Далай-лама сказав, що йому добре в Утайшані, хоча серце його в Тибеті. Багато хто з заїзжих тибетців закликає його повернутися до Лхаси, й він, можливо, так і зробить. На це я зауважив, що симпатії всього російського народу які були на його боці, коли він визнав за необхідне виїхати зі своєї країни, досі з ним. Далай-лама слухав мої ввічливі фрази зі щирим задоволенням. Наш обмін думками вийшов доволі лаконічним, адже розмову довелося провадити російською, китайською й тибетською через двох невмілих перекладачів.
Наприкінці аудієнції я попросив дозволу показати браунінг, якого хотів подарувати. Далай-лама сміявся так, що аж зуби блищали, коли я показував, як за один раз зарядити 7 набоїв. Подарунок скромний, мовив я і пожалкував, що не маю ліпшого, — просто після довгої дороги не лишилося нічого, крім зброї. А часи ж такі, що навіть святий чоловік іноді може потребувати радше пістолета, ніж молитовного млинка!
Далай-лама видавався жвавою розумною людиною з чималою душевною й фізичною силою. Обстанова аудієнції виразно свідчила, що його почуття до Китаю — холоднуваті. Він зокрема двічі звелів подивитися, чи не підслуховує хтось за портьєрою, і в жодному разі не здавався людиною, яка погодиться виконувати бажану для китайського уряду роль.
Назавтра далай-лама прислав мені білий хадак, 12 сажнів вузького червоно-брунатного тибетського сукна і 5 жмутів кадильних паличок, повідомивши, що не дописав листа, якого намірявся дати мені з собою, бо очікувана інформація досі не надійшла. Первосвященик, вочевидь, передумав — проте він прийме мене у Лхасі, якщо я здійснюватиму ще одну експедицію до Азії!
Далай-лама таки повернув собі ще того самого року колишнє високе становище в Тибеті, заприсягнувшись на вірність китайцям. Однак незабаром стосунки між Китаєм та його лхаським васалом знову розладналися. Цього разу китайці ввійшли до Тибету, і 1910 року далай-лама знову мусив тікати — тепер до Індії. Але і звідти він повернувся. Скориставшись революцією і падінням маньчжурської династії, він 1912 року проголосив незалежність Тибету і згодом розпочав воєнні дії проти Китаю, який з укладанням миру 1933 року віддав великі терени з тибетською людністю. Недарма далай-лама справив враження вольової та самостійної особистості!
З Утайшаня я поїхав на північний захід, до міста Шопіньфу, розташованого по той бік великого муру. У цих краях мур був міцнішим, ніж біля Цзяюйгуаня, але дуже занедбаним. Наступною метою стало місто Куейгуа на кордоні з Монголією, значний торговельний і комунікаційний центр із монгольським населенням. Поки я там був, минуло два роки од мого від’їзду з Петербурга.
З Куейгуа я поїхав верхи знову на схід і перебрався крізь великий мур до міста Татуньфу, куди прибув 14 липня. Там перебувала шведська місія, керівник якої, Едвард Ларссон, ґречно зголосився розмістити мене в себе вдома. Татуньфу славилося своїми гарними жінками, які були прибутковою статтею експорту. Чимало мандаринів і багатих китайців приїздили сюди купити собі дружину. Ця слава підтвердилась, адже на вулицях було видно і елегантних, і вельми гожих жіночок, які чимчикували в супроводі охоронниць, пишаючись малістю своїх ніг, барвами вбрання і майстерними зачісками.
Жалюгідними дорогами я рушив до Калґана, куди прибув 20 липня 1908 року. Калґан був кінцевим пунктом моєї кінної поїздки. З призначених етапів експедиції тепер уже зостався лише переїзд до Пекіна залізницею.
Приїхавши до Пекіна, я відчув несказанне задоволення, коли оселився в Hôtel des Wagons-lits. Рівень комфорту в готелі був дуже високий, але, як не дивно, в ньому не було ванн. Замість них використовували вже знайомі мені з Маньчжурії величезні горщики, в яких тамтешні китайці консервували на зиму якийсь соєвий виріб. Щоб потрапити до горщика, треба було піднятися драбиною, а всередині злізти ще однією, на яку потім і сідали. Готель не дуже надавався для написання звіту про експедицію, і я перебрався до посольства, де мені надали павільйон поміж густолистого парку. Місяць я писав звіт, проглядав і каталогізував зібраний у дорозі матеріал, перекреслював мапи начисто і впорядковував свої метеорологічні та інші наукові спостереження. Посол нещодавно помер, і амбасадою керував радник Арсеньєв у статусі повіреного. Я потоваришував із цим надзвичайно приємним справжнім дипломатом. Військовим аташе працював полковник Корнілов, із яким я бачився в Ташкенті, а в дипломатичному корпусі, на мою втіху, випала нагода поновити знайомство з деякими іноземними послами, які працювали раніше в Петербурзі.
І ось я розпустив решту експедиції й подякував своїм людям за віддану службу. Луканін-молодець поїхав до Росії потягом через Маньчжурію. Кухар Чжань і перекладач Чжао ще не знали, що тепер робитимуть. Чжаню, на шиї в якого блищала густа коса, я жартома сказав, що він міг би подарувати її мені, адже мета одної з реформ — саме позбутися кіс. Невдовзі Чжань підійшов до мене, простягнув пакунок із косою — шовковою! — і трохи ніяково пояснив, що його власна — під кашкетом, але й до неї теж домішано шовк. Розміркувавши докладніше, Чжань, мабуть, не хотів, щоб реформа почалася саме з нього.
Мій кінь дістав нового господаря в особі полковника Корнілова. Філіп був легким, витривалим і хоробрим, мав рівну плавну ходу і впевненими ногами провіз мене через усю Азію. Якби наше просування залежало лише від коня, ми б дісталися до кінцевого пункту набагато раніше.
Дописавши звіт, я скористався нагодою й вирушив у двотижневу туристичну поїздку до Японії. Там я побував зокрема в портових містах Сімоносекі й Кіото, останнє з яких було японською столицею до 1868 року. Радник посольства Арсеньєв став для мене освіченим і добре обізнаним із життям на Далекому Сході супутником, чиє товариство зробило подорож значно кориснішою. Надзвичайно цікаво було познайомитися з азійським народом, якому ліпше вдалося модернізувати свою державу, ніж китайцям. До Петербурга я повернувся через Владивосток і Маньчжурію, знайомі по російсько-японській війні. Починаючи від Харбіна, поїздка залізницею була тією самою, що й три роки тому, — от лише тепер скрізь панували мир і лад.
Доїхавши до Петербурга, я зголосився в Генштаб і невдовзі дістав запрошення до імператора, щоб відзвітувати про свою експедицію.
На запитання, на скільки я можу затримати Його Величність, мені відповіли, що, мабуть, двадцяти хвилин вистачить. Імператор, здавалося, не мав наміру сідати, тож я з порога запитав, чи можна починати, і він ствердно кивнув. Доповідь я робив стоячи. Запитання й перепитування свідчили, що він з цікавістю слухає мою розповідь. Подарований далай-ламою хадак він прийняв, традиційно простягши обидві руки. Коли, глянувши на настільного годинника, я спостеріг, що нібито короткий опис тривав годину й двадцять хвилин, я шанобливо попросив вибачення й пояснив, що не помітив, як іде час, бо годинник був за спиною. Його Величність усміхнувся, подякував за цікаву доповідь і сказав, що й сам не звернув уваги на час.
При дворі треба вміти стояти — і цією навичкою, вочевидь, володіли і члени імператорської родини, і їхні слуги. Пригадується почутий у Петербурзі анекдот. Дуже заслужений міністр при дворі одного з попередніх монархів урешті-решт повністю втратив уявлення про те, як сидіти, — він міг лише стояти чи лежати!
Прощаючись, Його Величність поцікавився моїми планами. «Сподіваюся, що незабаром матиму змогу командувати полком, Ваша Величносте, — поки мандрував, відійшов на задній план», — такою була моя відповідь. Імператор зазначив, що мені нема чого журитися про це. Покомандувати полком я ще встигну, зате мало кому судилося виконувати таке цікаве завдання, як мені. Згодом я збагнув, що Його Величність мав рацію.
Крім того, що я доповів про результати експедиції в звіті до Генерального штабу, я опублікував частину своїх антропологічних і мовознавчих спостережень у альманаху Фіно-угорського товариства[15], а професор Ґ. Й. Рамстедт зробив у цьому ж виданні огляд знайденого мною старовинного монгольського рукопису з квадратним письмом[16]. Свій щоденник я не мав нагоди підготувати до друку. Тривалий час ніяк не було використано й наукові матеріали, частина яких зберігається в Фінляндському національному музеї, а частина — у мене вдома. Лише восени 1936 року питання про публікацію мого щоденника і наукових результатів експедиції було поставлено на розгляд з ініціативи Фіно-угорського товариства. У день свого 70-річчя я подарував товариству свої нотатки.
Щоденник я здебільшого писав у темних киргизьких юртах, у глинянках сартів, а часто в іще незручніших місцях. Неодноразово бувало, що перед тим, як сісти писати, я проїздив верхи 10–12 годин важкими гірськими стежками і шляхами в пустелі. І мова, і стиль його були аж ніяк не викінченими й потребували перевірки. Однак із цього нічого не вийшло. Моя діяльність на посту голови Ради оборони в критичні часи, а також війна, що вибухнула восени 1939 року, завадили взятися до цієї справи. Отож Фіно-угорському товариству довелося опублікувати 1940 року нотатки й добірку фотографій без змін. Передмову було написано в лютому того самого року в Ставці фінляндської армії. У другій частині семеро науковців аналізують зібрані матеріали — археологічні знахідки, туркестанські рукописи, антропологічні вимірювання, речі, які ілюструють етнографію сартів, рукописи санскритом, давньотурецькою, монгольською та уйгурською мовами і метеорологічні спостереження. Твір закінчується моїми подорожніми мапами, які охоплюють загалом 3087-кілометровий шлях.
Мої спостереження — лише епізоди топографії певних територій, самобутності і звичаїв різних племен, процесу зміни китайського державного життя й суспільства, а також величезних труднощів, які поставали перед тими, хто хотів переродити Китай, — і вони зовсім не претендують на вичерпну картину життя на початку XX століття.
Китаєві були б знадобилися тверда влада, ефективні збройні сили, сучасні адміністративні й технічні кадри, а також нові шосейні й залізничні сполучення, але насамперед мир.