Того самого вечора я поїхав на Фінляндський вокзал, де кілька вояків знову охоче взялися нести мій багаж. Біля виходу на перон стояв стіл, за яким солдатський пікет перевіряв документи пасажирів. Не роздумуючи, я підійшов просто до столу і простягнув свою відрядну посвідку. З полегкістю помітив, що вояки не цілком володіють російською мовою: то були інгерманландці. Коли ми поговорили фінською про чинність мого документа, один із солдатів віддав мені його зі словами «харашо, харашо». Вагони були значно охайнішими, ніж вагони-салони, з якими я запізнався, їдучи до Петербурга. І ось потяг вирушив.
Погода була сірою і дощовою того грудневого дня 1917 року, коли я прибув до Гельсінкі. З вокзалу я поїхав до помешкання свого зятя Мікаеля Ґріпенберґа, де вони з моєю сестрою привітали мене.
Мені було цікаво подивитися, чи домоглися чогось у Росії консервативні сили і, побувши тиждень у Гельсінкі, я повернувся до Петербурга. Жодних ознак опору не проглядалося. Навпаки: я помітив, що радянська влада невдовзі зміцніє і становитиме смертельну загрозу для молодої фінляндської держави. Треба було готуватися до оборони, хоча для цього бракувало найпотрібнішого — зброї!
Маючи це на думці, я звернувся до керівника французької військової місії генерала Нісселя і поцікавився, чи може Фінляндія сподіватися на отримання військових матеріальних засобів із французьких складів у Мурманську. Генерал з розумінням поставився до мого запитання й пообіцяв ознайомити з цією справою свій уряд. Проте я не мав часу чекати на відповідь, у мене горіла земля під ногами, і останні дні року я знову провів у Гельсінкі.
Моя тридцятирічна служба в імператорській армії завершилася. Почав я її сповнений великих надій у просторій чужій Росії. Озираючись на ті часи, які проходив у царському однострої, я з вдячністю визнавав, що надії мої цілковито здійснилися. Я потрапив у більший світ, який давав ширші перспективи, ніж ті, що потенційно були в мене в Фінляндії на зламі століть. Кожен окремий етап моєї службової кар’єри надзвичайно багато мені дав, а крім того, я мав щастя належати (ще й у статусі командира) до елітного війська з добрими офіцерами і чудовим духом. Командування таким військом і в мирний, і в воєнний час приносило насолоду. Я побачив багато цікавого в двох частинах світу. Однак тепер ця велика держава зненацька знесиліла і, як я бачив, перебувала в стані розпаду. Так закінчився тривалий процес, що його я мав змогу спостерігати зблизька.
1889 року, коли я офіцером вступив до лав імператорської армії, Росія перебувала на вершині своєї моці. Вольовий Олександр ІІІ уособлював державу, яка здавалася безпечною і надійною. Її могутність настільки піднеслася над іншими великими державами, що імператор в одній з промов назвав маленьку Чорногорію «єдиним вірним другом, на якого може покладатися Росія». Олександр ІІІ, зовнішністю й поведінкою дуже «російський», справляв велике враження вже рославим тілом і надзвичайною фізичною силою. Здавалось, він створений, щоб стати самодержавцем, який керуватиме велетенською державою, не дозволяючи нікому впливати на себе. Цар був втіленням самої Росії. Чужоземцю важко було цілком збагнути, якою великою мірою цар становив безумовний центр, поза яким, здавалося, нічогісінько немає. Згідно з конституцією держави, імператор мав необмежену владу.
Коли з Франції з арміями Олександра І прийшли західні ідеї, такий стан справ спричиняв критику і протидію. За часів Олександра ІІІ широкі кола ревно обстоювали докорінні ліберальні реформи та західний парламентаризм і гадали, що за їх допомогою Росію можна одним ударом піднести на загальний західноєвропейський рівень і перетворити на демократичну державу. Цим поглядам опиралися ті, хто вважав самодержавство найнадійнішим фундаментом для розвитку країни. Російська історія мала застережливі приклади надмірної свободи, що призводила до анархії. Російський народ, казали монархісти, нездатен до самоврядування й самодисципліни, а також до зосередження сили на спільну справу. Народ іще не досяг такої політичної зрілості, щоб це уможливило вільнішу систему.
Об’єктивний спостерігач не міг не помітити, що російському суспільству бракує рівноважних чинників, які є передумовою демократичної системи. Освічений середній стан був нечисленним, а вільного селянства, яке в північноєвропейських країнах віддавна становило підпору держави і в лавах якого (за умови належного поводження) влада мала своїх найвідданіших прибічників, взагалі не існувало. Здійснене 1861 року Олександром ІІ важливе звільнення кріпаків, яких налічувалося близько 50 мільйонів, мало половинчастий характер, адже при цьому не відбулося поділу землі. Землею володіла колективна сільська громада, що називалася «мир», і саме вона провадила оподаткування й розподіл польових паїв на певний термін. Лише 45 років по тому, 1906-го, було зроблено наступний крок: прем’єр-міністр Столипін видав аграрний закон, згідно з яким громади загалом чи, з допомогою держави, окремі їх члени могли переходити на приватне хліборобство. На виконання таких велетенських реформ потрібен був час. Не можна недооцінювати досягнуті результати, але коли почалася світова війна, забракло важливої умови збереження держави: самостійного селянства, яке має землю.
Ще й понині багато де існує гадка, що ліберальні ідеї були геть чужими для імперської Росії. Насправді державна влада, яку уособлював цар, від часів Олександра І добре розуміла необхідність реформ, однак перетворити Росію на конституційну правову державу за західними взірцями вийшло не відразу, адже постали непереборні перешкоди. Для розуміння цього досить зважити на неймовірний обшир і розмаїття народів та мов; до того ж рівень освіти в провідного великоруського народу був дуже низьким. Щоправда, спроб вивести державу на нові шляхи не бракувало. Ці зусилля та їх провали виразно віддзеркалювалися в особі й політиці царів. Упродовж ста з чимось років «ліберального» правителя заступав «реакційний»: після Катерини ІІ був Павло І, після Олександра І — Микола І, а після Олександра ІІ — Олександр ІІІ. Це сталося внаслідок того, що революційні сили не розуміли прагнень царів і намагалися агресивно прискорити реформи. Здавалося, вони не здогадувалися, що розвиток хоч-не-хоч має бути повільним, і тому їхні дії раз по раз призводили до чергової невдачі.
Фатальним для реформаторських зусиль стало вбивство царя-визволителя Олександра ІІ. Кілька годин по тому, як 13 березня 1881 року цей великий реформатор підписав рескрипт із обіцянкою нової конституції, його життя урвалося від бомби нігіліста. Атентат розвернув плин подій у інший напрям так само, як і змова декабристів проти Миколи І під час його вступу на престол 1825 року. Олександр ІІІ відклав запровадження реформи свого батька, таким чином знову ступивши на шлях, проторований його дідом Миколою І. Наслідком став драконівський режим, який почав придушувати революційну діяльність залізною рукою. Скрутно стало тоді й ідейним течіям, які дедалі посилювалися.
Завдяки згаданому вище історичному закону Микола ІІ мав би стати прогресивним царем. Однак цього не відбулося — насамперед тому, що він не був достатньо самобутньою особистістю, щоб відійти від принципів вольового батька і впливу радників. Конче потрібну для державного тіла операцію, яку цілком можна було виконати поступово, відкладали рік у рік, і лише революція, що спалахнула у зв’язку з російсько-японською війною, змусила імператора провадити прогресивну політику. Відповіддю на виданий у жовтні 1905 року «маніфест свобод» стала анархія, що тривала 8 тижнів по всій державі. Чи дозріла така Росія до ґрунтовних реформ? Не варто дивуватися, що нова конституція, затверджена в травні 1906 року, стала півзаходом, а породжені маніфестом сподівання справдилися лише частково.
Ще й понині в широких колах існує уявлення про царську Росію як про поліційну державу, порівнянну з Радянським Союзом, але насправді втручалася вона в приватне життя громадян незначною мірою. Усі знали, що «інтелігенція», пройнята революційним духом і полюбляє поговорити на політичні теми, але поліція її не чіпала й не тягала до суду, доки хтось не намагався повалити суспільний лад. Якщо порівнювати вироки царських часів із тими, що ухвалюють у сучасній Росії за політичні злочини, перші можна назвати гуманними. Тоді карали засланням, але не було концентраційних таборів, як за часів радянського режиму. Щоправда, засланцям доводилося оселятися в глушині, найчастіше в Сибіру, але вони мали право організовувати своє життя доволі вільно, приймати посилки і контактувати з родичами. Заповзятливий засланець цілком міг розпочати нове життя і згодом, якщо усміхнеться доля, навіть набути статків.
Тут мені пригадується один такий випадок, із якого потім Достоєвський вивів свого Раскольнікова, головного героя роману «Злочин і кара». Молодий інженер, який мав одружитися з дочкою заможного петербурзького генерала саперного війська, потрапив до пазурів лихваря. Він боявся, що його плани зруйнуються, і вбив лихваря, не знаючи, що той анулював боргові зобов’язання з нагоди весілля. Убивцю засудили до довічного заслання на острів Сахалін, де він добре поводився, обійняв якусь дрібну посаду секретаря, а паралельно відкрив свою фірму, добре нею керував і зробив із неї успішне підприємство. Коли його врешті помилували, він волів лишитися до кінця життя на Сахаліні, де поступово став людиною першої когорти.
Зазвичай за політичні злочини рідко давали смертну кару, а коли таке й бувало, то лише у винятково приголомшливих справах. Смертні вироки, про які людність відверто й палко дискутувала, привертали до себе якнайбільшу увагу, а такі судові процеси були тривалими й ґрунтовними. Людське життя й особиста свобода цінувалися більше, ніж тепер. Як мало зважає сучасне суспільство на страждання і жертви в ньому самому.
За винятком заворушень, які сталися під час революції 1905 року, в армії до світової війни не було майже ніяких ознак революційної діяльності. Частини, де я служив, лишалися осторонь від політикування, і мені не трапилося жодного випадку, щоб політична діяльність дала привід для якогось втручання. Все ж таки цілком природно, що після першої революції повернути дисципліну вдалося не відразу і попервах доводилося вживати суворих заходів.
Можна навести два випадки як приклад того, що часом траплялося. У січні 1906 року перед Зимовим палацом відбувалася традиційна релігійна церемонія: митрополит у присутності царської родини освячував воду Неви. З Василеострівського району, розташованого навпроти за річкою, як завжди салютували гарматними пострілами. Легко собі уявити, який виник переполох, коли замість салюту прогриміли бойові набої, які влучили в Зимовий палац! Цей інцидент, здається, так і лишився нерозслідуваним, але став доброю наукою для посадовців, які мали дбати про життя царя. Другий випадок стосувався Лейб-гвардії Преображенського полку. Його перший батальйон, почесним командиром якого був імператор, збунтувався і в повному складі був висланий до Новгорода.
Війна, цього разу світова, знову втрутилась у розвиток подій. Дума, яка з початком війни заявила про свою підтримку імператора, сподівалася, що він запровадить парламентське врядування і надасть народному представництву більше повноважень у керуванні державою. Микола ІІ цього не зробив і відійшов від безпосереднього порядкування державними справами, щоб узяти в свої руки верховне головнокомандування збройними силами. Сміливий жест став фатальною помилкою. У Ставці імператор не міг відчувати биття суспільного пульсу. Березнева революція 1917 року стала для нього несподіванкою, а далі події розвивалися так швидко, що він не встиг вчасно вжити очікуваних Думою силових заходів проти повстанців. Крім того, стаючи на чолі армії, він втратив уже й останній шанс на збереження свого авторитету в ній. Поки він перебував у Ставці, державою фактично не керував ніхто.
Структура Росії втратила точку опертя, коли царя змусили зректися корони і він ще й за свого сина відмовився від права на престол. Наступного дня все це доповнилося зреченням великого князя Михайла. Якби він урядував до того часу, як законодавчі збори вже встигли закласти нові й міцні підвалини держави, події, можливо, розвивалися би в іншому напрямку. Державний корабель полишили дрейфувати саме в той момент, коли його кермо слід було довірити міцній руці. Кожен, хто хотів дивитися правді в вічі, бачив тепер, якою центральною постаттю був цар, і дивувався з того, що Тимчасовий уряд вірив у свою спроможність керувати переходом від автократії безпосередньо до повної свободи.
Нова Росія дістала б активну підтримку армії, якби верховне командування було доручено твердій руці. Такого головнокомандувача Тимчасовий уряд мав би в особі великого князя Миколи Миколайовича, який сповістив про свою готовість підтримати новий устрій. 1905 року великий князь швидко відновив порядок у Петербурзі й тепер теж мав би більші можливості зробити те саме, ніж будь-хто інший. Однією з передумов порядку стало б усунення головних чинників, які могли призвести до заворушень. Чистісінькою необачністю чи недалекоглядністю можна пояснити те, що в столиці не було жодних надійних військових частин. Гарнізон складався лише з підрозділів, утворених із новобранців і запасників, зокрема з місцевих резервістів, здебільшого робітників заводів і фабрик. Для Росії, де особовий склад розподіляли за межі рідного краю, це було незвично. Ще однією великою помилкою стало усунення великого князя з посади головнокомандувача й заміна його на генерала Алексєєва.
Багато років по тому я, приїхавши до спартанської резиденції, наданої французьким урядом великому князеві Миколі Миколайовичу в Шуаньї поблизу Парижа, дістав нагоду разом з ним оживити в пам’яті колишні часи. Великий князь подякував за мої дії на войовищі і з гіркотою міркував про помилки минулих років, про несказанні жертви російського народу в світовій війні, а також про брак розуміння з боку Заходу і невдячність його до Росії, яку союзники лишили напризволяще, щойно було здолано спільного ворога. Він віддав належне Фінляндії, яка звела мур на шляху більшовизму, і поздоровив мене з тим, що я «зміг виконати свій обов’язок».