У кожному куточку Яркенда люди грали в азартні ігри. Професійна гра, як я помітив, була загальноприйнятною. У групах завзятих гравців траплялися різні люди — від китайських чиновників і аж до арештантів. Останні були за руки й за ноги прикуті до товстих залізних чи дерев’яних брусків або мали на шиї дерев’яну кришку з прорізом. Кришки складалися зі збитих дощечок із наліпленими на стиках паперовими смужками, і арештант мусив пересуватися дуже обережно — щоб не подерти ті «поштові марки»! В’язнів, які ходили собі на волі, часто супроводжували дружини, віддано носячи брусок за припнутим чоловіком.

Цікавинкою іншого ґатунку був зоб, що часом набував якнайдивовижніших проявів. Ця хвороба, спричинена, як казали, водою, настільки поширилася, що її майже не вважали відхиленням і не робили нічого, щоб їй протидіяти. Справжній «яркендлик» мусить мати поважне воло, казали жартома.

Цікавими були обіди в окружного мандарина Пеня, високопоставленого представника китайської адміністрації, якого називали фуґуанем. Його ямень (так називають помешкання знатного мандарина) може репрезентувати всі бачені мною ямені. Проходячи двома зовнішніми подвір’ями, перше з яких оберігав від лихих духів короткий, але товстий глиняний мур із внутрішнього боку брами, я проминув дерев’яний поміст із дахом і трьома стінами, оздобленими строкатими картинками. Він правив за залу для засідань, коли фуґуань виконував функції судді в справах, які могли бути публічними. Ще одна дощана стіна відділяла мене від чотирикутного внутрішнього подвір’я, в глибині якого стояв одноповерховий будинок із флігелем. Пень зазвичай стояв перед ним у службовому костюмі, вітав мене й запрошував зайти.

Одним з елементів убрання мандарина був чорний жупан із синім оксамитовим коміром із закотом і такими самими шовковими вилогами, який сягав нижче колін. Поверх жупана надягали одежу з вишитими на чотирикутних полях спереду і ззаду золотими фігурами лелеки, лева, дракона чи змії — відповідно до чину. На шиї носили довгу стрічку з брунатним різьбленим дерев’яним намистом. Усе це увінчував чорний круглий фетровий капелюх із загнутими догори крисами й випнутим павиним пером, прикріпленим до наголовка трубочкою з нефриту чи іншого коштовного каменя. Навколо наголовка висіли шовкові торочки, які вгорі трималися купи за допомогою скляної чи металевої кульки, іноді коралу чи іншого каменя (теж відповідно до чину). Капелюха носили на потилиці, затягаючи під бородою чорним шовковим шнурком.

З європейцями китайці зазвичай вітаються легеньким потиском обома руками, натомість між собою — граційним реверансом, ставлячи одну ногу поперед другої й торкаючись підлоги пальцями правої руки. Вітання супроводжується чарівливою усмішкою.

Поведінка Пеня вирізнялася ласкавістю й витонченістю. Посеред кімнати стояв стіл, застелений білою скатертиною, а на ньому було столове начиння: декороване олов’яне блюдце й ложка, дві палички зі слонової кістки, а також дві порцелянові мисочки: одна з гострим брунатним соусом, а друга з цукрованою водою з подрібненими горіхами. Переді мною були ще й десертна тарілка, ніж і дві виделки з двома довгими зубцями.

На початку було подано чай, солодощі і фрукти, після яких пішли hors d’oeuvres[6]. Їх ми спожили одну за одною із дванадцяти порцелянових мисочок, поставлених квадратом посередині столу. Мисочки ми потім там і залишили — для оздоби. Першими з других страв зазвичай подають ластів’ячі гнізда, акулячі плавці чи інші рідкощі. Якщо господар хоче виявити до гостя особливу увагу, він власноруч подає страви на стіл двома паличками, якими китайці оперують на диво спритно. Я все не міг збагнути, як Пень спромагався самими лиш паличками відокремлювати частинки від качки, та потім угледів, що птаху принесли на стіл, заздалегідь покраявши і знов натягнувши на неї шкуру. Обслуговування було дбайливе, і нові наїдки з’являлися безперестанку. По 24 стравах у бульйоні була така сама кількість засмажених на жирі, далі — низка пиріжків із розмаїтими начинками тощо. Напій, міцно присмачену горілку, подали підігрітим, і пахла та горілка ліпше, ніж смакувала. Після кожного ковтка подавальник виливав решту до чайника, який ставив на таріль із жаринами, й підливав із другого, вже підігрітого.

Кілька разів під час обіду стіл накривали наново, і все починалося спочатку. Часом приносили змочений у теплій воді й викручений рушник, яким кожен по черзі обтирав розпашіле від утоми обличчя. Наприкінці посеред столу поставили миску з чимось схожим на бульйон. До неї досипали сухий варений рис, заздалегідь поставлений перед кожним. У здійнятій до підборіддя мисці китайці бовтали її вміст і з вправністю, якій можна позаздрити, сьорбали його. Коли миски з рисом спорожніли, ми встали з-за столу й Пень ввічливо провів мене на подвір’я — ця церемонія супроводжувалася трьома гарматними пострілами.

У стравуванні, як на мене, оприявнювалося більше художнього, ніж кулінарного смаку. Кілька страв зі смаком пари і жиру здалися спершу дуже малопривабливими, однак я зустрічав європейців, які казали, що не просто звикли до китайської кухні, а навіть полюбили її.

Зробивши візит у відповідь, Пень зазначив, що моя нора в сараї серед сварливих крамарів малозатишна, і віддав своїм людям розпорядження роздобути для мене краще помешкання. Так я переселився до сартського бега, місцевого посадовця, будинок якого стояв у спокійнішій частині міста — оточений садком і вельми приємний, але, попри численні килими, холодний і вогкий. Там я дуже застудився, у мене з’явилися ревматичний біль і висока температура. На щастя, я почав лікуватися у шведського місіонера й мовознавця Ґустава Ракета, який мав лікарську практику. Глибоко обізнаний з країною та народом доктор Ракет, згодом доцент Лундського університету, став для мене неоціненним помічником.

Місцевий військовий мандарин був зразковим екземпляром давньої китайської касти воїнів. Цей 70-річний неосвічений і глухий дід вважав, що організація і військове мистецтво китайської армії — найкращі в світі. Казали, нібито він навмисно тримає таку маленьку залогу. Мені здалося, що цей воєначальник узагалі більше захоплений курінням опію, ніж обороною країни. Солдати теж мали помітні ознаки опійного гріха й скидалися на жалюгідну зграю професійних гравців, лихварів і власників борделів.

Хвороба затримала мене в Яркенді на п’ять тижнів. Ревматизм розгулявся, і я не міг їхати до Хотана верхи, тому довелося роздобути собі гарбу і найняти візника. Трусня на незграбному возі з двома величезними колесами, оббитими цвяхами, навівала думки про середньовіччя. В гарбу було запряжено двох коней, візник крокував поряд. Просувалися ми повільно, однак піщаною дорогою ці навантажені коні швидше їхати б не могли. Одноманітність інколи переривалася якоюсь маленькою оазою чи пагорком.

29 листопада я прибув до Хотана. Це місто мені розписували як найвеселіше й найцікавіше в Кашґарії, однак воно стало для мене радше розчаруванням. Хотан, навпаки, здавався біднішим і гірше збудованим, ніж Яркенд, та й у тамтешніх крамницях був не такий великий асортимент. Місцевий найвищий мандарин, якому колега повідомив про мій приїзд, був таким самим приязним, як і яркендський, і запропонував мені замешкати в чудовій кімнаті з гарними килимами і двома великими вікнами, що виходили на садок. До моїх людей і коней теж добре поставилися.

Військовий мандарин був у фізичному сенсі руїною, а в духовному — дитиною. Його потішило, коли я попросив дозволу сфотографувати його, і на мою честь він організував показові маневри, убравшись для цього в усе найліпше. На маневрах було продемонстровано традиційне китайське фехтування довгими бамбуковими списами супроти невидимого ворога. Солдати билися не на життя, а на смерть, кумедно стрибаючи, нападали й відступали, то парами, то шерегами по восьмеро.

Хотан знаний своїми ручними виробами: глечиками з нефритовим орнаментом, шкіряними та бронзовими речами, шовком і килимами. У місті виникали здебільшого маленькі комерційні підприємства. Там працювало 3–4 людей, які відразу по виготовленні якоїсь речі несли її продавати на базар. Зарплатня і прибуток власника були мізерними, майстерні, відповідно, теж. У своїй роботі килимарі керувалися тільки піснею, без жодних моделей. Хтозна, як вони ткали такі складні візерунки в напівтемних закамарках.

До Індії та з Індії, як мені казали, їздили досить мало. Аби спростити сполучення, яке нині проходило через Кук’яр незліченними гірськими кряжами Куньлуню і Каракоруму, почали будувати караванову стежину від Керії, розташованої за 150 кілометрів на схід від Хотана, через Полу до Індської долини. Ця стежина мала зменшити час на дорогу до приблизно 20 днів.

Скидалося на те, що мій ревматизм розтрусився і зник від їзди в гарбі, і я вирішив верхи оглянути місця довкола Хотана. Спочатку подався до села Йоткан, де в давнину стояло місто. Руїн там не виявилося, однак на великому обширі виднілися сліди ровів, які свідчили, що місцина була густонаселена. Кілька тубільців і тепер провадили систематичні розкопки, шукаючи золото. Окрім шматків орнаменту та інших золотовмісних речей, скарбошукачі відкопали уламки глиняного посуду і зображень Будди, старі гроші, скло та всілякі кам’яні прикраси. Я купив дещо з цього для колекцій, а потім доповнив свій ужинок у сусідніх селах.

У Хотані було чимало мазарів, надмогильних пам’ятників святих, куди люди досі ходили на прощу. Діяння тих святих змальовано в тазкирах, давніх рукописних документах. Доклавши трохи зусиль, я придбав кілька таких документів у мусульманських священиків-мулл.

Кілька днів я провів у селі, де мешкали абдали — жебрацький народ із дивними звичаями. Історія цього народу дуже нагадує стосунки євреїв із християнами. Абдалів було вигнано з Месопотамії приблизно 1300 років тому за те, що імам Хусейн зі своїми вояками загинув, коли абдальський вождь Язид не пустив їх до води Євфрату. Їх досі переслідувало прокляття Хусейна, і вони були приречені довіку лишатися жебрацьким народом. Відтоді вони створювали колонії, розкидані по мусульманських країнах. Який би абдал не був, бідний чи багатий, він мусив раз на рік виходити просити милостині з торбою на плечах. Люди виявляли до них зневагу, а самі вони вирізнялися лякливістю й потайливістю. У цьому селі мені теж вдалося вмовити одного муллу продати кілька копій рукописів про історію абдалів. На абдалах я виконав антропологічні вимірювання і сфотографував їх.

До Яркенда я повернувся через оази Дуа і Санджу підніжжям величезного гірського хребта, що межує з пустелею Такла-Макан на південному заході, і позначив на карті цей малоїжджений шлях. У поїздці я провів антропологічні вимірювання представників гірських племен пахпу і шихшу, які мешкали у верхів’ї річки Кільян.