У Фокшанах я прибув до генерала Авереску, командувача 2-ї румунської армії, який тепло зустрів мою дивізію. Становище трохи стабілізувалося, тому він запропонував мені дати своєму війську відпочити кілька днів. Однак ця втіха тривала недовго, бо вже наступної ночі надійшов наказ вирушати. Щоб дістати змогу пробитися вперед річкою Путна, німці атакували однойменну залізничну станцію, в районі якої румунська бригада під командуванням полковника Стурдзи опинилася в дуже скрутному становищі. 12-ту кавалерійську дивізію і підпорядковану мені бригаду Стурдзи було об’єднано в так звану Групу Вранчі.

Тепер я обіймав командування на ділянці завширшки близько 60 кілометрів. Цим тереном текли гірські річки Шушица, Путна, Наруя і Забала, берегами яких німці наполегливо пробивалися до долини Серету, щоб створити вихідну позицію для удару в тил 9-ї російської армії. Найзапекліші бої точилися за залізничну станцію Путна, в районі якої підрозділи від першого дня зазнавали значних втрат. Там загинув відважний підполковник Богалдін з Охтирського гусарського полку, і це була для нас непоправна втрата. Хоча мої кіннотники не мали досвіду війни в горах, вони гідно впоралися з завданням. Утім, сил групи Вранчі не вистачало, щоб протистояти дедалі більшому натиску, і потроху до моєї формації надходило підсилення. Незабаром група вже складалася з двох російських і двох румунських кавалерійських дивізій, двох румунських піхотних дивізій і однієї румунської піхотної бригади.

Найкритичніше становище виникло на моєму лівому фланзі, де козацька дивізія під командуванням генерала Кримова була сполучною ланкою між групою Вранчі та 3-м румунським корпусом і обороняла середню частину гірського хребта Магура з вершиною заввишки 1001 метр. З гори було видно на сході Фокшани і довколишню рівнину, яка тяглася скільки сягало око. Пізно ввечері 2 січня 1917 року ми отримали тривожне повідомлення. З польовою вартою Кримова намагалися вийти на зв’язок, але марно: генерал зі своєю дивізією зник, не попередивши сусідні частини! Ні в мене, ні в румунського командувача корпусу не лишилося сил для заповнення прогалини. Німці не гаючись зайняли ділянку Кримова і заходилися обстрілювати артилерією Фокшани, що їх генералу Авереску зі штабом довелося залишити. Коли через кілька днів вдалося зібрати військо для контрудару, на гребені гори була така міцна оборона, що на його відвоювання знадобилися б куди більші сили.

Кілька тижнів по тому я дістав пояснення дивних дій Кримова. У його наказі на виправу був ось який пункт: «Втративши всяку довіру до румунської армії, я вирішив повести свою дивізію до найближчого російського корпусу і приєднатися до нього». Простий висновок! Важко було зрозуміти, як шанований генерал Кримов міг так грубо порушити закони війни. А що він на додаток до всього не повідомив про свій відхід, заподіяну ним шкоду не було змоги бодай спробувати усунути. Таке порушення минуло для того штабного офіцера безкарно.

Після того як група Вранчі місяць перекривала ворогові доступ до Фокшан і долини Серету, її розформували для відпочинку й поповнення. 12-й кавалерійській дивізії в наказі було сказано їхати до Бессарабії (там були повні сінники!), а точніше, на околиці міста Кишинів. Я не міг не відчути суму, коли довелося полишати захопливе командування у Трансільванських Альпах.

Коли на прощання я відвідав генерала Авереску, він висловив подяку за витривалість групи Вранчі й порадив мені подати клопотання, щоб 12-та кавалерійська дивізія дістала змогу лишитися в його армії. На це я міг лише зауважити, що в російській армії так діяти не заведено. Аж набагато пізніше я отримав зовнішній вияв румунської подяки — орден Михая Хороброго ІІІ ступеня. Затримка, очевидно, пояснювалася тим, що я двічі заборонив двом своїм румунським командирам дивізії залишати поле бою, хоча їх викликав до себе король Фердинанд.

У місті Бирлад, де заночувала моя дивізія, я прибув до генерала Рогози, командувача 4-ї російської армії, формація якого обороняла терен між притоками Дунаю Серетом і Прутом. Генерал Рогоза, авторитетний командувач на прізвисько Військовий бог, мав густі брови й бороду, які справді надавали його зовнішності войовничого відтінку. Мене прийняв молодий ординарець, який накульгував так, що жаль брав, коли я на нього дивився. Я спитав, у якому бою його поранено, і він відказав, що наразі не брав участі в боях. Він нещодавно приїхав потягом із Москви і між Кишиневом та Бирладом відморозив ногу в вагоні першого класу. Я теж цієї воєнної зими вже зрозумів, що в південних краях бувають міцні морози і багато снігу. Коли ми їхали верхи з гір до Бирлада, якось увечері моя артилерія загрузла в кучугурах, і її вдалося витягти аж наступного ранку.

Генерал Рогоза запросив мене лишитися на обід. На мій подив, він повернувся до мене і висловив кілька образливих зауваг на адресу румунської армії, дарма що це відбувалося в присутності румуна-зв’язківця. Місяць гірських боїв, упродовж яких у моєму підпорядкуванні перебувало аж п’ять великих румунських підрозділів, засвідчив, що румунське військо було дуже стомлене і недостатньо споряджене, а його бойова цінність не мала стабільності. Так я й відповів генералові. На моєму правому фланзі стояла бригада під командуванням полковника Стурдзи, і от про нього я міг сказати, що мені б хотілося, аби всі підлеглі командири були такими гарними тактиками і сміливцями, як він.

А ще я зазначив, що під час одного з боїв два німецькі ескадрони пробилися через ділянку, яку обороняла румунська калараш-бригада (це така собі резервна кіннота) і відрізали мене від штабу. Все моє військо на тому напрямі брало участь у бою, і треба було десь роздобути резерв. Телефонного зв’язку зі штабом я не мав, а єдина дорога в глибокій річковій долині між крутими гірськими стінами перебувала під обстрілом. У цій ситуації один кульгавий офіцер-румун на чолі спішеного півескадрону почав прокрадатися в бік німців і спонукав їх перевести обстріл на нього, аби ми з двома ординарцями майнули геть під самісіньким носом у ворога. Дії румунського офіцера були неабияким подвигом. Надвечір невеликі сили, які вдалося назбирати, відтиснули ворога назад.

Добувшись до Бессарабії наприкінці січня 1917 року, я подав клопотання на коротку поїздку до Фінляндії, і його задовольнили. Коли в середині лютого я приїхав до Петербурга, то дізнався, що імператор перебуває в Царському Селі, і засвідчив йому свою пошану як генерал його почту й колишній командир гвардійських уланів. Того дня на прийом прийшло лише двоє, і я дістав аудієнцію відразу. Я гадав, що імператор, який зазвичай уважно всіх слухав, зацікавиться звітом про становище на Румунському фронті, адже звідти мало хто приходив до нього на аудієнцію. Однак він був відверто неуважним.

Попрощавшись і вийшовши, я спитав у флігель-ад’ютанта, чи не прийме мене імператриця. Її Величність хворіла, проте я вважав своїм обов’язком виявити увагу і попросив переказати їй, що їду з Румунії до Фінляндії і цікавлюся, чи не прийме Її Величність мене на аудієнцію. Імператриця звеліла ґречно відповісти, що вона чекає на мене завтра.

Імператриця мала змарнілий вигляд, з минулого разу в неї з’явилося більше сивини. Зазвичай вона була стриманою, надто коли спілкувалася з людьми, яким рідко судилося потрапити до неї на аудієнцію, але тепер розмовляла жваво і слухала вельми зацікавлено. Цесаревич Олексій виліз на сусідню канапу, звідки уважно слухав мої враження з Румунського фронту. Коли я схвально заговорив про полковника Стурдзу, імператриця перепинила мене:

«Чи не той це Стурдза, який, як я чула, перейшов на бік ворога?»

«Ваша Величносте, — відповів я, — я поїхав із фронту лише зо два тижні тому й не можу в це повірити. Полковник Стурдза не міг такого зробити. Я готовий щодо цього хоч би й запхати руку в вогонь!»

У готелі чекала звістка, що Стурдза став перебіжчиком і з літака розкидав над військом заклики припинити задля порятунку Румунії війну, яка доведе країну до загибелі, і перейти на бік німців.

Настрій у Петербурзі був підупалий. Лунала відкрита критика на адресу не лише уряду, а й царя. На повсякденне життя накладали свій відбиток дедалі більша втома від війни, економічний хаос і занепад транспортних служб. Дрібні гроші траплялися дедалі рідше. Від страшенного морозу, що тримався останніми тижнями, замерзла більш як тисяча паровиків у локомотивах, і коли ще й почалися шалені сніговії, я чув, що на станціях скупчилися десятки тисяч товарних вагонів. Це означало нестачу хліба й палива в столиці та інших великих містах.

Із фронту було, звичайно, важко стежити за перебігом внутрішньої політики, і через те я дізнався багато цікавих новин у ті кілька днів, що провів у столиці. У Думі, скликаній у листопаді 1916 року, лунали революційні виступи, останнім часом стався цілковитий поворот у правих фракціях, де уряд втратив більшість прибічників. Перед Новим роком думські засідання було припинено до кінця січня 1917 року, а далі ще на місяць. Серйозним memento стало те, що й ультраконсервативна Державна рада (російська верхня палата), яка марно вимагала створення парламентського уряду, перейшла в опозицію. Уряд уперше сповістив, що натрапив на слід революційної організації, і здійснив багато арештів. Коли 25 лютого, за два дні до того, як зібралася Дума, я поїхав до Фінляндії, у повітрі віяло неспокоєм.

Розбурханість не дійшла до Гельсінкі, і я теж трохи позбувся її. На бенкеті, влаштованому колишніми приятелями по кадетському корпусу, я зустрівся з багатьма офіцерами й давніми друзями. Ніхто ані слова не сказав про те, що близько 2000 фінських добровольців уже два роки проходили збройовий вишкіл на материку, щоб стати до лав армії, яка мала в разі очікуваної революції в Росії визволити Фінляндію, і я навіть не здогадувався, що не мине й року, як кілька моїх співтрапезників утворять кістяк Ставки, яку мені на посту верховного головнокомандувача доведеться зімпровізувати для створення тієї самої омріяної армії.