Наготувавши спорядження і навчившись краще фотографувати й користуватися приладами для топографічної роботи, я вирушив із Петербурга 6 липня 1906 року. Я проїхав потягом через Москву до Нижнього Новгорода, звідти судном по Волзі до Астрахані, а далі Каспійським морем, повз нафтовидобувне місто Баку, до Красноводська. По семи місяцях перебування в Європі я знову повернувся на азійську землю. Переді мною відкривався незнаний і вабливий світ.

Далі я поїхав кепським потягом через закаспійську пустелю й оази Мерв, Бухару та Самарканд до столиці російського Туркестану Ташкента, подолавши в спекоті 1700 кілометрів за три доби. Саме ці піщані степи з кількома оазами стали військовою школою російської армії після упокорення Кавказу. Роздивляючись краєвид із вікна потяга, я добре міг собі уявити, які труднощі проблеми з постачанням доводилося долати завойовникам. Лише завдяки цій залізниці, прокладеній з Красноводська до армійського тилу, генерал Скобелєв та інші воєначальники досягли своєї мети. Що глибше ми просувалися, то родючішою ставала земля і більше з’являлося слідів давньої культури. Після приєднання цих теренів до царської держави побутові умови населення, вочевидь, поліпшали — надто завдяки відновленню пречудової системи зрошувальних каналів, створеної в часи розквіту Монгольської держави, але потім занедбаної.

Прибувши до Ташкента, я відвідав генерал-губернатора, щоби владнати останні формальності, пов’язані з поїздкою. У штабі військового округу я дістав інформацію про дорожню мережу та умови життя в прикордонних районах і вперше зустрівся з полковником Корніловим, який згодом став одним із головнокомандувачів російської армії в Першій світовій війні. Доклавши до багажу сім військових гвинтівок старого взірця разом з набоями, щоб можна було при нагоді подарувати їх ватажкам кочовиків, я повернувся до Самарканда. Цю перлину азійських міст іще Александр Великий зробив своєю резиденцією в Центральній Азії. Чингісхан зруйнував її дощенту, однак наприкінці XIV століття Тамерлан повернув їй блиск і розташував там свій пишний двір — як і його наступники. Тутешні історичні пам’ятки й зокрема велетенські мечеті мали грандіозний вигляд. Площа Реґістан, облямована ними з трьох боків, тішила око, надто в п’ятничний полудень, коли молитися поспішали тисячі людей. Знатні мусульмани їхали гарними, пишно прикрашеними бухарськими кіньми. Чимало вірян зупинялося в дорозі, щоб обмити ноги в арику (зрошувальному каналі), а ті, хто не помістився в святилищах, розстеляли за їх межами килими на бруківці, вклякали і молилися. Коли монотонний голос мулли — мусульманського священика і тлумача законів — час від часу переривав тишу, біле тюрбанове море підіймалося й опускалося напрочуд синхронно.

У Самарканді упокоєний Тамерлан (Тимур Ланк) — він лежить у спроектованому ним самим мавзолеї під величезною нефритовою брилою, на якій вигравіювано дивний напис: «Коли я встану, світ здригнеться». Либонь, небагато було завойовників, які наганяли на людей більше страху, ніж цей турок, чиє ім’я самаркандці досі вимовляли з пошаною.

Проводир повів мене подивитися на яр — його, як не дивно, називали славнозвісним лев’ячим ровом пророка Даниїла. Показав і могилу на краю. Традиційна для мусульман могила нагадувала глиняну труну завдовжки близько 8 метрів. Коли я спитав, чому домовина така величезна, проводир серйозно відповів, що Даниїл росте в ній, тому її доводиться раз по раз подовжувати.

— А він і далі ростиме?

— Ні, росіяни заборонили!

Населяли російський Туркестан сарти й туркмени. У Самарканді я познайомився з сартами — іранським, але мовно потурченим народом. Згодом я зустрів сартів і в Сіньцзяні. Вони були милими й гостинними, однак доволі ненадійними та ледачими. Впадало у вічі, що міські сарти мали охайне вбрання; письменні ходили в білому тюрбані, неписьменні — в строкатому. Ісламських культурних традицій сарти дотримувалися з гідною поваги наполегливістю.

У Самарканді до мене прибули супутники-європейці, козаки Рахімжанов і Луканін, яких командир дислокованого там полку обрав з-поміж 40 добровольців. То були хвацькі хлопці, які запевнили, що все витримають: їх, як я помітив, не лякало навіть те, що за розрахунками поїздка триватиме два роки. На жаль, Рахімжанов знесилився вже через сім місяців.

Від’їзд козаків став вельми розкішним видовищем. У присутності полкового офіцерського корпусу й під супровід оркестру вони сіли в потяг, щоб вирушити разом із кіньми до Андижана, кінцевого пункту залізниці у Ферганській провінції, звідки мали верхи доїхати до містечка Ош. Через кілька днів я купив на ярмарку двох верхових і чотирьох возових коней, а також найняв чотирьох сартів, найстарший із яких свого часу був на засланні на Сахаліні. Згодом він виявився вправним «караван-башем» — провідником каравану. Спорядження було каталогізовано, списки перевірено, а пакунки розділено між кіньми — кожному по 130 кілограмів. Я не вірив, що існують в’ючні тварини, здатні везти такий великий тягар, та ще й крутими гірськими стежками, однак, на мій подив, виявилося, що таки існують. Замість вантажних сідел сарти використовували щось подібне до плетених кошиків, схожих на розколені вздовж вулики, а під кошики обабіч гриви підкладали подушечки, й усе це туго прив’язували. У дорозі пакунків зі стомлених коней ми не знімали, бо було б важко закріпити їх знову.

11 серпня я вирушив у дорогу з Оша в напрямку міста Кашґар, що в провінції Сіньцзян. Розташоване воно на відстані 300 кілометрів за кряжем, який об’єднує Памір і Тянь-Шань (Небесні гори). Перед від’їздом до мого каравану долучилися перекладач-китаєць на ім’я Лю, «джигіт», себто слуга, й шість вантажних коней, винайнятих для перевезення фуражу. Ми поїхали хлібородною провінцією до строкатих гір, серед яких ховався перевал Чигирчик, перша брама до Центральної Азії. Спершу орних земель поменшало, потім вони геть зникли. Часом ми зустрічали киргизькі родини, які кудись переселялися з кіньми та худобою. Жінки їхали в гарних барвистих сукнях і білих хустинах на голові й шиї. У багатьох були перед собою на сідлі вкриті запоною колиски, де дрімали нащадки. Чоловіки мали на собі сірі, чорні або темно-сині широкі халати до колін, підперезані поясними стрічками. Ці кочові родини мали дуже мальовничий вигляд.

На другий день ми доїхали до перевалу, звідки розкрився грандіозний краєвид. Гори, які у вечірньому світлі здавалися вкритими темно-зеленим оксамитом, спадали урвищами до глибокої вузької долини, що межувала вдалині на південному сході з величними безлісими пласкими горами, запорошеними снігом. Але ми мусили вивільнитися від чарів краєвиду, щоб устигнути до настання темряви доїхати до юрт у долині, які було надано мені за наказом начальника Ошського гарнізону. Вони належали Хасан-бегу, синові останнього володаря Алайської долини.

То було моє перше знайомство з киргизькою юртою — і не скажу, що неприємне. Простора юрта, обтягнута зсередини строкатою повстиною й широкими смугами тканини, мала вельми привабливий вигляд. На долівці лежали килими й кілька ладних шовкових покривал, а також подушки, з яких у дверях було видно трошки зеленої трави. Задню частину прикрашали чотири гарних старих сідла, на яких лежали кілька згорнутих шовкових покривал. Ці оздоби було увінчано рядом вуздечок та обротей, рясно прикрашених бронзовим і бірюзовим орнаментом. Посередині ковпакоподібної вершини був круглий отвір, де виднівся клаптик зоряного неба. На стінах висіли великі вишиті матер’яні кишені, звідки витикалися кілька книжок та інші речі.

Ми проїхали крізь маленьку фортецю Ґюльча, яка стояла на березі однойменної річки, й подалися далі до перевалу Талдик. Підійматися було важко, але коли дорога почала йти з гори, наші зусилля компенсувалися. За крутим поворотом розкрився надзвичайно гарний барвистий краєвид. У смарагдово-зеленій Алайській долині зміїлася червона річка, а за нею здіймався величний кряж, сліпучо-білі вершини якого окреслювалися на тлі яскраво-синього неба. Унизу, в долині, я спостеріг червоний пісок на дні річки.

На початку долини стояли обіцяні юрти, і там мене привітав приязний Хасан-бег. Тепер я мав змогу познайомитися з киргизами й побачити їхні показні кінські табуни. У юртах саме справляли весілля. Крім інших розваг, його складовою були верхогони і традиційна кінна гра «байга», в якій часом брали участь аж тридцять вершників. Суть її в тому, що учасники намагаються схопити змащену жиром цапову тушу, яка виконує роль дівчини, і шаленим чвалом утекти з трофеєм, тимчасом як завдання решти — вихопити її з рук щасливого посідача. Змагання, яке, здається, доводило глядачів до екстазу, можна було приблизно описати як шалену боротьбу на конях.

Гарне враження, яке в мене склалося про цей народ вершників, таким і залишилося. Киргизи були послужливі, чесні й порівняно охайні. Я знав, що конярство, щоб не сказати культ коней, було в них на дуже високому рівні, однак не знав, що ці прості чоловіки, живучи в скруті й залежачи від суворої природи, тримали коней ще й суто для перегонів, навчали їх ходити, їхати риссю і чвалом, виявляючи незвичайний спортивний інтерес.

Далі ми просувалися Алайською долиною на схід, підіймаючись і подекуди опиняючись на висоті добрячих 3500 метрів. Дорогою нам зустрілося чимало торговельних караванів, у деяких із них було кількасот верблюдів. Під Іркештамом, найдальшим російським вартовим постом, ми перетнули державний кордон.

Перше моє спілкування з китайськими посадовцями відбулося в прикордонній фортеці Улугчат, де 60-річний комендант, зсушений курінням опію, ґречно організував для нас пристановище на ніч. Кількадесят вояків у фортеці теж скидалися на жертв опійного гріха. Після наметового життя в горах було досить приємно опинитися у глинянках із теплим каном[5], знайомим мені ще з Маньчжурії, — дарма що ці оселі можуть здатися вбогими мандрівникові, розпещеному європейським комфортом.

Ми подолали хіба половину дороги до Кашґара, і хоча тепер їхали здебільшого з гори, на нас чекали п’ять стомливих денних маршів у суворій та похмурій місцевості. Доводилося кілометр за кілометром п’ястися і спускатися крутими кам’янистими стежками, переходити вбрід повноводі гірські річки й пропихатися крізь такі тісні ущелини, що на їх споді годі було вміститися двом копитам. Якби не «сходинки», вижолоблені у скелі копитами тисяч і тисяч в’ючних тварин, проїхати там навряд чи вдалося б. Придорожні скелети й напіврозкладені трупи коней та віслюків свідчили про важкість мандрів. Коли ми 30 серпня дісталися до Кашґара, я дякував, що найбільшим нашим нещастям було незручне сідло, яке намуляло спину одному з коней. Ще одного коня, який мав садно на нозі, вдалося поміняти в киргизів на здорового.

У Кашґарі перепліталися сфери впливу двох великих держав, тому там були генеральні консульства і Росії, і Британії. У російському, де мене запросили замешкати, до мене поставилися з якнайбільшою гостинністю. Генеральний консул Колоколов, який добре розумівся на ситуації в провінції, надав чимало корисної інформації. Після боксерського повстання консульство почав охороняти півескадрона козаків. Перебування російського військового підрозділу на китайській території справляло дивне враження, і важко було собі уявити, що Китай, який саме прокидався, довго миритиметься з таким порушенням своїх суверенних прав. Дуже приємним і цінним стало знайомство і з генеральним консулом Британії, сером Джорджем Макартні. Він досконало володів китайською мовою: його мати була китаянкою. Консул надзвичайно мені прислужився, позичивши славетну величезну раритетну граматику китайської мови в комплекті зі складаним столом. З подякою я згадую і послужливість тамтешніх шведів-місіонерів. Вони пречудово працювали в царині освіти і медичної справи.