Незабаром ми повечеряли; функції господаря виконував старий вродливий князь Четвертинський. Його свого часу заслали в кайданах до Сибіру, і повернувся він звідти аж за 20 років; тепер він працював директором Польського іпотечного банку. Атмосфера була гнітючою. Сидячи поряд із ним, я почувався трохи неприємно: хоч я й фін, але водночас російський генерал імператорського почту. Можливо, це стримувало інших від того, щоб вільно висловлюватися. Щойно почалася вечеря, як зайшов голова перегонового товариства. Цього чоловіка, який мав близькі контакти з імператорським перегоновим товариством та іншими столичними колами, вважали добре обізнаним у всьому, і погляди присутніх звернулися до нього. З радісним блиском ув очах він привітався з товариством: «Я можу заспокоїти вас, панове: війни не буде — знайдено компроміс». Тієї ж миті слуга вручив мені листа, як я побачив, зі штабу військового округу: «Вам слід прибути о 12-й годині ночі до штабу бригади». Я глянув на вдоволене обличчя новоприбульця, подумав, що цього разу його прогноз небагато вартий, попросив вибачення й пішов телефонувати в свої частини. Віддавши наказ офіцерам бути опівночі в казармах, я повернувся до свого захололого супу.

За кілька хвилин до призначеного часу я увійшов до штабу, і відразу по тому надійшла телеграма такого змісту: «Оголошується мобілізація на 12:00. Негайно розпечатати мобілізаційний пакет». Я відімкнув сейф і вийняв пакет із чотирма пакунками, одним для штабу бригади, по одному для двох полків і одним для артилерії. Коли ординарці отримали по пакунку, в нічній темряві залунав чвал трьох коней.

У залізничному графіку я приголомшено зауважив, що перший уланський ескадрон має бути повантажений у вагони через дві години. Лише дві години на мобілізацію кавалерійської частини, коли треба принаймні шість, — це просто неможлива річ! Я телефоном повідомив про це начальника окружного штабу, і його здивування було не меншим: «Я дуже добре знаю, що дві години — це замало, але ви, генерале, так само добре знаєте, що я не можу давати вам накази і вказівки, — це було б для мене так само важко, як годинникареві в робочому годиннику торкнутись одного коліщатка, не пошкодивши інших. Ви мусите самі дати собі раду». Я відповів, що розумію це, але вважав за потрібне зв’язатися з ним.

Я сів у крісло, запалив сигару і міркував, що робити. Я знав, що маю надійну частину, але треба ж було статися такій халепі саме тоді, коли я мушу зі своїм військом вирушати на війну! Я розумів, що зараз марно йти в полк і підганяти їх, адже ж усе було до найменших деталей виконано наперед. Час минав, і штаб готувався до виправи. Раптом задзвонив телефон. Командир ескадрону Його Величності ротмістр Молоствов сповістив: «Повідомляю, що мій ескадрон повантажено, потяг вирушає за дві хвилини».

Я подивився на годинника. «Як це ви встигли так швидко?» — спитав.

«Коли ви зателефонували, пане генерале, і сказали, що ми маємо бути в казармах о 12-й годині, ми відразу почали мобілізацію».

Це було зроблено з ризиком, але чия відвага, того й перемога, і я поздоровив його з таким результатом. У мене мов камінь з плечей скотився, і після цього все пішло як по нотах.

Які передумови мала Росія, аби дати собі раду у війні між великим державами? Яким був загальний стан її війська?

Російсько-японська війна оприявнила великі хиби у вишколі й організації армії. Хоча тоді мобілізовано було лише третину солдатів, із настанням миру майже всі склади виявилися порожніми. З матеріальної частини, яку можна було б за звичайних умов транспортувати з войовища назад до Європи, через безлад останньої фази війни майже нічого не лишилося. Усе зужилося або й геть вичерпалося. Тому Росія впродовж 1905–1910 років, а поза тим й пізніше, була слабкою й неспроможною на успішні воєнні дії в Європі — а проте 1909 і 1912 року війна ледь-ледь не почалася. У разі мобілізації для резервістів не знайшлося б взуття і умундирування, а зброї й набоїв — і поготів.

Створення війська потребувало часу, грошей і ще раз грошей. Японська кампанія коштувала два з половиною мільярди рублів і серйозно підірвала фінансовий стан держави. Нелегко було домогтися асигнування від Думи, але без нього царат не міг триматися на рівних у гонці озброєнь, яку розпочали Німеччина та Австро-Угорщина. Російським кроком у відповідь стала так звана «велика програма», реалізація якої мала відбутися в 1913–1917 роках. Ця програма передбачала півмільярда рублів основних асигнувань, після чого військовий бюджет мусив щороку зростати ще на 140 мільйонів. Штатна кількість військових у мирний час мала зрости на 12 000 офіцерів та близько 500 000 вояків, тобто приблизно на третину. Війна заскочила армію в процесі реорганізації, однак уже в перший рік було зроблено чимало.

Для керування цією величезною працею була потрібна сильна рука. Імператор перебував у ізольованому становищі і мав багато інших справ та обов’язків, отож навряд чи можна було сподіватися, що в нього вистачило б на це часу й сил. Тому цим усім дедалі частіше опікувався генерал Сухомлинов, військовий міністр від 1909 року. Їхня співпраця з періодично прирівнюваним до нього начальником Генерального штабу аж ніяк не завжди йшла гладко, а самому Генштабу впродовж 1905–1914 років міняти начальника довелося аж шість разів. Сухомлинова суворо критикували, але якщо проаналізувати результати його п’ятирічної міністерської каденції, не можна не визнати, що з армії, де панував повний безлад, за короткий час було розбудовано цілісний бойовий інструмент, який, щоправда, з технічного погляду поступався німецькій армії. Мобілізація й концентрація відбувалися за планом. У царині промисловості, а надто в поповненні запасів зброї та боєприпасів, бували недогляди, і вони виявилися фатальними.

У вишколі за останні мирні роки було досягнуто чималих успіхів. Вище командування почало зважати на уроки російсько-японської війни. Чекаючи на новий статут польової служби, що його без кінця обговорював комітет за комітетом, частини діставали тактичні інструкції окремим наказом. Статут було затверджено аж у той день, коли оголосили мобілізацію. Однак війна засвідчила, що маньчжурський досвід не став наукою і для французької та німецької армій. Здається, важко завадити техніці розвиватися швидше, ніж її застосування на практиці. Це стосується й інших царин, не лише військової.

Найдошкульнішим місцем був резерв, для якого не організували сучасного вишколу. Нестача в ньому кваліфікованого офіцерства й унтер-офіцерства спричинила серйозні наслідки. Як і загалом російський народ, солдатські маси, закликані під прапори, морально теж не були готові до бою. Патріотичні маніфестації на початку війни виявилися просто облудним фасадом. Фронт усередині країни був роз’єднаним, а від 1906 року чотири Думи поспіль перебували в гострій опозиції до царя.

Хоча Росія й мала краще матеріальне забезпечення, ніж десять років тому, вона не підготувалася до війни на європейській арені тривалістю понад кілька місяців. Тимчасом тоді ще панувало поширене уявлення, що конфлікт між великими державами не може довго тягтися.

Мою бригаду вивантажили з потяга 30 липня в Любліні, звідки вона мала кінним порядком їхати 40 кілометрів до міста Красник, розташованого приблизно за 30 кілометрів від кордону з Галичиною, який тут пролягав на північ від річки Сян. Таким чином, між лінією кордону й Сяном австрійці мали широкий плацдарм. Тепер ми дізналися, що війна ще не почалася й мобілізація охоплює лише Московський, Казанський, Одеський та Київський військові округи. У Німеччині, втім, унаслідок призовів було видано наказ про загальну мобілізацію вже 31 липня, а 1 серпня вона оголосила війну. Ми з нетерпінням чекали дозволу атакувати австрійців, однак дні минали, а ні та, ні та сторона не оголошувала війни. Лише 6 серпня Австро-Угорщина пішла за прикладом Німеччини. Це свідчило, що політична ініціатива перейшла до Берліна.

Утримувати Красник було важливо, адже це вузловий пункт дорожньої мережі на півдні від залізниці Івангород (Демблін) — Люблін — Холм. Саме цією залізницею відбувалася концентрація 4-ї армії, для прикриття якої було широким фронтом висунуто на 60 кілометрів східніше од Вісли кавалерійську формацію, утворену з 13-ї кавалерійської дивізії і гвардійської кавалерійської бригади під командуванням генерал-лейтенанта князя Туманова.

17 серпня сталася раптова атака на сили, які прикривали ділянку проти австрійського плацдарму. У своєму постої в Краснику я дістав того самого ранку від генерал-лейтенанта Туманова наказ займати позиції на півдні від міста і «втримати його за всяку ціну». Наказ було поспіхом написано на звороті донесення розвідчого ескадрону. У цьому донесенні повідомлялося, що ворог, який просувається на Красник, має в своєму складі одну піхотну бригаду, три батареї і чимало кінноти.

Я наказав негайно сурмити тривогу. Займати розвідані позиції на півдні від міста часу не було, тому командири полків дістали наказ просто скакати на південь — уланський полк двома західними дорогами, а гусарський східною — і давати відсіч там, де вогонь вимусить спішитися. У дорозі вони мусили підтримувати між собою зв’язок. Мій командний пункт стояв на узбіччі середньої дороги. За хвилину почулося, як ескадрони поскакали з міста. Незабаром жвава стрілянина засвідчила, що ворог не барився і зайняв висоти на півдні від Красника.

Тут мої підрозділи вступили в бій на приблизно семикілометровій ділянці. У ньому брала участь уся бригада. Вогонь численнішої ворожої артилерії зменшив мою батарею вже на початковій фазі сутички до двох гармат[17], та й ті довелося перекинути на іншу позицію. Це означало, що уланський полк, на якому від самого початку в таку спеку лежало найбільше навантаження, мусив діяти без підтримки артилерії, доки командувач корпусу не прислав на допомогу батарею, прицільний вогонь якої істотно вплинув на перебіг бою.

Протягом дня ворог раз по раз намагався заволодіти центральною позицією, яку захищали гвардійські улани, а також обійти лівий фланг, але безрезультатно. За правий фланг я теж непокоївся, бо звідти надійшло повідомлення про чималі сили ворожої кінноти. Тому колишній 13-й уланський полк, що його командувач корпусу надав мені, дістав наказ розширити позиції праворуч, обійти ворога і вдарити йому в тил, а тим часом дві сотні прикордонної застави, теж підпорядковані мені, зміцнили лівий фланг.