Святий вечір 1906 року я зустрів у гостинній домівці доктора і пані Ракетів у Хотані. Різдвяна каша, тістечка, доморобне пиво і навіть щось схоже на в’ялену тріску, яку господиня зуміла зготувати, — це все трохи допомогло нам відчути подих північного Різдва. Зробивши вимірювання в абдальському селі й поповнивши свою етнографічну колекцію, я вирушив назад до Кашґара у товаристві вельми шанованого мною доктора Ракета. Ночі вже стали доволі холодними, а що оселі не вирізнялися досконалістю, вони не дуже захищали від морозу: у цій країні саме в приміщеннях доводилося мерзнути. Дивовижно було, наскільки загартованими морозом здавалися сарти в тоненькій одежі, — неначе літня спека дала їм достатньо тепла, щоб узимку витримувати будь-який холод. Повертаючись до Кашґара на новий 1907 рік після тягаря тримісячих поїздок, я відчував, що потрапив мало не до центру цивілізації.
Упродовж наступних кількох тижнів я начисто перекреслював крокі (накреслений на око план місцевості), проявляв фотографії, перевіряв спорядження і впорядковував зібрані археологічні й етнографічні матеріали, щоб відіслати їх до Фінляндії.
Вирушаючи 27 січня верхи з Кашґара, я радісно думав, що ось, власне, і починається моя експедиція. Найближчою метою було місто Аксу, стратегічно найважливіший населений пункт західного Сіньцзяну, розташований за 400 кілометрів на північний схід на Великому шовковому шляху, і вузол дорожньої мережі на півночі від річки Тарим. Почалася поїздка Великим шовковим шляхом у шпаркий мороз і хуртовину. Нам траплялися каравани з Пекіна і довгі вервечки запряжених волами гарб. Я хотів проїздити менш відомими некартографованими шляхами і біля маленької фортеці Марал-баш завернув на північнішу гірську дорогу, яка йшла через Кельпін і Учтурфан по річищах, майже пересохлих у цю пору. Напередодні китайського Нового року я прибув до Кельпіна, де місцеві ходили в святковому вбранні. Ямень тутешнього вельможі, життя якого було регламентоване аж до деталей, справив дивне враження. Періодично гримали гарматні постріли, сповіщаючи про зачинення міських брам (дарма що жодних брам не існувало), про схід і захід сонця тощо. Мандарин не радив узимку рушати в обтяжливу дорогу до Учтурфана. Якби це мене злякало, я б не побачив багато грандіозної природи.
У суворій долині Терек-авату ми довго трималися вузького провалля. Часом здавалося, що вертикальні гірські стіни обабіч торкаються одна одної в нас над головами. Незліченні повороти річки надзвичайно ускладнювали картографування.
Кілька ночей ми провели в юртах пастухів-киргизів високо в горах. Життя в тих бідолах було нелегке; воду вони могли роздобути, лише розтопивши сніг, а за паливо їм правили кізяки і хирляві кущі. В одному наметі діаметром із десять кроків нас ночувало одного разу 12 дорослих, 4 дітей і близько 40 баранів. Кожен намагався вмоститися в своєму закутку якомога зручніше і не зважати на плач і бекання. За 15-градусного морозу, коли більшість мізерного тепла від вогнища в центрі юрти тікала в димовий отвір, було, до речі, незле лежати рядком із тими гарненькими тваринами.
Перевали у цих місцях розташовані на висоті близько 3000 метрів. Узагалі гори Центральної Азії можна перейти в зимову пору лише тому, що снігова лінія внаслідок малої кількості опадів тут проходить високо: в Тянь-Шані на висоті приблизно 3600 метрів, а у Внутрішньому Тибеті — 6000 метрів!
Учтурфан, куди ми прибули 18 лютого, був першим побаченим мною в Сіньцзяні мальовничим містом. Довколишня долина в оправі майже прямовисних височезних гір — грандіозне видиво. Східний виступ гір врізається в китайську фортецю, збудовану коло підніжжя. Прямі лінії її мурів вирізняються на тлі вибагливого гірського силуету, і все це разюче діє на глядача. І місто, і фортеця мали дуже охайний і добре доглянутий вигляд, а в крамницях було вкрай багато товарів із російського Туркестану й навіть Індії.
Провівши п’ять діб у комфортному будинку приязного російського аксакала[7], я рушив уперед, тримаючись течії Таушкандар’ї. У мене була чудова мапа Свена Гедіна, тому в дорозі не доводилося розпитувати провідника. Ночували ми в неймовірно гостинних горян. Там можна було спокійнісінько розташуватися в будь-якому будинку — господарі тим не переймалися. Якось раз кухар Ісмаїл вибрав нам за пристановище заможну садибу, поки там не було власниці — вдови якогось бега. Він запростяка взяв найкращі кімнати, і коли старенька ввечері приїхала додому верхи на волі (а разом із нею повернулися дочка на коні й невибагливий зять на віслюку), вона, здавалося, прийняла як належне, що власну дворову челядь вигнано в гірші покої. Аж тепер я дізнався, що ми зайняли собі кімнати, геть не подумавши про господиню, і мені було досить ніяково. Коли я їхав звідти, вона однією рукою гордо відмагалася від запропонованих монет, а другою взяла їх.
2 березня я прибув до охайного міста Аксу (якщо в тих краях можна було говорити про охайність). Просторі казарми свідчили, що китайці збагнули його стратегічне значення. На той час гарнізон було зменшено до мінімуму. Особовий склад із обличчями, позначеними курінням опію, справляв сумне враження.
Тут мені теж запропонували житло в російського аксакала, який надав мені кімнату з коминком і двома вікнами. Ця розкіш дозволила нарешті впорядкувати свої папери.
Візити ввічливості до місцевих посадовців проходили за традиційним, уже знайомим етикетом. Військовий мандарин, який був бригадним генералом, вигідно вирізнявся від тих, із ким я бачився раніше. Цей бадьорий міцний шістдесятирічний чоловік цікавився соціальними справами, а надто своєю професією, і розповів про свою переконаність у потребі глибоких реформ за японським взірцем. Якщо японцям вдалося, китайці, безперечно, теж дадуть собі з цим раду. У східному Китаї армію вже осучаснено! У вишколі генерал звертав особливу увагу на влучність стрільби. Традиційне китайське фехтування він викреслив із програми.
Кульмінацією відвідин Аксу стало свято, організоване генералом на мою честь; там були музика, театральна вистава і стрільба по мішенях, а ще я побачився там із місцевими достойниками. Після чаювання, під час якого на одній зі сцен ошатно вбрані вояки зіграли шумну п’єсу, генерал запропонував гостям постріляти в мішені. Ми пристали на це й по черзі стрельнули зі старих шомполок. Навіть при цьому не було забуто про етикет. Учасники групами маршували в ногу з рушницею на плечі, зупинялися перед генералом, виструнчувалися й робили реверанс, торкаючись землі пальцями правої руки. Усі мандарини вставали, а гості розташовувалися на вогневій межі. Після стрільби повторилася та сама церемонія. Я теж виконував усі повороти на велику потіху присутніх.
Після того як ми постріляли, нас запросили до столу. Страв було чимало, і під час їх споживання гостям знову надали змогу насолодитися виставою. П’єси йшли одна за одною. Кілька разів мені припала велика честь вибрати п’єсу з програми, записаної на трьох червоних дощечках. Коли нарешті настав час розходитися після приблизно шести годин частування, галасу й метушні, я більше втомився, ніж якби двічі по дванадцять годин просидів на коні.
Кілька днів по тому я завітав до воєначальника, щоби сфотографувати його разом із родиною, як ми домовлялися. Я зробив це надзвичайно охоче, адже на Сході зазвичай важко знайти нагоду пофотографувати паній. Після того як ми випили чаю і провели годину на стрільбищі, випробовуючи мої рушниці, генерал повів мене до свого приватного помешкання. Там він звелів покликати трьох дружин, дві з яких, убрані в коштовні барвисті сукні, причеберяли на мініатюрних ніжках у супроводі гурту дітей і служниць. Нас не знайомили — ми просто привіталися на віддалі, чемно вклонившись. Після фотографування знову подалися на стрільбище — цього разу щоб помилуватися вправністю дружин і дочок.
З Аксу я завернув у пониззя Таушкандар’ї і, їдучи верхи, зазначив на карті понад 300 кілометрів дороги.
А наприкінці березня я знову вирушив у важку дорогу. Попереду був приблизно сімнадцятиденний перехід через засніжений Тянь-Шань, семитисячниками якого я дотепер лише милувався здалеку. Музартським перевалом треба було перейти гори й дістатися до головного міста Ілійського краю, Кульджі, розташованого за 300 кілометрів від Аксу. Ішлося не просто про перехід окремого гребеня гори: ми мусили подолати кількасот кілометрів гірської місцевості, де чергувалися кряжі й долини. Послужливі посадовці звеліли підвезти фураж аж до Музартського льодовика.
Уже після одного денного переходу ми збочили з головного шляху і попрямували до гірського пасма, повністю оповитого густими олив’яними хмарами, що нависало згори. Через дві доби підйому ми опинилися в провалистій долині річки Музарт, яка тягнеться з півдня на північ і, здається, веде просто в надра гори. Ширина долини — близько кілометра, однак на тлі масивних гір вона видається скромною. Кількасаженевий завширшки Музарт перетворювався в пору танення снігів на повноводий могутній водоспад і перешкоджав усьому рухові. Зимовими місяцями стоїть такий міцний мороз, що мало хто наважується вибрати цю дорогу. Вона вважається прохідною лише від лютого до квітня і від серпня до жовтня. Грандіозну природу й мінливі панорами Музартської долини годі змалювати словами.
Після шестиденних зусиль ми вже традиційно заночували в сараї, цього разу біля підніжжя льодовика, з якого витікає Музарт. Останній денний перехід кам’янистою місцевістю і щодалі дужчий мороз знесилювали. Якщо ви їхали верхи впритул до гірської стіни, на крутих поворотах шарпання вітру ледь не перекидало коня. У кутках вутлого сарая свистала буря: отака будівля не дуже захищала від шаленства стихії. Але найгірше було те, що скінчився запас дров, і якби нам довелося чекати яснішої погоди, затримка дуже б поплутала мені плани. А ще я непокоївся за Рахімжанова, який скаржився на застуду і головний біль.
На щастя, вночі випогодилося. Саме коли ми вирушали, я зауважив кількох кіз, які гордо поглядали на нас згори. Перед таким видовиськом не може встояти жоден мисливець, от і я погнався за ними — однак не зміг наблизитися на відстань пострілу. Марнувати часу ми не могли — почалося сходження. Дорога вилася вгору, і що вище ми підіймалися, то важче нам це давалося. Невдовзі коні вже обливалися потом. Рівномірна ожеледиця була лишень де-не-де і швидко скінчилася. Почалися купи гравію і великих каменів. Після кількагодинного сходження я застрілив пишного орла, який, сидячи на крижаній брилі, видивлявся, чи не видно де покинутого коня.
Найважче місце дороги — славнозвісні крижані сходи, зо двадцять високих виступів, висічених у кризі. Сходами опікуються восьмеро чоловіків, які мешкають у хижі на льодовику. До їхніх обов’язків, крім, власне, висікання сходів, належить засипання розколин, які перешкоджають руху, і допомога з вантажем. Річ у тому, що всі пакунки доводиться знімати з в’ючаків біля підніжжя. Коні сковзаються й падають, а подорожні намагаються полегшити сходження, вхопившись за їхній хвіст!