У день мого від’їзду з Гельсінкі 9 березня 1917 року газети розповідали, що в Петербурзі сталися заворушення. Натовп, розлючений через нестачу хліба, розграбував у передмістях чимало пекарень. Вулицями йшли демонстрації під червоними прапорами, пролилася кров, і навіть цивільні ходили зі зброєю. На деяких заводах і фабриках розпочалися страйки.

Утім, назавтра я спостеріг, що в центрі Петербурга про кризу годі й казати і транспорт ходить нормально. І все ж було помітно, що уряд насторожі, адже в місцях, звідки добре прострілювалися головні вулиці та майдани, тепер стояли кулемети, а поліцію підсилили козацькими патрулями. З другого боку, ходили розмови, що козаки відмовилися розганяти демонстрантів, після того як ліві елементи звинуватили їх у невдачах революції 1905 року. З 27 лютого Дума засідала майже безперервно, і дедалі наполегливіше лунали вимоги щодо парламентського уряду.

У неділю 11 березня мені вдалося зробити майже неможливе: я дістав квиток на балет до Імператорського оперного театру. По закінченні вистави я спробував піймати таксомотор, щоб доїхати до Hôtel d’Europe, де мешкав. Жодного транспортного засобу я не побачив, і майдан біля опери був порожнім. Щось напевно сталося. Колишній полковий товариш зголосився відвезти мене до готелю своїм автомобілем. Уздовж тротуарів на Великій Морській і Невському проспекті стояли солдати на чатах, а більше нікогісінько я не побачив. Упродовж вечора перше відлуння революції докотилося до центральних частин міста, і гарнізон було піднято на ноги. Ходили розмови, що в сутичці з демонстрантами на Невському проспекті загинуло багато десятків людей.

У ресторані готелю я зустрів свого друга Емануеля Нобеля, директора концерну «Нобель». Він запропонував піти до сусіднього клубу, де полюбляли збиратися члени Думи. Прийшовши туди, ми зауважили, що в вестибюлі не висить жодного пальта, а сонний швейцар повідав, що за весь день сюди ніхто не завітав. Ми розвернулися й вийшли, а коли крокували вулицею, друг показав нещодавно куплений його концерном будинок, де розташувалася управа концерну.

Назавтра вранці я і побачив, і почув, що вулиця перед готелем сповнена люду. Проходили галасливі юрби з червоними нарукавними пов’язками і прапорами, в них виразно відчувалися революційний екстаз і готовість накинутися на кожнісінького супротивника. Біля дверей готелю стояла ватага озброєних цивільних і кілька солдатів. Раптом хтось спостеріг мене в вікні й почав, завзято жестикулюючи, звертати на мене увагу товаришів, адже я був у військовому однострої. Незабаром у дверях номера показалася голова старого порядного швейцара. Він був захеканий, бо вибіг сходами на четвертий поверх. Приголомшений, він видушив із себе, що почалася революція: бунтівники саме арештовують офіцерів і питаються за мій номер.

Не можна було гаяти ані хвилини! Я накинув на плечі свою шубу без знаків розрізнення, здер із чобіт остроги й натяг папаху, високу хутряну шапку, яку носили і цивільні, і солдати. Щоб ні на кого не натрапити на парадних сходах і в вестибюлі, вирішив вийти через чорний хід. Проходячи готелем, розшукав свого ординарця, щоб перестерегти його і сповістити, що я спробую зателефонувати йому впродовж дня.

Коло бічних дверей не було видно ні чатових, ні ворохобників, і, вийшовши на вулицю, я покрокував тією самою дорогою, якою йшов уночі з Емануелем Нобелем. Перед будинком «Нобеля» мені спливло на думку заскочити до нього і спробувати в конторі трохи зорієнтуватися, що діється.

Я дізнався, що революція йде повним ходом і дедалі шириться. Влада здавалася безсилою. Більшість військових частин перейшла на бік бунтівників, сталися штурми в’язниць, і разом із політичними в’язнями на волю було випущено тисячі кримінальних. Ворохобники нападали на поліційні дільниці, грабували і палили їх. Горіло чимало урядових будівель.

Той квартал був аж ніяк не з найбезпечніших, і я згодився податися з Нобелем і одним французом, який працював у його конторі, до приватного помешкання Нобеля на другому боці Неви. Однак це ледве не скінчилося зле. Ідучи до мосту, ми спинилися біля спаленої поліційної дільниці, щоби прочитати якусь відозву. Почувши за спиною слова: «О, то ж перевдягнутий офіцер» — ми пішли далі, наче й не було нічого. На мості хтось поклав руку мені на плече, підкликав військовий патруль, який ішов назустріч, і з запалом запропонував воякам перевірити наші документи. Француз першим вийняв паспорта. Вояки обдивлялися документ кілька хвилин, і нам нарешті це дало час оговтатися. Коли з’ясувалося, що з паспортом усе гаразд, до розмови долучився Нобель, який заявив, що він громадянин Швеції: його паспорт лежить удома по той бік мосту, і вояки можуть підійти туди, щоб у цьому переконатися. Той чоловік, що підкликав патруль, повернувся до мене: «Ну а ви, де ваші документи?»

Я пояснив, що приїхав того самого дня з Фінляндії, і мої документи лежать серед багажу на Фінляндському вокзалі. Як він сам бачить, транспорту годі знайти. Тепер я своєю чергою запропонував солдатам піти зі мною на вокзал, де вони побачать із моїх документів, що я громадянин Фінляндії.

Нетерплячий начальник патруля, який кудись поспішав, промовив, що все гаразд і нема чого тут зчиняти бучу. На цьому все скінчилося. Далі ми дійшли до приватного помешкання Нобеля, де про мене піклувалися якнайліпше.

Через побоювання, що заворушення поширяться й на заводи Нобеля, розташовані в тому самому будівельному комплексі, що й житловий будинок, і родина може мати неприємності, бо поселила в себе генерала, я вирішив перебратися до колишнього офіцера-фіна, поручника Селіна, який мешкав неподалік. Після закінчення військової служби він став комерсантом у Петербурзі, а одного разу, коли ми зустрілися в Гельсінкі, запросив зупинитися в нього, якщо часом буде важко знайти номер у готелі.

Незважаючи на заперечення гостинної родини, я залишив її того самого вечора. Мене проводжав зведений брат господаря Еміль. Він вивів мене через заводську територію у спокійний завулок і переконався, що шлях вільний. Вуличне освітлення було слабким, та й у вікнах будинків мало де світилося. Повз проїздили автомобілі з червоними прапорами, в них сиділи вояки, озброєні цивільні й гулящі дівки з борделів. Тут і там горіли вогнища, біля яких зійшлися погрітися люди цього холодного березневого вечора. Небо червоно полум’яніло від пожеж. Часом лунали постріли.

Я дійшов до будинку Селіна без пригод, подзвонив у двері — і несподівано вздрів перед собою свого зятя, майора Мікаеля Ґріпенберґа, який саме прибув із Гельсінкі. Самого господаря вдома не було, але це не завадило мені розташуватися в нього. У Селіна знайшов пристановище і вислужений фінський генерал Лоде, який майже тридцять років тому, тоді в званні хорунжого, зазнав важкого поранення на російсько-турецькій війні 1878 року. Він теж нещодавно приїхав із Фінляндії, але вийшов кудись до міста. Потім нарешті з’явилися і господар, і Лоде.

Назавтра вранці, у вівторок 13 березня, з центру міста чулася інтенсивна стрілянина. Телефон, який, бувало, виходив з ладу, тепер знову працював, і ми дізналися, що поліційні сили й останні вірні уряду військові частини зазнають поразки.

Нас теж не оминули тривожні обставини. Я сидів за телефоном у передпокої в халаті Селіна, з-під якого витикалися чоботи з виразними слідами від острогів, і марно намагався додзвонитися до свого ординарця — аж ось на сходах залунало брязкання зброї і гучні голоси. Об сходинки стукали приклади гвинтівок, люди зупинилися перед нашими дверима і подзвонили. Двері відчинив господар, а я далі розмовляв телефоном. Увійшов патруль, очолюваний цивільним, який без передмов заявив, що в будинку переховується генерал. Не розгубившись, Селін відповів, що в нього справді мешкає старий фінський генерал, який уже давно полишив дійсну службу, але зараз його немає вдома. Начальник патруля зажадав зробити трус у квартирі, і вояки розбрелися по кімнатах.

Незабаром вони повернулися до передпокою, де я досі сидів за телефоном. Я необачно привернув до себе їхню увагу, запитавши, що саме вони хочуть від генерала, якого шукають. Начальник патруля своєю чергою спитав, хто я такий і чому в чоботах. Я відповів щось на кшталт того, що я саме приїхав з Фінляндії в деяких комерційних справах, а що стосується чобіт, то нині доводиться тішитися, коли взагалі вдається роздобути собі бодай якесь взуття. У мороз вони добрячі! Це пояснення сприйняли за щиру правду, як не дивно. Вояки пішли собі, а ми зітхнули з полегкістю.

У другій половині дня шум бою на лівому березі Неви подужчав, і ввечері небо знову зачервонілося від пожеж. Хтось розповів, що Петропавлівська фортеця опинилася в руках бунтівників. Я провів неспокійний вечір і ще одну ніч у Селіна.

Уранці 14 березня нарешті вдалося додзвонитися до свого ординарця, який аж тепер дізнався, де я квартирую. За кілька годин перед нашим будинком знов зупинився автомобіль, і на сходах почулося брязкання зброї. Задзеленчав дзвінок, і я почув, як хтось питає за мною. Я впізнав голос свого ординарця і відчув полегкість. Він розповів, що новопризначений начальник гарнізону зумів запровадити сякий-такий порядок. У Hôtel d’Europe було поставлено коменданта і дано в його розпорядження кількох вояків для захисту пожильців. Крім того, комендант дістав право виписувати їм посвідчення особи, яке мало убезпечувати їх на вулицях.

Отож я перебрався назад до готелю й там поступово довідався, що трапилося тим часом. На неділю 11 березня було скликано Думу, але їй лише зачитали черговий імператорський указ про розпуск. Ця крапля переповнила міру терпіння. Дума відмовилася підкорятися указу і послала цареві телеграму, в якій вимагала призначити новий уряд, якщо він хоче врятувати імперію. Відповіді не було, і вночі проти 12-го числа голова Думи Родзянко адресував таке саме повідомлення військовому верховному командуванню. Тієї самої ночі збунтувався один із запасних батальйонів гвардійського полку і повбивав своїх офіцерів, наступного ранку решта військових частин і флот підняли революційний прапор, що призвело до загального хаосу. Найбрутальніше бунтівники поводилися на військово-морській базі в Кронштадті, але у столиці теж попрощалося з життям чимало вищих і нижчих офіцерів — незалежно від того, як саме вони ставилися до політичної кризи.