У царині реформ було чимало здобутків. Військо в Хенані, як я побачив, ліпше організоване і збудоване на інших засадах, ніж у раніше бачених провінціях. Крім того, там було досягнуто неабияких результатів у педагогічній діяльності. А ще йшла ефективна боротьба зі зловживанням опію. Опійні засіви зменшилися на третину, кількість крамниць із правом продавати цю отруту було набагато знижено, і я не бачив опійних люльок та іншого приладдя. Для чиновників саме встановили двомісячний термін, по закінченні якого вони мусили вибирати: або посада, або опійна люлька. У Кайфені навіть створили оздоровницю для тих, хто палить опій.
З визначних пам’яток можна згадати тепер уже покинуті іспитові зали — довгі паралельні ряди схожих на повітки будівель із «закутами» загалом для 10 000 іспитників. Такі зали існували в кожній провінції. З’явилися вони досить нещодавно, коли не існувало шкіл, але для того, щоб піти в чиновники, треба було скласти іспит і здобути певний рівень освіти. Про повагу до цього іспиту свідчить те, що коли його успішно складав син, батько теж не хотів пасти задніх і йшов учитися. Справою честі вважалося здобути цей навчальний ступінь навіть перед смертю.
5 червня я виїхав з Кайфена, зробив пересадку в Чженчжоу і сидів тепер щасливий, хоч потерпаючи від задухи, в потязі Ганькоу — Пекін. Найбільша цікавинка у дорозі — переїзд через Хуанхе трикілометровим залізничним мостом. Вода стояла низько, однак місцеві казали, що її рівень міняється так швидко, що іноді досить півгодини, аби перетворити річку на клекітливе море. Розповідали, що об опори моста щороку розбиваються багато джонок, які потім грабують принагідні розбійники.
Я міг собі уявити, які водні маси спроможна нести до моря широка Хуанхе крізь вутлі дамбові споруди. Коли вода максимально прибуває, річка тече на кілька метрів вище від рівнини, і якщо дамби не витримують, затоплює величезні терени. Китайці небезпідставно назвали її Лихом Китаю. У її басейні знищено всі ліси, тому дощова вода змиває лесовий ґрунт у річку, і її дно безперервно підіймається. Таким чином, точиться постійна боротьба між водою й дамбовими спорудами. Крім того, на схилах, із яких розмився орний шар ґрунту, неможливо нічого вирощувати. Для боротьби з повенями можна було б засадити береги лісом, якби китайці не ненавиділи ліс, який зменшує площу орної землі. Власне, в Китаї я не бачив нічого схожого на ліс. Дерева були самотніми і, здавалося, марно видивлялися для себе товариство.
Одноманітна поїздка залізницею на північ рівниною, яка утворилася, коли в гирлі Хуанхе нашарувався принесений нею лесовий ґрунт, тривала. Власне, місце впадання річки в море дедалі більше переміщувалося на схід. Одного разу потяг зупинився посеред поля, і з нього вийшли чоловіки з особистої охорони одного мандарина. Вони попрямували слідом за своїм паном, а за ними підійшла й решта вояків. На безпечній віддалі од потяга процесія утворила замкнуте коло навкруг високопоставленої особи. Невдовзі всі покрокували назад у зворотному порядку.
Пополудні потяг зупинився на станції Цзаньтефу, де пасажири були змушені висідати, щоб пошукати собі нічліг у місті за неповний кілометр від станції. Мене ґречно запросили переночувати на околиці в будівлі французької залізничної управи. Вечір минав весело, з музикою і співами, в товаристві двох французів і одного італійця. Перша почута за два роки пісня врізалася в пам’ять, і мені досі причувається, як француз під акомпанемент гітари тихо співає оцей шматок:
Назавтра вранці я поїхав далі і ввечері прибув до Тайхуаня, де мене зустрів Луканін із кіньми й пакунками.
Чудові макадамізовані вулиці, якась подоба публічного парку і багато добре доглянутих будівель на тлі квітучої зелені робили Тайхуань надзвичайно привабливим містом. Це враження побільшували палаци багатих мандаринів, а також старі храми з сяйливо-зеленими й червоними дахами. Одним із найгарніших був Чжень-гуа-міао. Ще до одного храму плинули хворі, щоб отримати рецепт, виписаний самими богами. Коли священик давав у руку хворому келих із кількома паличками з ієрогліфами, той уклякав перед вівтарем і трусив келиха, поки з нього не випадала одна з паличок. Священик витлумачував ієрогліфи, а тоді відривав від пожовклих рецептів, почеплених великими пачками на стіні обабіч образа. З цим документом у кишені хворий уже простував до аптеки.
Під час боксерського повстання в місті чинилися жахливі трагедії. Обіцяючи захист, тодішній губернатор заманив у пастку 35 протестантських місіонерів (чоловіків та жінок), а також двох католицьких єпископів і 10 черниць та ченців. Їх замордували в губернаторському залі суду. Жертви були недаремними, адже на руїнах знищених осель мучеників виросли церкви, школи й лікарні, і їх грандіозна діяльність на благо китайців повним ходом викорінювала ксенофобію, що трималася на забобонах і незнанні. Щоб спокутувати свою причетність до різанини, уряд пожертвував кошти на будівництво університету, який очолювали європейці. Цей виш випускав щороку 250 китайців.
У реформаторстві та його результатах убога Шаньсі, як я помітив, значно відстає від сусідньої провінції Хенань.
У тайхуанському виші я зустрів Нюстрема, викладача шведського походження, чию приязнь і гостинність згадую з вдячністю. Д-р Нюстрем був добре обізнаний із життям у Китаї й неоціненно мені допоміг.
На аукціоні я продав коней і спорядження, які, як я вважав, більше мені не знадобляться, і відіслав більшу частину багажу під наглядом Луканіна до Пекіна. У моєму власному пакунку були найпотрібніший одяг, ковдри, умивальне приладдя, два анероїди, кілька книжок і трохи консервів.
20 червня я знову вирушив верхи в дорогу. Найближчою метою було розташоване кілометрів за двісті на північний схід місто Утайшань, монгольська святиня, куди переїхав із Монголії вигнанець далай-лама, коли йому довелося розпочати перемовини з китайським урядом. Річ у тім, що 1907 року Росія та Англія визнали китайське панування в Тибеті й задекларували, що він не входить до їх сфер впливу.
Через п’ять днів переді мною завиднівся монастир. За будинками, розташованими навколо, здіймався зелений пагорб, на вершині якого проглядала крізь листя група храмових будівель та широкі кам’яні сходи. Черепичні дахи заграли золотистими й бірюзовими барвами, коли з-за хмар раптом виринуло сонце — грандіозне видиво, якого я не забуду. Невдовзі я й сам уже був у монастирському місті.
Завітавши до одного з найближчих людей далай-лами, щоб попросити аудієнції в Його Святості, я спостеріг, що китайські посадовці пильно стежать за тим, що він робить. Біля підніжжя довгих кам’яних сходів, які вели на зовнішнє подвір’я храму, стояли двоє китайських чатових, а коло входу — один тибетський. За входом до монастиря, як я дізнався, наглядав кордон солдатів, якого я не помітив, якщо він узагалі був. Судячи з того, що влада послала стежити за мною в монастирі свого представника, який розмовляв поганою англійською, мій візит викликав підозри.
Храмовий стиль в Утайшані відрізняється від лабранського. Він цілковито китайський. Виняток становлять лише кілька веж-субурганів[14]. А ще тут годі зустріти великі храмові зали, прикрашені бронзовими колосами на два-три поверхи, як у Лабрані.
Мене й десятьох бурятів примістили в храмі, де ввечері того дня, коли я приїхав, була служба. Богослужіння правив один-єдиний лама в жовтому вбранні, молитовно схрестивши руки на грудях. Близько десятка музикантів стояло рядами. Грали вони на коротких кларнетах, металевих тарілках і ще якихось химерних інструментах — пофарбованих у червоний і золотистий великих порожнистих дерев’яних кулях зі схожою на чудернацький рот заглибиною й низках різних завдовжки тоненьких трубочок із отвором збоку і мундштуком, як у сурмі. Монотонна, але, на диво, не неприємна музика на віддалі могла здатися співом жіночого чи хлоп’ячого хору. Храм був сповнений монголів, тангутів і бурятів. Мішанина зморщених дідівських облич, лисих монголок, що хилилися від ваги срібних пряжок і коралів, тангутів із оголеним плечем, кощавих рук, які здіймалися в молитві, зсутулених віком і працею плечей, хитких кроків і глибоких уклякань, а над усім цим — пронизливі звуки кларнета. Коли музика змовкла, було чутно, як лама бурмоче молитву, а коли він підніс руку, те саме зробили й молільники. Після цього вони впали навколішки й торкнулися підлоги чолом, а далі знову залунала музика. На підлозі лежала для зм’якшення широка дерев’яна плита, яка від частого вклякання витерлася до блиску.
Назавтра далай-лама прийняв і мене. Біля сходів, що вели на подвір’я його храму, було поставлено чоту китайських вояків, а коло дверей чекав мій «хвіст»-китаєць. Він убрався в святковий одяг і насилу зміг приховати лють, почувши, що я попросив аудієнцію лише для двох осіб — для себе і перекладача. Заходячи, я бачив, як він марно намагається протиснутися вслід за нами.
У маленькій кімнаті в позолоченому схожому на престол кріслі на вкритому килимом узвишші біля задньої стіни сидів приблизно 30-річний далай-лама в жовтому шовковому костюмі з блакитними манжетами і вдягнутій поверх нього традиційній червоній мантії. Під ногами в нього стояв низький і широкий табурет, а праворуч — скриня, оздоблена геральдичними фігурами. На стінах висіли гарні картини, почеплені на паперові рулони. Обабіч престолу під узвишшям стояли схиливши голови двоє підстаркуватих тибетців із грубими рисами обличчя, без зброї і в брунатнувато-жовтому вбранні.
На мій глибокий уклін найвищий лама відповів легеньким кивком. Коли я вручив блакитний хадак й отримав у відповідь вельми гарний білий, далай-лама перервав тишу запитанням, із якої я країни, скільки мені років і якою дорогою я приїхав. Перекладачем був той самий старий лама, якого я відвідував напередодні. Він прошепотів мої слова зверхнику, схилившись і здійнявши очі. Зробивши невелику паузу, далай-лама поцікавився, чи доручив Його Величність імператор Росії щось йому переказати. З виразним зацікавленням він чекав перекладу моєї відповіді — а полягала вона лише в тому, що я не мав нагоди засвідчити свою пошану імператору перед від’їздом. Далай-лама повів рукою, і мені принесли шматок гарного білого шовку з витканим тибетським письмом. Його він попросив мене передати цареві. Коли я спитав, чи не хоче Його Святість, щоб я разом із подарунком переказав усне вітання, він поцікавився, який у мене титул. Почувши, що я барон і назавтра їду з монастиря, він попросив мене відкласти від’їзд: завтра він, можливо, попросить мене про одну послугу.