Огляд моєї служби в Російській імператорській армії природно буде розпочати з події, яка мала вирішальне значення для подальшого життя. Я маю на увазі своє виключення з Фінляндського кадетського корпусу і вступ до Миколаївського кавалерійського училища в Петербурзі.
У скромному війську, що його мало змогу створити Велике князівство Фінляндське, перебуваючи у складі російської держави, кадетський корпус, розташований у Гаміні, посідав особливе місце. Лише 1878 року було видано закон про загальну військову повинність, і на його підставі у складі кадрової армії до гвардійського стрілецького батальйону додалося ще вісім утворених 1881 року окремих стрілецьких батальйонів і один сформований згодом драгунський полк. На батьківщині ці власні частини були люблені народом, а в імперії згодом зажили слави за вправну стрільбу. Офіцерів для них готував престижний навчальний заклад, що існував іще зі шведських часів і від 1821 року називався Фінляндський кадетський корпус. Поважна кількість його вихованців відзначилася на службі Вітчизні. Дехто після випускних іспитів обирав цивільну професію, але більшість продовжувала навчання на трирічних спеціальних курсах, аби стати офіцерами й служити у фінляндському чи, за бажання, в імператорському війську, де досягнув великого успіху не один колишній кадет-фін.
Мені саме минуло 15, коли влітку 1882 року я вступив до кадетського корпусу. Я був першим, хто подався у військовики за три покоління Маннергеймів, — а от у XVIII столітті майже всі чоловіки мого роду обрали саме цей життєвий шлях.
У кадетському корпусі були інтенсивна праця й залізна дисципліна, а найменше недотримання статуту каралося з драконівською суворістю — здебільшого обмеженням свободи. За дисципліною в молодших класах наглядав товариський суд, який складався з учнів двох найстарших спецкласів і мав каральні повноваження. На додачу в кожного молодшого кадета був спеціальний опікун, який мусив контролювати його навчання й поведінку. Але в корпусі панувала чудова атмосфера, і товариські зв’язки, набуті в Гаміні, пережили і радість, і лихо.
Ізольованість і особливе становище фінляндського війська (а разом з ним і кадетського корпусу), безперечно, шкідливо впливали на навчання. Викладацький склад змінювався нечасто, й до нього, бувало, потрапляв не один оригінал. Багато років корпусом керував генерал Неовіус, який походив із надзвичайно обдарованого роду. Він мав гарні педагогічні та управлінські здібності, але не надто військовий темперамент. У сеймі він був представником гамінської буржуазії, і кадети охрестили його буржуйським генералом.
Коли 1885 року наступником генерала Неовіуса став генерал Карл Енкель, вимогливий і суворий солдат, який здобув визнання на російсько-турецькій війні в штабі генерала Скобелєва, порядки змінилися. Нам довелося познайомитися з виховними методами нового начальника. Через незначні провини й порушення статуту, які за сучасною педагогічною міркою вважалися би просто дурничками, мені на два півріччя заборонили потикати носа за межі корпусу. Кара стала нестерпною, і якось увечері в великодню пору я вирішив знехтувати забороною. Скрутив із шинелі, як мені здавалося, правдоподібну ляльку, поклав її в ліжко і втік. На ніч подався до знайомого переписувача населення, який мешкав неподалік, — досі виразно пам’ятаю його могутній бас, який наче виходив із надр пекла, голе тім’я і густу бороду. Поставивши склянку з молоком на його нічний столик, я заснув у тимчасовій постелі, а назавтра вранці мене розбудив фельдфебель корпусу, щоб завести назад до казарми. Ляльку, прилаштовану в ліжку, було виявлено, і зчинився чималенький галас.
Через два дні надійшло лаконічне повідомлення, що мене виключено з корпусу; змоги щось пояснити мені не дали. Але такий підсумок я передчував і вже склав для себе план. Товаришам на прощання сказав:
— А тепер я поїду в Петербург, вступлю до Миколаївського кавалерійського училища і стану офіцером-кавалергардом.
Мої слова дуже всіх розвеселили. Добре було відомо, як важко потрапити до цього першого елітного полку російської гвардійської кавалерії. Командувала ним сама імператриця, а тамтешній офіцерський склад добирали особливо ретельно. Я насолоджувався подивом і сміхом товаришів. Вступ до кавалергардії — то була імпульсивна ідея, якою просто хотілося їх подражнити, а взагалі я планував піти в моряки. Аж потім, коли один із батькових друзів відрадив мене від цих мрій і заохотив до складання матури, я серйозно почав думати про втілення в життя слів, які промовив, прощаючись.
Я зупиняюся на цьому, власне, малозначному епізоді, бо ота нагла кара (мабуть, справедлива з погляду військової дисципліни) зачепила мою честолюбність і спонукала показати, що все ж таки я солдат і серцем, і душею. Хоч сам я цього чітко не усвідомлював, такий крок став вирішальним для майбуття — він виніс мене з обмежених вітчизняних можливостей і подарував нагоду прокласти собі шлях в інших, масштабніших умовах.
Утілення мого рішення не викликало сумніву і з патріотичних міркувань, адже стосунки Росії та автономного Великого князівства Фінляндського були тоді добрими. Від часу приєднання Фінляндії до Росії вони ґрунтувалися на довірі, яку вселили фінляндському народові ліберальні заходи Олександра І. Імператор здобув серця нових підданих, склавши 1809 року монаршу присягу і два роки по тому шляхетно повернувши Фінляндії — попри нещодавню тяжку війну — Виборзьку губернію, завойовану свого часу Петром Великим. Наступники теж шанували його зобов’язання: довіру було підірвано пізніше, аж коли Микола ІІ під тиском російського націоналістичного руху зрадив своє імператорське слово.
Через тридцять із чимось років після поворотного моменту, початок якому поклало виключення з Фінляндського кадетського корпусу, доля якнайповніше мене винагородила: генерал Енкель, дуже шанований мною колишній начальник корпусу, а на той час голова кадетського клубу, запросив мене влітку 1918 року стати почесним членом цього клубу.
Серед вимог для вступу до Миколаївського кавалерійського училища була матура. Прозубривши цілий рік, я навесні 1887-го склав екстерном письмові передстудентські іспити у так званому Беекському ліцеї в Гельсінкі й у червні вже мав білого студентського кашкета. Крім того, звичайно, конче треба було знати російську на достатньому для навчання рівні. Я, звісно, вивчав її в кадетському корпусі, але викладали її так, що це майже не допомагало опанувати цю важку мову, яка цілковито відрізняється від фінської та шведської. Тому, щоб краще її вивчити, я поїхав улітку 1887 року до свого далекого родича, інженера-капітана Е. Ф. Берґенгейма, який працював директором чималого промислового підприємства в Харкові, великому українському торговельному осередку в самому серці Росії (
Будинок Миколаївського кавалерійського училища порівняно з кадетським корпусом у Гаміні справляв величезне враження більшим розміром і благородним стилем. Спрощений Олександром ІІІ драгунський однострій складався з високих чобіт, синіх штанів із червоними лампасами, чорного мундира з червоним коміром і золотистими галунами, а також кашкета з чорною хутряною околицею і цупким червоним наголовком. Попри елегантність, його не завжди хотілося носити — на щастя, для виходу в місто було дозволено придбати власний одяг. У кавалерійському училищі теж існував звичний для навчальних закладів пенналізм, проте він не підривав духу товариськості. Зокрема було прописано, що «звірі», учні молодшого курсу, не мали права ходити одними сходами зі старшими, до яких мусили звертатися «пане корнет». Дисципліна панувала ще суворіша, ніж у кадетському корпусі (якщо це взагалі можливо).
Серед викладачів кавалерійського училища було чимало добрих педагогів. З них я особливо вдячно згадую викладача тактики полковника Алексєєва, серйозного і скромного чоловіка, який під час Першої світової війни дослужився до начальника штабу царського головнокомандувача. Керував училищем добродушний і високоосвічений генерал Більдерлінґ, який згодом став моїм командувачем армії на російсько-японській війні. Викладання було різнобічнішим і раціональнішим, ніж у нашому кадетському корпусі, — та це й зрозуміло, коли взяти до уваги тамтешні викладацькі ресурси і практичні можливості для маневрів. Училище часто діставало змогу брати участь у великому бойовому навчанні гарнізонного війська.
На дозвіллі, яке випадало рідко, я робив усе можливе, щоби познайомитися з мільйонним містом і його околицями. Нева зі своїми гігантськими мостами, каналами і пристанями мала величний вигляд. Серед палаців, що облямовували її береги, найзначнішим був створений італійцем Растреллі Зимовий палац, царська резиденція. Навскіс від нього на одному з островів стояла Петропавлівська фортеця з сірим гранітним валом, казематами й собором. У соборі спочивали всі члени дому Романових від Петра Великого, засновника Санкт-Петербурга. У казематах біля самих імператорських могил було, як це не дивно, влаштовано камери політичних в’язнів.
Петербург збудували масштабно, просторо і з широкими краєвидами. Небагато великих міст можуть похвалитися такою величезною магістраллю, як Невський проспект, окантований гарними спорудами — Казанським собором, Аничковим палацом тощо. Між собою цю магістраль називали просто Невським. Поперечною до нього вулицею була чудова Велика Морська, яка частково проходила краєм каналу Мойки. На Великій Морській стояли приватні палаци й елегантні крамниці. У цілому Петербург своїми зовнішніми обрисами й грецькими фасадами, які тут і там наверталися на очі, вельми мало скидався на щось російське.
Прохолодний вітрець із Фінської затоки не давав температурі дуже підвищуватися, тож улітку тут було вельми непогано, навіть приємно. Взимку, коли вулицями шугав морський крижаний вітер, ставало холодно й вогко, адже місто оточували болота. Майже щоосені Нева виходила з берегів і затоплювала підвальні поверхи довколишніх будинків.
Недалеко від міста були привабливі об’єкти для екскурсій. На одному з пагорбів на березі Фінської затоки стояв Петергоф — «російський Версаль». Гарними літніми вечорами він мав чарівливий вигляд, коли в парку з танцівливими фонтанами засвічувалася ілюмінація. У Царському Селі на півдні від столиці можна було помилуватися імператорським палацом часів Катерини ІІ — ще одним витвором Растреллі. Топографічні навчання Миколаївського кавалерійського училища і таборові збори столичної залоги відбувалися в Красному Селі, і блукати там у північних сосняках була просто втіха. Іноді я подавався й до Кронштадта, старої фортеці та військового порту у Фінській затоці, звідки було видно м’які берегові лінії Карельського перешийка.
Довгі відпустки я проводив у Фінляндії. Завжди було приємно зайти на петербурзькому Фінляндському вокзалі в охайний потяг і вирушити, як тоді здавалося, в далеку дорогу до Гельсінкі. Але й повертався я з радістю, адже на мене чекала наснажлива робота у кінноті, до якої я з теплом і гордістю прикипів душею, і відданий друг Нектор, доволі неслухняний і запальний кінь, із яким мене поєднувала щира premier amour кавалериста. Я лишаюся вірним почуттям своєї юності. Кінь, верхова їзда, конярство — всім, що пов’язане з кіньми, я відтоді пристрасно захоплююся.