У наступні дні кінноті вдалося зупинити ворога, що пробивався через Надвірну, і трохи відігнати на схід лави, які пробилися через Коломию. Завадити супротивнику зосередити чималі формації під Заліщиками для переправи через Дністер сил уже не вистачило.
Після формування нових піхотних дивізій для оборони дністерської межі кінноту було переміщено на північний берег річки, де моя дивізія наприкінці березня заступила одну козацьку дивізію під Заліщиками, на які наполегливо напосідав ворог.
Дністер біля Заліщиків круто повертає на південь, утворюючи невисокий мис. Над містом, розташованим на краю мису, височіють круті горби на протилежному березі. Прибережна ділянка навпроти міста перебувала в руках росіян, однак із горбів по обидва боки ворог міг перехресним вогнем бити і по переправі, і по самому місту з його околицями, і по кількох російських позиціях у тилу. Важко було боротися із супротивником, який мав кількісну перевагу й потужну артилерію. Козаки мали недостатню саперну підготовку й обладнання, і їм було не до снаги збудувати нормальні оборонні позиції. Тому вони зазнавали чималих втрат. Було б ліпше здати Заліщики і перенести оборонну межу на кілька кілометрів північніше, однак попередні оборонці дістали наказ утримувати місто за всяку ціну, і цей наказ було повторено тепер. 12-та кавалерійська дивізія встигла зазнати серйозних втрат, доки її не заступила піхота. Однак ця жорстока сутичка навчила мене довіряти дивізії.
Наступним завданням було форсувати Дністер біля Устя Єпископського, розташованого за 30 кілометрів на схід, і за підтримки 3-го кавалерійського корпусу, який під орудою генерала Келлера стояв на південному боці річки, завдати удару на південному боці Заліщиків по ворожому угрупованні — у фланг і в тил. Для цього мою дивізію підсилили двома піхотними батальйонами, яких довго ставили то туди, то сюди (їхня боєздатність під Заліщиками виявилася мізерною), і одним понтонним батальйоном, який, навпаки, наразі виявив себе з найліпшого боку. Я подав клопотання, щоб ті два перших батальйони замінили одним-єдиним, але боєздатним, однак усе було як об стіну горохом.
Одного дня на початку квітня мені вдалося перекинути понтонний міст через Дністер у районі Устя Єпископського, зайняти протилежний берег однією бригадою і утворити там плацдарм, який стягував до себе дедалі більше ворожих сил. Марно я чекав, що заговорять гармати мого сусіда, — всупереч наказам і обіцянкам звідти не пролунало ані пострілу. Численні контрудари ворога ми відбивали три доби, після чого мені довелося відвести дивізію назад за річку. Нашим успіхом не скористалися, бо корпус Келлера не вступив у бій бодай вогнем. Його командувач пояснював, що просуванню війська завадив розмоклий від дощу бессарабський чорнозем! Через цей випадок у мене склалася не дуже позитивна думка про співпрацю між вищим командуванням, у якій, як я побачив, особисті забаганки процвітали буйним квітом. Ця вада ще в російсько-японській війні коштувала багато крові.
Далі настав спокійніший період, який тривав до початку травня, коли на мені лежала оборона однієї з прибережних ділянок Дністра. У час рясного водопілля це було порівняно легке завдання.
Зусилля, покладені на форсування Карпат, протягом зими дали лише локальні результати, а навесні настала кара за те, що військовими аспектами було знехтувано на догоду політичним. Розпочавши на початку травня на Балтійському фронті вдалу відтяжну операцію, яка довела їх до Лібау, німці здійснили сімнадцятьма піхотними і двома кавалерійськими дивізіями відомий прорив поміж Карпатами й Віслою. На секторі Горлиці — Тарнів, де командував генерал Макензен, було цілковито розбито слабку російську формацію, і невдовзі виникла загроза з тилу для російського війська, яке стояло на перевалах. Крім того, з півдня напосідала німецько-австрійська армія генерала Лінзинґена. Єдино можливим варіантом було відведення війська. Хоча на західну Галичину було перекинуто підмогу, зупинити ворога не вдалося, і все скінчилося загальним відступом, на більшості секторів за вельми несприятливих обставин. Перемишль упав 3 липня, Львів 22-го, а в кінці липня — на початку серпня російські армії, крім тих, що перебували в східній Галичині, було відтиснуто за кордон.
Таким чином, досягнуті восени 1914 року результати пішли нанівець; але крах на цьому не скінчився. На початку липня німці розпочали масований наступ, який призвів до втрати Варшави, Івангорода, Любліна, Холма і Бересті. Східніше супротивник здобув Ковель, Луцьк і Дубно, а це означало, що російська Польща опинилася в руках ворога. У балтійських країнах було втрачено Каунас і Вільнюс. Лише у вересні фронт вдалося стабілізувати на межі Рига — Даугавпілс — Барановичі — Дубно — Тернопіль — Чернівці.
Відразу після прориву сектора Горлиці — Тарнів 9-та армія дістала наказ іти в наступ для підтримки правого крила південно-західного угруповання. Про цю спробу треба сказати лише те, що ділянка 9-ї армії на Буковині була настільки далеко, що тамтешні дії не могли вплинути на загальне становище. Доцільніше було б перевести частину 9-ї армії на захід і тримати решту в обороні на межі Дністра. Однак цією можливістю не вдалося скористатися через перевантаженість залізниць і безлад шляхів постачання. 10 травня 9-та армія почала форсувати Дністер.
Я взяв участь у цій операції, командуючи кавалерійським корпусом, який складався з 12-ї кавалерійської дивізії, однієї моєї колишньої гвардійської кавалерійської бригади і тимчасової дивізії, сформованої з двох перекинутих із Далекого Сходу драгунських полків. На заході від Заліщиків ми форсували Дністер, прикриваючи рух лівого флангу Сибірського корпусу на Коломию. Австрійці, які тепер почали загальний відступ, укріпилися в найважливіших вузлових пунктах. Рухаючись разом з авангардом, ми з найближчими до мене вояками ледве-ледве вбереглися від загибелі під селом Заболотів на березі Прута, де потрапили під шквальний вогонь артилерії, від якого полягло багато офіцерів та рядовиків. Зі своїх позицій на правому березі Прута, який подекуди здіймався набагато вище від лівого, ворогу було все видно далеко за річкою.
Коли дивізію було переміщено на іншу прибережну ділянку поблизу Снятина, в гості до Охтирського гусарського полку завітала його почесна командувачка, велика князівна Ольга Олександрівна, сестра імператора. Вона очолювала одну лікарню і стежила за тим, щоб туди брали на лікування її поранених гусарів. Неподалік від Снятина командир полку влаштував на честь високої гості званий обід, на який запросили й мене. Щойно ми сіли за стіл, як ворожа артилерія почала обстріл, і за хвилину він став таким інтенсивним, що господарю довелося попросити велику князівну перейти в безпечне місце.
Через те що бої вже точилися у верхів’ї Дністра, верховному командуванню довелося перекинути підмогу з Буковинського фронту на захід. На початку червня моя дивізія дістала наказ вирушати на захід від села Галич, аби прикривати відступ і переправляння XI армійського корпусу через Дністер.
Перші, десятиденні стримувальні бої почалися на південному від Дністра терені, який був для моєї дивізії добре відомий з попередньої кампанії. Горбкувата місцевість і звивисті річечки дуже полегшували нам завдання. 11-й армійський корпус упорядковано переправився через Дністер, з нагоди чого моя дивізія отримала від командарма подяку. Коли я сам вдало подолав Дністер, моїм завданням стало прикривати відступ 11-го армійського корпусу через Гнилу Липу, його північну притоку. За допомогою вогневої переваги ворогові вдалося створити плацдарм на північному березі Дністра на північному заході від Галича, де ми стримували його кілька діб, доки військо відійшло в безпеку на другий бік Гнилої Липи.
Ці бої наочно продемонстрували роз’єднаність армії, адже мені під час них було підпорядковано аж одинадцять батальйонів один за одним, батальйонів, бойова потуга яких розтанула більш як наполовину і в яких велика частина рядового складу не мала рушниць. Мав я й кілька батарей, однак дістав заувагу за те, що якось раз змусив їх діяти одночасно. Боєприпаси треба економити!
Військо мало утримувати межу на Гнилій Липі, але з огляду на відхід північного флангу ці позиції довелося здати, а частини, що перебували найближче до Дністра, — переправити під прикриттям моєї дивізії через Золоту Липу, що текла паралельно Гнилій, але на 25 кілометрів східніше. Після місячних безперервних ар’єргардових боїв мою дивізію нарешті на початку липня було відведено назад через Золоту Липу на відпочинок, якого вона вже й справді потребувала.
Через тиждень ми знову знадобилися. 10 липня надійшов наказ, що дивізія має негайно перебратися кілометрів на сто на південний схід, на добре знану заліщицьку ділянку. Територію між Прутом і Дністром знову було втрачено, і ворогові вдалося форсувати Дністер на сході від міста. Мене знову підпорядкували генералові Хану Нахічеванському, який надав мені дві бригади з Дикої дивізії. Я мав завдання знищити плацдарм і понтонний міст ворога, який переправився через Дністер. Ворог устиг окопатися, тому це було нелегко.
Хоча бойовий дух кавказьких загонів був непоганим, вони не мали достатнього вишколу і боєздатності. Не дуже покладаючись на їхню ефективність, я розташував свою дивізію в центрі, на найбільш небезпечному напрямку. Одній кавказькій бригаді під командуванням полковника Краснова я наказав сміливо атакувати кіньми правий фланг австрійців, що тікали. Другу, якою командував полковник Половцев, я послав запобігти ворожому прориву на Дністрі. Атака почалася багатообіцяльно, і ми відтиснули ворога. Знов і знов повторюючи відданий лівому флангу наказ на штурм, я, втім, марно намагався вгледіти зі свого спостережного пункту ознаки того, щоб кавказці зрушили з місця. Їхня бездіяльність дала ворогові час зібратися, і це призвело до того, що на центр було спрямовано контратаку. Становище стало нетривким і змусило мене відвести військо на вихідні позиції. При з’ясуванні обставин виявилося, що полковник Краснов хотів зберегти своїх добровольців! Після бою великий князь Михайло за обіднім столом нарікав на дії командира бригади. Від цього контрудару, під час якого до рук нам потрапили тисячі полонених, а також бажані збройні трофеї, принаймні була та користь, що ворог припинив наступ.
У липні й серпні я обороняв одну ділянку на Дністрі і брав участь у відбиванні наступу ворога через річки Стрипа й Серет (останню не треба плутати з румунським Серетом, який вливається в Дунай). З великими зусиллями нам вдалося зупинити ворога.
Упродовж літа мій «маньчжурський ревматизм» іще нагадував про себе, і наприкінці серпня я ледве міг ступити крок. Скорившись наполяганням дивізійного лікаря поїхати лікуватися на теплі джерела, я передав командування 2-го кавалерійського корпусу начальнику штабу генералу Дистерло й вирушив до Одеси.
Це гарне місто на березі величезного Чорного моря було самобутнім центром південної Росії. Гарні тутешні жінки і вродливі чоловіки з південним темпераментом становили мішанину різних племен із довколишніх чорноморських теренів, тому життя в Одесі йшло геть на інакший штиб, ніж у північних частинах держави. Годі й казати, що я справді насолоджувався новими враженнями і двотижневим відпочинком удалині від шуму бою. Особливу радість давало й те, що моя сестра Софі, старша медсестра Гельсінської хірургічної лікарні, навіть приїхала до Одеси, щоб поспілкуватися зі мною. Хоч і болісно було розлучатися з дивізією, зате я дістав приємну нагоду обміркувати військову й політичну ситуацію — на фронті якось не виходило. Розмови з пораненими й хворими офіцерами, яких, як і мене, перевели до Одеси, виявилися корисними й цікавими.