Відповідно до плану, який я запропонував помічникам, ми мали зробити нічний наскок, щоб роззброїти вааський гарнізон та місцеві загони, які в п’ятьох місцях контролювали залізницю, що оперізувала місто, і заволодіти нею. Першу мою пропозицію підтримали всі, крім генерал-майора Левстрема[22], який як особа з найвищим званням мав останнє слово. На його думку, план був нерозумним, а бій з численнішими й добре озброєними росіянами — безнадійним. Шуцкорівці невишколені, не мають гармат, кулеметів, гвинтівок і набоїв. Присуд Левстрема був категорично заперечним, однак це не похитнуло думки інших членів штабу. Усі вони, як і я, були певні, що план здійсненний і матиме успіх.
Того вечора, 25 січня, я прийняв відповідальне рішення діяти на випередження і розіслав відповідні накази. Шуцкорівці мали в ніч на 28 січня заскочити зненацька і роззброїти гарнізони в Південній Пог’янмаа.
26 січня з Гельсінкі повідомили, що очікуване російське військо — це два ешелони матросів, які небезпідставно мали репутацію найнахабнішого і найагресивнішого революційного елементу в збройних силах. Я ще раз переговорив із сенатором Свінгувудом, який повторив, що сенат не може перешкодити перевезенням. Я відповів, що тоді мушу діяти на власну відповідальність, і спитав, чи зрозумів мене сенатор. Відповідь була ствердною, після чого я ще раз сказав, що починаю діяти. Сенатор не заперечував.
Назавтра від Свінгувуда надійшла телеграма з повідомленням, що він минулої ночі вів перемовини з районним комітетом на одному з російських кораблів і доклав там усіх зусиль, аби запобігти втручанню російського війська у внутрішні справи Фінляндії. Це йому, щоправда, ще не вдалося, але перемовини триватимуть завтра, і сенатор
Подальше зволікання могло призвести до серйозних наслідків. За повідомленнями, ті два ешелони з матросами були вже під парою, і сенат не міг їх затримати. Водночас напруження в Пог’янмаа зросло до краю. Ще одне скасування наказу, навіть коли б йому підкорилися, паралізувало б рішучих пог’янмаанців, які вже занадто довго змушені були стискати кулаки в кишенях. Обіцянок ми дістали аж задосить, і загроза того, що приїдуть матроси, звичайно, загострила ситуацію. Я не міг покладатися на те, що матиму змогу безперешкодно діяти багато днів, і розумів: якщо рішення буде відкладено, почати діяти стане ще важче, а то й неможливо. Ми мусили взяти долю в свої руки, а не дозволяти, щоб її визначали інші. Я показав телеграму Іґнатіусові, запхав її в кишеню шуби, сів разом із ним до саней і поїхав у Юлігярмю.
Гельсінські події засвідчили, наскільки правильно я оцінив ситуацію. У партійному комітеті соціал-демократів гору вдалося взяти радикалам, які 25 січня створили «виконавчий комітет». Його було уповноважено вибирати будь-які способи для здобуття перемоги в класовій боротьбі. Цей комітет, не вагаючись, розпочав неприховане приготування до заколоту. Червоні гвардії дістали наказ починати мобілізацію 26 січня опівночі. У вказівках командуванню гвардій комітет (його вже називали генеральним штабом) прописав захоплення сенату, державних установ і банків, а також арешти «осіб, зазначених в окремому списку».
У ніч на 28 січня, якраз коли ми почали акцію роззброювання в Південній Пог’янмаа, в Гельсінкі зібралися місцеві батальйони червоної гвардії. Їх було десять, а зброю вони минулими ночами отримали від росіян. Удосвіта державний переворот був уже доконаним фактом, а сенат із парламентом втратили дієздатність. Напередодні червоні захопили Тампере, Куопіо та інші населені пункти. Російське військо діяло разом із заколотниками.
Останнє, що встиг зробити сенат перед переворотом, — це звернутися до народу з прокламацією, датованою 28 січня, де повідомлялося, що мене призначено верховним головнокомандувачем, а шуцкор є військом легітимного уряду. Ось повний текст прокламації:
Розпочаті воєнні дії були спрямовані проти російських збройних сил, які лишалися в Фінляндії, хоча радянський уряд і визнав незалежність країни. Таким чином війна, що почалася, була визвольною війною, війною за свободу. Цей факт залишається незмінним попри те, що надалі воєнні дії довелося спрямувати і проти росіян, і проти власних бунтівників, а провина за це не лежить ні на легітимному уряді, ні на його армії. Винуватцями були ватажки заколоту.
Те, що я побачив і про що довідався за перший тиждень перебування в Ваасі, засвідчило, що уявлення Військового комітету про південнопог’янмаанську шуцкорівську організацію та її загальний стан було занадто оптимістичним. Це стосувалося передусім зброї, але також і кількісного складу. Виявилося, що навіть у Ваасі важко дістати точну інформацію, але зрозуміло було принаймні, що шуцкори за своєю бойовою цінністю вельми неоднорідні. Донесення про російське військо теж були суперечливими.
Воістину ми робили стрибок у невідомість, однак рішучості не бракувало — це я бачив весь час, коли перебував у Фінляндії. Успіх наших дій залежав саме від рішучості та швидкості. Якби шуцкори вагалися і марнували час, різні гарнізони встигли б об’єднатися для спільної відсічі і злучитися з червоними гвардіями, і тоді наші шанси роззброїти їх були б мінімальними. Отож у нетерплячому напруженні я в Юлігярмі чекав донесень.
Ще протягом ночі надійшли добрі звістки, і до полудня 28 січня стало очевидно, що першого успіху вистачає нам, щоб забезпечити собі базу для подальших воєнних дій. Найбільші гарнізони, дислоковані в містах Вааса, Сейняйокі і Лапуа, було роззброєно. Перед початком дій вдалося перерізати телефонний зв’язок. А далі шуцкорівські лави, в яких лише передні вояки мали гвинтівки, атакували під покровом ночі місця постою, сподіваючись на раптовий ефект, що його справлять на заспаних росіян невиразні загони. Упродовж дня вдавалося знезброїти ще більше залог. А де сталася затримка, зав’язалися, як і очікувалося, справжні бої. За чотири дні було звільнено всю Південну Пог’янмаа; 5000 солдатів ми змусили скласти зброю, захопивши 8000 гвинтівок і 34 кулемети, а крім того, ще 37 гармат, кілька мінометів і чималу кількість амуніції та боєприпасів. Вістка про роззброєння блискавично поширилася провінцією, і ентузіазму не було меж — зі зброєю чи без зброї кожен чоловік і юнак хотів пристати до нашої справи! Шуцкорів більшало з кожним днем, і захоплена зброя якраз стала в пригоді. Моя віра в тих мужніх патріотичних чоловіків не була марною.
Тепер треба було насамперед убезпечити наш базовий район від нападів з півдня, а також захистити залізничні сполучення, що пролягали на схід через станцію Гаапамякі. Уночі проти 29 січня ми підірвали залізницю південніше від Гаапамякі. 31 числа забезпечувальні сили було висунуто на 25 кілометрів на південь, в тіснину під Вілппулою. І дуже вчасно, адже лише через два дні на цій ділянці зав’язалися запеклі бої.
Повертаючись із Юлігярмі 28 січня, я на свій подив зустрів на станції Лайгіа чотирьох членів уряду, які мали припис до Вааси, де тепер базувався сенат. То були сенатори Г. Ренвалль, Ю. Араярві, А. Фрей і Е. Ю. Пегконен. Вони подолали небезпечний шлях і коротко змалювали мені події в столиці. Голова сенату й решта сенаторів перебувала ще в Гельсінкі, а отже, щодо них можна було боятися найгіршого[23].
Тепер державний корабель фактично лишився без стерна й вітрил, однак зроблене минулої ночі підбадьорювало й давало надії на майбутнє. Коли я закінчив свою доповідь, Ренвалль запитав: «І скільки ж це триватиме?». Я поміркував і мовив: «Три з половиною місяці» — і цей прогноз справдився з точністю майже до дня.
Тільки-но визволення Південної Пог’янмаа стало доконаним фактом, я видав відозву до фінляндського народу, в якій повідомив, що вважаю за необхідне роззброїти російські гарнізони, після того як найгірші елементи суспільства разом із російськими солдатами вдалися до насильства, грабунків і вбивств мирних громадян. З бунтівниками — зрадниками батьківщини — поквитається розгніване селянське військо збройною рукою. Відозва закінчувалася тим, що роззброєним росіянам гарантовано особисту безпеку; їх буде звільнено, щойно Фінляндія та Радянський Союз дійдуть згоди[24].
Попри те що за таких умов не вдалося домовитися про репатріацію полонених, я наказав перевозити кіньми в якомога більшій кількості через кордон на півночі від Ладозького озера. Ці перевезення відбувалися, доки їм не поклали край кілька прикордонних інцидентів. На розсуд начальників округів можна було одразу відпускати українців і поляків. Усі російські офіцери, крім тих, кого з особливих причин тримали під наглядом чи під арештом, дістали змогу знайти собі приватне помешкання.