Теслева, їм намірялися відмовити. З військовозобов’язаних рядовиків було сформовано ще кавалерійський полк і кілька батарей, а офіцерські й унтер-офіцерські посади дісталися єгерям. Загальний кількісний склад єгерського війська зріс урешті до 14 000 вояків.
Таким чином конфлікт було розв’язано, і ми досягли такого потрібного порозуміння і бажання працювати. Цей конфлікт не кинув тінь на майбутню співпрацю і взаємну довіру, яка лишилася несхитною і в війні, і в мирі.
Остаточно організація командування фронтами завершилася в середині лютого, коли військо було поділено на оперативні групи. Сатакунською групою між Ботнічною затокою і озером Нясіярві командував від 20 лютого полковник Ернст Ліндер. Гямеянською групою між озерами Нясіярві і Пяйянне командував полковник Мартин Вецер. Савоянською групою між озерами Пяйянне і Саймаа командував генерал-майор Ернст Левстрем. Карельською групою між озерами Саймаа і Ладозьким командував єгерський капітан Аарне Сигво.
Наразі ми ще мусили тримати оборону. Тому я попередив командувачів груп, щоб вони не дали спокусити себе бодай на невеликі наступальні дії. До них можна було вдаватися лише з дозволу головнокомандувача. Найближчі тижні минули під знаком і стратегічної, і тактичної оборони.
Власне, на часі вже було упідлеглити фронтові частини єдиному командуванню, адже невдовзі вони зазнали суворого випробування на міцність. У першій половині лютого росіяни і червоні гвардії шалено, хоча надаремно, атакували чимало ключових позицій білого фронту. 21 числа ворог був готовий розпочати силами приблизно 10 000 вояків масштабніший наступ, стратегічною метою якого стала межа Ювяскюля — Гаапамякі — Крістійнанкаупункі. Половина ворожих сил сконцентрувалася на важливій ділянці Вілппула — Руовесі, де існувала приваблива мета — Гаапамякі. Однак уже 25 лютого стало очевидно, що цей перший величенький наступ червоних зазнав невдачі.
Одночасно зі спробами наступу на провінції Сатакунта і Гяме червоні почали наступ і в Карелії, який, утім, вийшов набагато тривалішим. Після того як у Петербурзі було сформовано нові російські частини й червоні гвардії додатково отримали зброю і боєприпаси, супротивник силами приблизно 10 000 вояків почав наступ на вуоксенську межу. Головний удар було спрямовано на Антреа. Карельській обороні, що мала в розпорядженні менш як 2000 вояків, загрожувала небезпека. Попри те що з інших фронтів не можна було знімати резерви, Карельська група сама зуміла відбити всі атаки. Це стало одним із найбільших здобутків у визвольній війні. 11 березня вщух і наступ у Карелії. Там білий фронт теж встояв.
Те, що наступ червоних було відбито на всіх фронтах, засвідчило, що шуцкорівське військо набуло сили й згуртованості. Нечисленним оборонцям, яким ми в останній момент змогли надіслати щойно отриману з Німеччини зброю, успіх дався дуже важко. Вояків не встигли навчити нею користуватися, однак природжені бійцівські властивості фінів і навички володіння мисливською зброєю надолужили ці прогалини.
Червоні воювали відважно і наполегливо, і їм не бракувало матеріальних засобів, однак наступ засвідчив, що їхнє військо теж було зімпровізоване й російські частини не змогли скористатися воєнними навичками і технічною вправністю. Відчувалося, що командування — як низове, так і вище — не перебуває на висоті завдання. «Головнокомандувач об’єднаного фінляндського війська», редактор газети і колишній хорунжий Ееро Гаапалайнен, був головнокомандувачем лише номінально, а по-справжньому командування обіймав начальник його штабу, полковник Свєчников. Утім, їхня влада поширювалася лишень на західну і центральну ділянки фронту, а ось карельським військом фактично командував штаб Виборзького корпусу разом зі штабом Петербурзького округу. Відсутність єдиного командування й те, що вирішенням справ опікувалася незліченна кількість різних комітетів і штабів, звичайно, шкідливо вплинули на воєнні дії.