Після того як я побув якийсь час у Гамі, яке сотні років було важливим форпостом боротьби проти монголів, почалося одноманітне мандрування пустелею Гобі. Вона складалася з неозорих гравійних пустищ і широких пагорків, на яких годі було помітити бодай травинку. Величний Тянь-Шань поступово зник у далечіні. Я не міг не відчувати певного розчарування, коли по одинадцятиденних мандрах у пустелі прибув до занепалого Ансі. Я за життя не бачив безрадіснішого міста, а зараз там було ще й холодно. Маленьке Ансі, в якому сполучалися північний і південний маршрут Великого шовкового шляху, мабуть, бачило й кращі дні.
Узявши такий потрібний день відпочинку, я завернув до оази Дуньхуан за 100 кілометрів на південний захід. Вона дуже нагадувала густіше заселені терени Кашґарії, хоч там і мешкало інше населення з іншими методами будівництва. Місто Су-ло-хо над однойменною річечкою було багатолюдним. Тут теж існував поширений у Маньчжурії звичай обгороджувати будинки кількасажневим муром, часто з чотирма наріжними вежами, і вони нагадували справжнісіньку фортецю. На протилежному березі були залишки фортечного муру, який оточував чималу територію. Подейкували, це місто-фортецю заснував славетний генерал кавалерії імператора Ханя Чжоу Пан Чжао, який наприкінці першого століття нашої ери придушив усі повстання в оазах над Таримом. Ефектні руїни були також на захід від Дуньхуана.
У Дуньхуані мені розповіли про унікальне зібрання документів, кілька років тому знайдене священиком-китайцем. Воно пролежало понад тисячу років у старому архіві, заховане в замурованому проході в скелі. Я не мав достатньої компетенції, щоб дослідити цю знахідку, та і взагалі в жодному разі не брався б до цього, але тут дізнався, що має приїхати французька наукова експедиція, яка це робитиме. Утім, невдовзі цю «печеру тисячі будд» дослідив англійський учений сер Аурель Стейн; саме він дістав змогу раніше від інших проглянути незрівнянно цінні документи, які пролили світло на історію Китаю та Центральної Азії.
20 листопада я знову приїхав до Ансі, де ми й самі відпочили, і дали відпочити коням. Зупинка стала в пригоді й дала змогу впорядкувати папери. Буря й мороз змусили працювати в чотирьох стінах, і довелося пожертвувати двома свічками зі свого мізерного запасу, щоб освітити вутлий покій серед білого дня.
Ми поїхали далі в мороз, при холодному вітрі, який просякав крізь шубу й валянці. Протужившись вісім важких діб на завіяній снігом дорозі часто аж у двадцятиградусний мороз, прибули до Цзяюйґуаня, маленького міста-фортеці в провінції Ґаньсу. Крізь величезну браму Великого китайського муру я верхи проїхав до власне Китаю.
Китайський мур я уявляв собі значно розкішнішим: навряд чи вже й самі китайці розуміли, що цей непоказний глиняний вал із вежами через певні проміжки слугує для захисту держави. Цю частину муру було збудовано приблизно за 100 років до Р. Х., коли китайці остаточно зайняли західні частини провінції. Головна ділянка, яка тяглася від Чжилійської затоки східніше Пекіна до сходу Ґаньсу, з’явилася у 215 році до Р. Х., коли Ші Хуанді, творець імперії, об’єднав низку фортець. Там, де я крізь нього проїхав, мур побільшав до розмірів оборонної споруди, яка мала довжину 2400 кілометрів і століттями відповідала призначенню: захищала державу від нападів монгольських кочових народів. На початку XIII століття Чингісхану довелося тупцювати на місці два роки, атакуючи Пекін з півночі, аж поки він зумів подолати мур.
Розповідали, що Ші Хуанді зробився настільки ненависним під час будівництва, що йому спорудили зразу кілька могил, аби не дати розлюченому народові сплюндрувати саме ту, де він спочив.
Символічного значення для китайців цей мур не втратив. Подейкували, що, заходячи крізь браму Цзяюйґуаня, подорожні радіють, а коли мусять іти в протилежному напрямку — заливаються рясними слізьми.
Невдовзі по тому, як ми проїхали крізь браму, в зоряному зимовому вечері залунали тягучі мелодії відбою, а за ними — гарматні постріли, які закликали порядних громадян поквапитися додому. За хвилину я виразно почув, як китайську державу було замкнуто п’ятьма брамами на рейках. Ми всі сиділи під замком!
1 грудня ми прибули до окружного міста Сучжоу, розташованого посередині між Пекіном та Кульджею. По прямій віддаль до столиці держави становила 1500 кілометрів, на місцевості — куди більше. Імператорські гінці начебто долали цей шлях за 9 діб, але при цьому часто й гинули — то були люди, ладні за відповідну ціну пожертвувати своїм життям. Розповідали, що гінців обкручували шворками, щоби м’язи ліпше витримували дорогу. Так їх обвивши, садили в сідло, і вони їхали верхи до наступної станції, де службовці сідлали найшвидшого скакуна, щойно чувся дзвоник гінця. Після того як гінець прилітав на подвір’я, його садовили на іншого коня, а далі знову гайда в дорогу, скільки витримає одежина. Служба гінців була спадком створеної в ХІІІ столітті Хубілай-ханом монгольської поштової системи з 200 000 коней під назвою джам, швидкість якої викликала захват у Марко Поло.
У Сучжоу люди жили, як у військовому таборі. Місто було сповнене щойно завербованих вояків із осучасненого війська Юаня Шікая, яких наполегливо муштрували офіцери та унтер-офіцери перед виряджанням до Кульджі. Тепер я вперше побачив конкретні результати військових реформ. На свою втіху, я зустрів молодого римо-католицького місіонера, голландця з походження Йос. Ессенса, якому дуже вдячний за чимало цінної інформації.
Я мав намір поїхати в гори на південь від Сучжоу, щоби познайомитися з тангутами — цікавим племенем тибетського походження з величною історичною минувшиною, яке свого часу панувало над цими тепер уже китаїзованими теренами. Але винайняти коней було важко, і мені довелося відмовитися від цього наміру. Я згодом зустрів тангутів на сході провінції Ґаньсу.
Замість того щоб триматися великого караванного шляху, який вів до Ґаньчжоу, я вирішив проїхати через містечко Цзинта, розташоване за 50 кілометрів на північний схід від Сучжоу. У Цзинті я запізнався з новим для себе типажем — молодим представником тутешніх реформаторів. Син мандарина Цзень набув знань у Європі, гостюючи у дядька, який працював посланцем у Берліні. Розмовляв він страшенно ламаною німецькою, проте за кілька років намірявся здобути вищу освіту, маючи цю перевагу — знання європейських мов. Цзень заявив про свою певність у тому, що через два-три роки від старої системи нічогісінько не лишиться — навіть жодного мандарина в Сіньцзяні. Японці, гадав він, ніколи не посядуть панівного становища в Китаї. Їх поки запрошували сюди на посади вчителів чи радників замість європейців, які виконували ці обов’язки раніше, лише тому, що це коштувалодешевше. Китаєм у майбутньому керуватимуть китайці — але ті, що здобули західну освіту.
Помітивши, що китайці сміються з мого прізвища, записаного в посвідченні особи, яке надійшло з Сучжоу, Цзень написав на ста візитівках великими каліграфічними літерами «освічений фін Ма-ну-ер-хей-му». Перший склад можна було передати трьома способами. У Кашґарі мені записали «ма», що означало «кінь». У пекінському паспорті «ма» передали закарлючкою, яка означала дуже шанований у Китаї камінь нефрит. Цей варіант теж вельми пасував для імені, хоч і не був таким милозвучним, як перший. Третє «ма» було лайливим словом, а що саме його записали в отриманому з Сучжоу посвідченні, то Цзень волів виправити помилку.
Різдво я справив у Ґаньчжоу. Моїм подарунком стала пачка серпневих газет, надісланих навздогін консулом із Кульджі.
Блукаючи поблизькими горами, я познайомився з двома первісними племенами, які там мешкали, — сари-югурами і шира-югурами. Про їх існування було відомо, але серед них іще не побував жоден науковець. Ці знайомства стали напрочуд цікавими й корисними.
Сари-югури були пастушачим народом, який мешкав у постійних оселях і мав єдиний промисел — скотарство. Їхнє село складалося з близько сорока побудованих за китайським звичаєм бідних, але охайних будинків. На більшості висів білий прапор із заклинаннями для захисту від хвороб.
Вулична робота, як я помітив, лежала переважно на жінках, а в будинках частіше можна було побачити чоловіків, які виготовляли кошики і в’язали спицями. Кошики були грубі, за спиці правили цупкі стеблини. Жінки ткали довгі вузькі шматки примітивним ткацьким верстатом, встановленим на подвір’ї. Одяг був здебільшого з домотканого матеріалу, якісного, хоча й грубого. Чоловіки ходили в китайських шапках чи монгольських фетрових капелюхах. А взагалі і чоловіки, і жінки вбиралися в довге хутро, підперезане сірим, червоним або синім поясом, і в просторі матер’яні чи шкіряні штани з підв’язаними широкою стрічкою холошами. На ногах вони мали грубі шкарпетки й черевики китайського типу, часто з халявами з синьої тканини. Спідньої білизни не носили. Жінки заплітали довгі коси, на яких пов’язували довгу смужку матерії, прикрашену срібними обкладками, рясними коралевими швами, скляними кульками й кам’яними перлинами. Продовжувався цей стрій рядом нанизаних блискучих мідних кілець і великою металевою головкою та китицею, що висіла на ній, спускаючись майже до підлоги. Весь одяг носили на собі, іншого не було, за винятком хіба що деяких легких одежин на літо.
Харчувалися сари-югури переважно борошном і крупами. Барана забивали лише на свята. Розповідали, що святкування тут невеселі, ані музики, ані танців, ані співу. Мене запевнили, що не існує югурських пісень і що плем’я не має жодних музичних інструментів. Про духовну поживу годі й казати. Нечисленні лами, літературною мовою яких була тангутська, не знали про югурську писемність і не могли нічого розповісти ні про походження племені, ані про те, як воно жило раніше.
Порівняно з сари-югурським селом, кочове господарство шира-югурів, яке складалося з трьохсот наметів, мало заможний вигляд. Тутешні люди здавалися і пильнішими, і веселішими. Багатий просторий храм лами нагадував той, що я бачив у долині Текесу. Тхумун, держслужбовець і ватажок племені, керував своїми підданими, обіймав посаду судді, розподіляв податковий тягар тощо. Про походження шира-югурів я теж нічого не довідався, адже документи, які б могли пролити світло на це питання, за оповідями, згоріли під час дунганського повстання. Кількість населення, яку оцінювали за кількістю наметів (колись їх було три тисячі) весь час зменшувалася.