У важкому коронувальному вбранні імператор з імператрицею мусили ще сісти до традиційної трапези, яку мені вдалося побачити мигцем. У гарній залі, що називалася Грановитою палатою, було на узвишші накрито стіл для імператорського подружжя й імператриці-вдови. Їх обслуговували найвищі придворні сановники, здебільшого вже літні люди. Тремтливими руками вони підносили їжу й напої на імператорський стіл, обабіч якого стояли в почесній варті офіцери-кавалергарди з оголеними палашами. Із зали всі мусили виходити задки — а це було нелегко на слизькому паркеті. Це один із нечисленних заходів — можливо, єдиний, — на якому отим високим придворним доводилося виконувати свої офіційні функції. Застільну музику виконували всесвітньовідомі музиканти.
Однак урочиста коронація мала моторошне продовження. Через два дні в кавалергардському полку було оголошено тривогу, і він мав щодуху скакати майже через усю Москву на Брестський залізничний вокзал, розташований на західному краю міста. Ледве встигнувши виконати наказ і вишикувавшись на змилених конях після тривалого чвалу, ми побачили царя з царицею, блідих і серйозних, які проїхали повз нас у супроводі карет із імператорським почтом, повертаючись тією самою дорогою, якою прямувала була казково пишна коронувальна процесія. У чому річ, ми ще не знали, але, судячи з приголомшених облич безмовної публіки, скоїлося щось катастрофічне.
Усе стало зрозуміло, коли позаду проїхала вервечка відкритих возів. З-під брезенту безживно звисали руки і ноги. Там лежали жертви жахливого нещастя, що сталося на Ходинському полі поблизу навчального плацу. Натовп кинувся був до яток, де роздавали прохолодні напої та маленькі сувеніри, раптом виникла паніка, в тисняві люди падали в прикриті дошками шанці, і їх затоптували на смерть. Казали, загинуло близько двох тисяч людей.
Ця катастрофа виявилася лихим передвістям для царювання Миколи ІІ. Її порівнювали з феєрверком, влаштованим з нагоди одруження майбутнього Людовика XVІ й Марії-Антуанетти, який теж призвів до численних людських жертв.
Коли командира кавалергардського полку генерала фон Ґрюневальдта було 1901 року призначено шталмейстером Двору, він запропонував мені цікаву посаду в імператорській придворній стаєнній частині. Попри те, що я чудово почувався в кавалергардії, я не міг встояти перед спокусою на якийсь час присвятити себе улюбленому захопленню, коням, — а в придворних стайнях їх було більше тисячі, та ще великий штат! До того ж для молодого офіцера з невеличким заробітком полковницька платня і безкоштовне помешкання в одному з найпишніших кварталів столиці теж щось важили.
На моє позитивне рішення вплинула й додаткова вигода, яку давала ця посада: для купівлі коней часто доводилося далеко їздити — бувало, й за межі країни. Завдяки цим повчальним і цікавим відрядженням я відвідав Німеччину, Австро-Угорщину, Францію, Бельгію та Англію. До речі, з одного з угорських розплідників, де я побував, мій брат Юган імпортував коней у заснований ним шведський розплідник — захоплення кіньми було, вочевидь, у нас у крові.
Під час однієї з поїздок до Німеччини я дістав першу серйозну травму. У Потсдамі під час відвідин імператорських стаєнь на запрошення шталмейстера прусського двору графа фон Веделя один ремонтний кінь, призначений персонально для монарха, хвицонув мені в коліно. Імператорський лейб-медик професор Берґман скрушно хитав головою. Чашечка розкололася на п’ять частин, і коліно вже не згинатиметься, «…але, — втішив він мене, — хоча вам буде важко очолювати ескадрон, ви цілком зможете командувати полком, і ніщо не заважає вам стати видатним генералом!». Далі я мусив бездіяльно пролежати два місяці, однак завдяки масажам і фізичним вправам коліно поступово загоїлося, хоча стало відтоді слабшим. Хто має справу з кіньми, не може уникнути таких прикростей, але з тих тринадцятьох разів, коли я ламав собі якусь кістку, це була найсерйозніша травма.
За кілька днів до повернення в Петербург я дістав запрошення пообідати за імператорським столом. Було страшнувато, що через негнучке коліно я послизнуся на натертому до блиску паркеті, але разом із тим цікаво потрапити на обід до палацу. Велика ласкавість, виявлена імператором Вільгельмом ІІ навіть до такого молодого офіцера, як я, у поєднанні з його жвавим темпераментом справили неабияке враження. Його дружина теж ушанувала трапезу своєю присутністю: якраз перед тим, як відчинилися двері обідньої зали, увійшла імператриця, перед якою крокувала обер-гофмейстриня в довгій чорній вуалі відповідно до двірського церемоніалу. Імператор жваво розмовляв, що, втім, не заважало йому швидко їсти, і щойно він закінчував із якоюсь стравою, тарілки забирали й у решти.
Утім, я не мав наміру відмовлятися від військової кар’єри. 1903 року, невдовзі по тому, як мені надали звання ротмістра, я подав клопотання про повернення до армії. Кавалергардський полк навряд чи вже міг дати мені щось нове, тому я попрохав перевести мене до петербурзької офіцерської кавалерійської школи, де став командиром так званого взірцевого ескадрону. Це була бажана посада, адже командир ескадрону мав доволі незалежне становище, а права й платню — як у командира полку.
Цю школу — тактико-технічний навчальний заклад для офіцерів-кіннотників — очолював тоді уславлений генерал від кавалерії Брусилов, який згодом зажив слави у статусі воєначальника на Першій світовій війні. Це був пильний і суворий керівник, який багато вимагав від підлеглих, але й давав їм чимало гарних настанов. Пригадую його військові ігри та навчання на місцевості — зразкові й цікаві за розробленням і виконанням. На свою втіху, я там знову поспілкувався з Джеймсом Філісом, одним з найбільших авторитетів у царині сучасного виїждження коней; раніше він був моїм учителем, а тепер продовжив діяльність у кавалерійській школі.
Службу в офіцерській кавалерійській школі перервала російсько-японська війна, на яку я зголосився добровольцем. Генерал Брусилов, який не схвалював цього вчинку і вважав, що марно брати участь у такій малозначній війні, радив мені відкликати клопотання. Незабаром, гадав він, у Європі почнеться справжній герць, який може перерости в світову війну, і мені слід приберегти себе саме для неї. Однак я був непохитний, адже твердо вирішив випробувати сили в школі війни.
Військова машина запрацювала не зразу: аж через півроку по тому, як у лютому 1904-го спалахнула війна, мені довелося новопризначеним підполковником 52-го Ніжинського гусарського полку вирушити на войовище. Затримка була зумовлена передовсім тим, що на війну брали невелику кількість кіннотних одиниць.
Початок війни став для російського народу цілковитою несподіванкою, проте вона була логічним наслідком перебігу подій, який варто відновити у пам’яті, бо це допоможе ліпше зрозуміти теперішнє суперництво великих держав і проілюструє, як росіяни з японцями, упосліджуючи Китай, по черзі намагалися втягнути найбагатший терен Далекого Сходу у власну сферу впливу.
Наприкінці ХІХ століття Росія, чиєю зовнішньою політикою в той час керував князь Лобанов-Ростовський, відігравала стабілізаційну роль у Європі й на Далекому Сході. З огляду на загрозливу японську експансію, що сягнула вже Південної Маньчжурії, 1895 року Росія спільно з Францією та Німеччиною висунула вимогу відновити суверенні права Китаю на Маньчжурію і домоглася цього. Японському війську довелося залишити країну і відійти назад до Кореї. Винагородою за це стала концесія, яка дозволяла Росії збудувати і ввести в експлуатацію так звану Китайсько-Східну залізницю, яка через Північну Маньчжурію сполучала Сибір із Владивостоком. Однак із приходом графа Муравйова, наступника Лобанова-Ростовського, у російській зовнішній політиці відбувся крутий поворот. 1898 року Китай змусили віддати Росії в оренду на 25 років кінцевий пункт Південно-Маньчжурської залізниці, морську базу Порт-Артур, і погодитись на те, що її сполучили петлею з нещодавно збудованою залізницею. Реакцією стало боксерське повстання 1900 року, спрямоване проти всіх інтервентів. Придушення його дало Росії змогу окупувати цілу Маньчжурію. Щоправда, уряд зобов’язався поступово її звільнити, однак через його бездіяльність японці мали всі підстави підозрювати, що Росія планує удар по Кореї. Розбіжності загострювалися з кожним роком. Росія не надавала особливої ваги не лише японським нотам, а й тому, що Англія, побоюючись російської інтервенції до Індії, вступила 1902 року з Японією в союз. У Росії досі гадали, що легкі дипломатичні успіхи останніх років будуть сталими.
Наприкінці грудня 1903 року, коли цар із родиною перебував у мисливському замку в польському селі Спала, надійшла передана послом Японії нота, в якій було повторено давнішу пропозицію розділити сфери впливу на Далекому Сході: Маньчжурія — Росії, Корея — Японії. Японія вимагала відповіді на ноту до 7 січня включно. Міністр закордонних справ граф Ламздорф вирішив негайно рушати до Спали, щоб ознайомити імператора з нотою, однак поїздку було відкладено через звістку про черговий напад гемофілії в цесаревича. У таких випадках, як уже з’ясувалося раніше, потрапити на аудієнцію до царя важко, майже неможливо. Минали тижні, в Токіо наростало нетерпіння. Аж у лютому міністр закордонних справ дістав змогу про все це доповісти. Зміст російської ноти-відповіді, напевно, був таким, що Японія, отримавши її, вже б не мала причини, а тим більше морального права братися до зброї, — однак миролюбній відповіді передувало надзвичайно зарозуміле поводження з японськими демаршами.
Перш ніж відповідь устигла дійти до адресата, японський посол, якому, щоправда, був, напевно, відомий її зміст, поїхав до Німеччини. Японія вирішила почати воєнні дії і вночі проти 9 лютого 1904 року без попереднього оголошення війни заблокувала російську ескадру на рейді під Порт-Артуром. Тепер японці мали змогу транспортувати морем військо й матеріальні засоби, не боячись, що росіяни цьому перешкоджатимуть: російські залоги в Маньчжурії були занадто слабкими, щоб загрожувати міцному японському плацдарму в Кореї.
Невдовзі нова катастрофа остаточно вивела з гри російський тихоокеанський флот. Флагманський корабель адмірала Макарова «Петропавловськ» підірвався на міні й забрав із собою в безодню цього найвидатнішого адмірала російського флоту, а також близько тисячі моряків. Одним із тих трьох, хто вижив, був двоюрідний брат царя, великий князь Кирил. Дивовижний порятунок багато хто вважав волею вищих сил, які, мовляв, обрали його для виконання великих завдань у російській державі.
Нещастя дуже засмутило всі суспільні класи, але загальна атмосфера була доволі нещирою, і високопатріотичного піднесення якось не відчувалося. Певні верстви населення в Петербурзі, щоправда, таки віншували царя, але загалом народ свого ставлення не виявляв — можливо, через далекість войовища і недооцінку ресурсів супротивника. Загальна обізнаність із інтересами Росії на Далекому Сході була невеликою. Безтурботну атмосферу добре ілюструє те, що коли військо й окремі солдати вирушали на фронт, люди, проводжаючи їх, рідко пускали сльозу. Ця нова «колоніальна війна», безперечно, швидко скінчиться — так гадали, — і «япошок» буде здолано.
Варте уваги те, що й російський генеральний штаб, як з’ясувалося згодом, недооцінив міць японської армії й патріотичне єство японського народу. Військовий аташе Росії в Токіо за кілька років до початку війни зазначив у своєму звіті, що «минуть, напевно, сотні років, доки в японській армії виникнуть моральні засади, на яких базується організація європейських армій, чи доки вона зрівняється бодай із найслабшою європейською армією». Подібні міркування з’являлися і в пізніших звітах.
Але в уряді незабаром зрозуміли, що війна набуває загрозливого повороту й на далекому войовищі немає армії, якої потребує зовнішня політика. Військо й матеріальні засоби до Маньчжурії, розташованої за 8000 кілометрів від центру, доводилося перекидати слабенькою одноколійкою. До того ж залізницю перетинало озеро Байкал, долати яке в літню пору треба було кораблями. Нелегка справа, адже ширина його в тому місці становила 50 кілометрів, а перевантажування забирало чимало часу. Взимку потяги могли їздити по кризі. Утім на пізнішій стадії війни навколо Байкалу провели залізничну петлю.