Здобутки в царині реформ здавалися лише чимось підготовчим. Чженчжоу, кінцевий пункт залізниці, лежав за 850 кілометрів від Ланьчжоу, і віце-король гадав, що до столиці провінції залізниця дійде хіба через 20 років. (Вона не дійшла туди ще й понині!) За цих обставин навряд чи був сенс казати про принципове рішення подовжити залізницю до Урумчі. Лишилися нерозвіданими й можливості використовувати річку Хуанхе як транспортну магістраль. Усе ж таки в Ґаньсу без шляхів сполучення не могли розвиватися ні гірництво, ні промисловість, для яких принаймні вже виконали частину підготовчої роботи. Було знайдено чималі мінеральні поклади, кілька з них — поблизу Ланьчжоу, і вже начебто замовлено шахтні машини, які незабаром мали надійти.

У реалізації військового плану існували деякі здобутки, і в цій царині підсумки вжитих віце-королем заходів здавалися мені значними. «Військові маневри» китайців, здавалося, складаються з повільного маршування на дуже зігнутих ногах, крісових хватів і різних перешикувань. Зброя застаріла, тактичних навчань не було. У цивільних навчальних закладах ефект від реформ теж був слабким. Скрізь бракувало керівних сил і коштів. Для боротьби з курінням опію теж не робили нічого особливого. Раз у раз з’являлися повідомлення, що чиновників, які вживають опій, буде звільнено з посади упродовж стількох-то місяців, а вояків — негайно, що торгівля опієм потрапить під повну заборону і т. ін., проте нічого такого не сталося. Спроба «пропаганди тверезого способу життя», звісно ж, не дала жодних результатів.

Високопосадовцеві, який не мав достатніх коштів, непросто було запроваджувати реформи, коли його оточували чиновники-невігласи, що часто вороже ставилися до змін. Коли щось не ладилося, він міг не сумніватися, що довгі язики вже сповістили про це центральну владу, яка не розуміла його труднощів. За кожним його кроком наглядали, і щоб захиститися від посіпак, він мусив своєю чергою стежити за грою в Пекіні. Отож навряд чи варто дивуватися, що чиновники часто діяли лише про людське око й навіть по-серйозному розпочаті реформи йшли повільно, не даючи сподіваної користі. До цих труднощів додавався ще інстинктивний завзятий спротив неосвіченого простолюду всім змінам в узвичаєному середовищі.

Вивчаючи китайське життя з ланьчжоуського горизонту, я діставав багато допомоги від міського європейського земляцтва, центральною постаттю якого був бельгієць Роб. Ґеерст, хімік на державній китайській службі. Гостини в його домівці приємно урізноманітнили моє монотонне життя. А ще я мав втіху знову побачитися з монсеньйором Отто, який розшукав мене. З ним були молоді місіонери, які працювали в Ланьчжоу: Леон ван Дейк і Ядоул. Спартанська простота і самовіддана праця, притаманні життю цих місіонерів, викликали в мене захват. Єдиною їхньою розкішшю, як на китайські умови, були комфортабельні помешкання. Тутешні церкви були збудовані в стилі бароко, трохи з китайським впливом. Католицьких місіонерів характеризувала пристосовність, а надто те, як вони розуміли й шанували китайську культуру. Їхня праця, власне, й ґрунтувалася на традиції, що сягала аж у XIII століття, коли до Китаю прибули перші місіонери.

Незадовго до від’їзду мене запросили на бенкет, що його справляв віце-король для європейської колонії. Разом із запрошеними мандаринами нас було загалом 18 душ, і ми зібралися в храмі, збудованому на честь котрогось із попередніх віце-королів. Прибуттю Шеня передували кілька гарматних пострілів. У мене було почесне місце праворуч від нього, бельгієць Сплінґердт, що сидів навпроти, міг виконувати роль перекладача, тому наша розмова вийшла менш офіційною, ніж на моїй аудієнції. Після Шеневої розповіді про свою дипломатичну кар’єру в Петербурзі в мене склалася невисока думка про можливості китайця вникнути в життя європейських країн. Щодо реформаторства він сказав, що хоче зробити більше, але бракує коштів. Поразка Росії в Маньчжурії стала, за словами Шеня, несподіванкою для китайців, які ніколи не могли й подумати, що таке можливо. Як складеться в майбутньому життя на Далекому Сході, ніхто не передбачав. «Так далеко не видно в жоден бінокль», — зі сміхом сказав віце-король.

Господаря було обдаровано величезним апетитом, тому бенкет протривав добрих п’ять годин. Присутніх розважала строкато вбрана театральна трупа, яка виступала під терликання музики. Прийшло й близько сотні непроханих гостей, які витріщалися більше на тих, хто сидів за столом, ніж на акторів.

Відправивши возом більшість спорядження до Сіаньфу великою головною дорогою, я вирушив 17 березня до славетного монастирського міста Лабран, розташованого за 150 кілометрів од Ланьчжоу на кордоні з Тибетом. Перша поїздка до окружного міста Ґочжоу проходила лисими горами й суворими долинами. Воєначальник Ґочжоу на ім’я Ма-ґа-ліан, міцний і розумний чоловік, був дунганом. Генералом він став за те, що залізною рукою придушив останнє повстання серед власного племені, яке в цих краях становило більшість.

Із дунганськими священиками я розмовляв про походження цього племені. На їх погляд, дунгани були турками, що перебралися до Китаю. Наука погоджується з ними принаймні в тому, що дунгани мігрували сюди з Центральної Азії й походять від давніх уйгурів. Ті під час турецького панування перейняли мусульманську віру. Згодом дунгани китаїзувалися в усьому, крім релігії.

Мандрівні розбійники робили дорогу на Лабран непевною, тому посадовці змусили мене взяти конвой із чотирьох вояків. Двоє з них були озброєні рушницями, а ще двоє несли на плечах величезні шаблі!

Раз у раз ми зустрічали групи прочан, що поверталися з Лабрана: дідусі з виразними обличчями в глибоких борознах зморщок, погойдуючи молитовними млинками[12], бурмотіли молитви, слідом за ними йшли напівголі бабці зі зморшкуватими обличчями, немов укритими темно-брунатною пергаментуватою патиною. Прочанський костур увінчувався тризубом, під яким було почеплено торбинку з червоної чи жовтої тканини.

Привілейованим населенням були тангути. Про їхнє давнє панівне становище досі нагадувало войовниче вбрання: навіть у полі вони тримали на поясі довгий меч. Оселі в тангутів мали пристойніший вигляд, ніж у китайців, і були незрівнянно ліпшими, ніж у сартів.

Увечері 25 березня переді мною завиднівся Лабран, чиї численні позолочені дахи і вершини веж виблискували при вечірньому сонці. Мене здивувало, що монастир такий великий: насправді були всі підстави називати його цілим містом, адже в ньому було 18 більших і 40 менших храмів, а також, як казали, близько 3000 лам. Моїм пристановищем стало маленьке тангутське село за межами Лабрана.

Для своїх відвідин я попросив паспорт і рекомендаційний лист у ланьчжоуського даотая, однак, попри численні обіцянки, він чомусь не виконав мого прохання. Отож я вирушив у дорогу зі сподіванням, що ці документи видасть мені ґочжоуський мандарин. Паспорт він мені справді оформив, а от рекомендаційного листа мав написати його начальник, який мешкав у Сюньхуатині, й він не встиг дійти до мого від’їзду. Важко сказати, як би його відсутність уплинула на мої відвідини монастиря.

Я пішов до двох найстарших лам, щоби попрохати дозволу на візит пошани до ґеґена, втілення Будди, і на відвідини храмів. Душпастирі буквально розтанули в усмішках та уклонах. Я подарував їм по новесенькому хадаку[13], по коробочці нюхального тютюну і дзеркалу, а у відповідь отримав два потертих хадаки. Увічливо всміхаючись, один із лам повідомив, що ґеґен захворів, але аудієнцію можна дістати, якщо я трохи зачекаю. Мої подарунки він принаймні взяв, щоб одразу занести адресатові. На широкий хадак я виклав шматочок шовкової тканини, годинник із малюнком на корпусі, срібний ланцюжок і просту каблучку, яку зняв із пальця для підсилення ефекту. Коли я вже втомився чекати, повернувся лама. На жаль, ґеґен не мав змоги прийняти мене, але в храмах я зможу побувати назавтра, і для цього мені призначено ламу за поводиря.

Увечері до мене прийшло двоє лам, які вручили великий шкіряний мішок із мідними монетами і здивувалися, коли я не взяв грошей, а захотів отримати лише хадак, який додавався до подарунка. Пояснення, що гроші відповідають доброму запрошенню на обід, не допомогло, і лами пішли собі, однак невдовзі повернулися, несучи добрячу кількість м’яса, від якого я не міг відмовитися.

Назавтра я почав обхід у товаристві призначеного поводиря. У низьких кількакілометрових галереях, які оточували монастирський комплекс із трьох боків, було встановлено один при одному великі молитовні млини. Їх обертала сила-силенна прочан, які походжали довкола. Це механізоване моління вони раз по раз уривали, щоб уклякнути і, витягши руки, розпластатися в поросі. Часом було видно ламу, який виконував ті самі рухи, надягнувши на праву руку захисну рукавицю.

З галерей ми вийшли на ринковий майдан, куди тангути з довколишніх сіл привозили яками товари. У численних жіночих кісках висіли прикраси, які мало не сягали землі, молоді чоловіки справляли враження у своїх окантованих широкими червоними стрічками кожухах, рукав яких тягнувся в поросі. Кашкети їхні було збито назад і набакир, на грудях висіла прикрашена срібною карбівкою, коралями та іншими барвистими камінцями скринька з молитовними аркушами й розмаїтими ліками, у вусі блищало срібне кільце, на шкіряному поясі красувався величезний меч, а на ногах — червоно-зелені ботфорти. Юрба поводилася надзвичайно вороже: вона сичала, свистіла, сміялася й плескала мені в долоні — останнє теж було аж ніяк не виявом прихильності, а способом відігнати лихих духів, яких нібито несе з собою чужинець. Зненацька біля мого вуха продзижчав кинутий ззаду камінь.

Чимало храмів були двоповерхові й мали вікна з чорними шпичастими рамами, які надавали будівлі пориву у височінь. У першому відвіданому храмі було позолочене зображення сидячого Будди два поверхи заввишки. Перед ним стояв ряд декоративних речей із карбованого срібла, трохи збоку — якісь чашки (частина з них із павичими перами), далі — великий таріль, а в ньому запалений ґніт свічки у жирі і т. ін. Дах тримався на подвійному ряді колон; на них висіли вузенькі пістряві шовкові стрічки та інше ткання темних, гарних кольорів. Унизу біля вівтарних колон сиділи страхітливі бронзові леви. З даху звисали стрічки, скріплені в трубочки, що й самі видавалися масивними колонами, доки їх не хитнув вітер. У нішах задніх і бічних стін, що сягали від підлоги до стелі, було поставлено маленькі зображення Будди, яких, казали, було близько тисячі. Парадні двері мали гарно зроблене мідне позолочене окуття.

Ми завітали ще до двох храмів, але наступний замкнули в нас перед носом і не відчиняли, як ми не просили. Тут нас оточив гурт ворожо налаштованих лам. Тим часом троє старих лам ходили довкола храмів, бурмочучи молитви і перебираючи чотки. Їхні захирілі постаті в тогах скидалися на привидів, посланих стерегти двері до святилища. Наступна спроба потрапити до храму теж була невдалою. Сподіваючись утомити допитливих спостережників, ми блукали з провулка в провулок. Коли ми знову спробували щастя, нас зустріли зачинені двері, а ззаду просвистіли два камені. Ми саме переходили якийсь майдан, коли скінчилося богослужіння в довколишніх храмах. Зусібіч замурашіло вбраними в червоне ламами, і знову мене привітали свистом і шпурлянням каміння. Утім, мені вдалося зайти до одного з храмів край майдану, але коли ми вийшли звідти, натовп не розійшовся, і коли ми подалися далі, він знову рушив слідом. Проводир ставав дедалі неспокійнішим і зненацька спитав, чи не відвідаю я одного знатного ламу, який уже побував у мене напередодні. Ми, мовляв, випадково опинилися коло самих його дверей. Перш ніж я встиг відповісти, він відчинив браму, тоді моментально зачинив її, ще й замкнув на засув.

У великій, світлій і надзвичайно охайній кімнаті її господар, один із тридцяти «святих» лам монастиря, привітався зі мною й запросив сідати за довгий стіл, на лавах за яким уже сиділо чимало ченців. Господар умостився сам-один за столиком на узвишші біля задньої стіни, але це не заважало йому брати участь у жвавій розмові. Після трапези я скористався нагодою, щоб заявити протест з приводу того, як зі мною поводилися, однак через те що реакція господаря виявилася такою самою ухильною та ввічливою, як і його дрібна персона, я розсердився і попросив сказати йому, що маю на думці сідлати коня й їхати геть від ґеґена і взагалі з монастиря. Коли я вийшов на майдан, він був порожнім, і відтоді мов водою змило всю недружність із киданням каміння та іншим цькуванням.