Попри мовні труднощі, я непогано впорався з першим роком навчання й 1889 року закінчив училище одним із перших серед ста курсантів.

Разом із офіцерським званням прийшло й розчарування. Офіцери кавалергардського полку, звісно, схвалили мою кандидатуру, але з огляду на те, що для мене не знайшлося вакансії, порадили підшукати собі якусь іншу частину. Довелося починати службу корнетом у 15-му драгунському Олександрійському полку аж у польському місті Каліші на кордоні з Німеччиною. Драгунів на вороних конях досі називали гусарами смерті — на згадку про часи, коли полк іще був гусарським, а його офіцери носили чорні доломани зі сріблястими шнурами й срібними галунами. Це все вабило мою юнацьку душу, і я був не проти опинитися в Польщі, куди згодом завжди радо повертався. Що більше я знайомився з поляками, то ліпше їх розумів і любив бувати з ними.

Життя в маленькому прикордонному гарнізоні минало доволі одноманітно, і поза службою цікавого ставалося небагато. Але коні були справні, а з огляду на те, що кількість особового складу відповідала воєнному часу (адже полк належав до війська прикриття), тому, хто хотів потрудитися, роботи не бракувало. А я хотів — може, й занадто, на думку командира ескадрону. Просто в ті часи на ескадронних було покладено обов’язок купувати фураж через своїх постачальників, і для цього кожному з них видавали певну суму. Що менше працювали коні, то менше потребували фуражу. Між мною й командиром ескадрону точилася мирна боротьба, і невдовзі я збагнув, чому він дедалі частіше почав запрошувати мене на обід.

Так я долучився до життя військових частин великої російської армії, розкиданих по всій державі. Воно було інакшим, ніж у гвардійських елітних полках і залогах великих міст. Я запізнався з російським вояцтвом і почав цінувати його численні переваги. З новобранцями було легко, вони вельми швидко вчилися, виявляли наполегливість і в разі належного та справедливого з ними поводження дуже прихилялися до командира. Усе змінилося, коли дисципліну зруйнували спокуси революції, перед якими проста людина не могла встояти.

Прослуживши рік із чимось у 15-му драгунському Олександрійському полку, я дістав приємну звістку про переведення до кавалергардії. Мені було радісно потрапити до полку, який я від самого початку вважав своїм, і опинитися в Петербурзі, великому місті з різноманітними перспективами для молодого офіцера. Утім, я не міг не відчувати суму від прощання з товаришами й завершення цікавої роботи з новобранцями та кіньми в чудовому другому ескадроні драгунського полку. До втіхи від переведення додавалося ще й відчуття того, що батьківщина тепер істотно поближчає. Тодішнім транспортом їхати до Фінляндії від західного кордону Польщі було довго, найближча залізнична станція — аж за 115 кілометрів від Каліша.

У кавалергардському полку, де мені доручили навчати статурних новобранців 1-го ескадрону, я завзято взявся до роботи. У деякі дні тижня манежна їзда починалася о 6-й ранку. Опівдні всі офіцери сідали снідати, після чого навчання тривало до 4-ї чи 5-ї години, а далі ви були вільні й могли робити що заманеться. Черговому офіцеру найчастіше доводилося обідати в гордій самотності. Періодично відбувалися полкові обіди, в яких брали участь і колишні офіцери. Після російсько-японської війни до обідів у гвардійських полках, бувало, долучався і Його Величність. Ставши колишнім кавалергардом, я кілька разів був на такому заході й примітив, як просто й щиро спілкувався з офіцерами імператор.

Служба в кавалергардії істотно відрізнялася від того, до чого я звик у драгунському полку. Казарми стояли над Невою, і ескадрони рідко мали змогу виїхати в поле. Тому дні здебільшого складалися з формального навчання і манежної їзди. Як приклад того, що іноді доводилося спізнати на внутрішній службі, пригадую випадок, коли мені одного разу повідомили, що одного з ескадронних коней засмоктала земля. З’ясувалося, що провалилася підлога в стійлі, й на тому місці, де стояв бідолашний кінь, тепер була булькотлива яма з багном. Енергійні спроби врятувати тварину виявилися безрезультатними.

Я з сумом пригадував хвацькі маневри, які впродовж року відбувалися на розлогих полях під Калішем. Тому для мене такими бажаними стали таборові збори в Красному Селі, які починалися в травні й тривали ціле літо. Коли столицю відвідували закордонні правителі й державні діячі, їх часто привозили до Красного Села і влаштовували на їх честь величезні паради та маневри, які свідчили про могутність Росії і вносили свіжий струмінь у таборове життя. Кульмінацією зборів кавалергардського полку ставали великі перегони, спостерігати за якими завжди приходило вище начальство й закордонні військові аташе.

Узимку офіцери-кавалергарди мусили інколи ставати на варту в Зимовому палаці. Стоячи, здавалося, що торкаєшся частки російської історії, яка в нічній темряві підступала дедалі ближче. Таке відчуття навіював і історичний військовий однострій, що його кавалергард мусив одягати на час варти: мундир із білого сукна зі сріблястими комірцем і галунами, білі облиплі лосини, які, власне кажучи, доводилося натягати мокрими, а тоді висушувати на тілі, й лаковані ботфорти, що сягали набагато вище колін. Сидіти в них було не дуже зручно. Поверх мундира натягали червоний панцир із великими Андріївськими зірками спереду і ззаду. Вінчав усе це шолом, прикрашений двоголовим імператорським орлом, якого ми, офіцери, називали поміж себе мирно — голубом. Безперечно, проходивши в такому цілісіньку добу, приємно було нарешті роздягтися.

У Зимовому палаці відбувалися й радісніші для офіцерів-кавалергардів події. Нас запрошували на різні урочисті заходи, великі прийняття і так звані концертні бали, а також на великі бали з вечерею, які щороку справляло імператорське подружжя для тисяч гостей. Раз на рік імператриця Марія Феодорівна, командувачка полку, приймала весь офіцерський корпус у присутності свого чоловіка — імператора Олександра ІІІ. Імператрицю, яка була донькою данського короля Крістіана ІХ і завжди дуже цікавилася Фінляндією, ми, фіни, називали її північним дівочим прізвищем — Даґмар. Коли у 1920-х роках, мандруючи Центральною Європою, я проїздив через Данію, де Її Величність мешкала на схилі віку, я дістав нагоду засвідчити свою пошану колишньому високопоставленому командирові.

Будучи завзятим прихильником кінного спорту, я часто брав участь у перегонах із перешкодами, організованих у зимові місяці в великому, власне кажучи, призначеному для огляду цілого полку Михайлівському манежі. На ці concours hippiques приходила зацікавлена елегантна публіка, часто й особи імператорського дому. Знаменними були також організовані офіцерами-кавалергардами традиційні кінні каруселі, що їх вшановувала своєю присутністю імператриця.

Коли мій друг, князь Білосельський-Білозерський, який у Франції захопився кінним поло, створив клуб поло на Крестовському острові в гирлі Неви, я теж почав присвячувати дозвілля цьому цікавому виду спорту. Острів і побудований на ньому палац роботи Растреллі належали батькові князя, генералу; він надав клубу гарну ділянку зеленої луки, на якій було зведено клубний будинок. Незабаром на цьому ідилічному полі для поло, захищеному від повеней трав’янистим валом, полюбили збиратися офіцери й дипломати з дамами. Інколи там можна було побачити верхи міністра фінансів Вітте, одного з перших людей держави.

Улітку та восени офіцери гвардійської кавалерії влаштовували на околицях Петербурга парфорсне полювання на оленя під керівництвом доїжджачого-англійця. Собак, що належали мисливському клубові офіцерів-кінногвардійців, використовували наприкінці осені й на великих полюваннях офіцерського кавалерійського училища у Віленській губернії.

У гостинному й веселому Петербурзі було легко знаходити товариство й друзів. Між офіцерськими родинами налагодилося жваве спілкування, і молодий офіцер елітного полку невдовзі мав повністю розписані пообіддя й вечори. Вставали ми рано, лягали пізно й незабаром зрозуміли, що подрімати перед пізнім обідом краще, ніж кілька годин поспати вночі. Можливості в столиці були, одно слово, безмежними і для того, хто хотів навчатися, і для того, кому кортіло порозважатися. У період економічного піднесення 1890-х років світське життя й захоплення красними мистецтвами переживали ренесанс. Шанувальник музики й театру міг почути й побачити в Петербурзі найкращих світових артистів, не кажучи вже про славетний російський балет із незрівнянними балеринами й танцівниками. Столиця підтримувала постійну діяльність французького театру, а одна італійська оперна трупа давала регулярні гастрольні вистави.

Незабутнє враження на чужоземця справило відзначення Великодня, найбільшого свята глибоко релігійного російського народу. Семитижневий піст завершувався опівнічною богослужбою, яка починалася звісткою про воскресіння Христа. Парафіяни йшли хресною ходою із запаленими восковими свічками, обіймалися й тричі цілувалися в щоку за російським звичаєм і приносили святити традиційні великодні страви — паски[1] і яйця. Потім починалася відправа. У церкві співали чудові чоловічі й хлопчачі хори. З російськими басами не може зрівнятися ніщо чуте мною деінде. Офіцери й чиновники були парадно вбрані, світські жінки вдягалися у пишні шати — всі від верхів до низів ходили в найліпшому.

Великдень був також часом гойності: щедра російська натура розкривалася вповні, і кожен, починаючи від царя, підносив подарунки ближнім у міру своїх коштів і змоги. Традиційно цього дня нагороджували орденами та відзнаками і призначали на посади. У великих містах панувала дивовижна кипуча атмосфера. Всі вікна світилися, місто було на ногах, люди ходили по друзях та знайомих. Вулицями мчало багато елегантних екіпажів із парним запрягом, а біля дверей належних знаті приватних палаців стояли святково вбрані лакеї з ціпками. Цілий тиждень зі столів не зникали наїдки, гостей приймали в їдальні, пригощали всім найкращим, і весь час дзвонили церковні дзвони.

Що стосується мого тогочасного особистого життя, слід зазначити, що 1892 року я одружився з панною Анастасією Араповою. Її батьком був покійний генерал-майор Почту Його Величності Микола Арапов, теж колишній кавалергард.

1894 року помер могутній імператор Олександр ІІІ, а півтора року по тому, наприкінці травня 1896-го, відбулося урочисте коронування Миколи ІІ та імператриці Олександри Феодорівни в Москві, куди було на цілий місяць відряджено й кавалергардський полк.

За кілька днів до коронування монарше подружжя прибуло до Кремля з Петровського палацу, розташованого за межами міста. Їх приїзд був розкішним видовищем. Перед царем і його пишним почтом їхав перший кавалергардський ескадрон, у якому перебував і я — виконувач обов’язків командира першої чоти. Дві імператриці їхали у своїх пишних святкових каретах, запряжених вісімками коней, а за ними прямував почет із двадцяти карет, запряжених шістками й четвериками. На балконах уздовж вулиць юрмилася на сонці святково вбрана публіка. Усе було несказанно мальовниче і грандіозне.

Те саме можна сказати й про коронування. Це була найутомливіша церемонія, в якій мені доводилося брати участь. Так випало, що я став одним із чотирьох обраних офіцерів-кавалергардів, які разом із найвищими сановниками утворювали шпалери вздовж широких сходів Успенського собору, які вели від вівтаря до тронів на помості. Повітря було задушливим від ладану. Ми нерухомо стояли з важкими палашами й «голубами» від 9-ї години ранку до пів на другу дня, а тоді коронування скінчилося, і процесія вирушила до імператорського палацу. Його Величність у короні й підбитій горностаєм коронаційній мантії з золотої парчі йшов під балдахіном, який несли генерал-ад’ютанти, а перед і за ним крокували попарно оті четверо кавалергардів, досі з палашами наголо.