Ще під час тижневого перебування у Гельсінкі в грудні 1917 року я усвідомив усю загрозливість ситуації. Повернувшись перед Новим роком із Петербурга, я швидко збагнув, що питання вже не в тому, затягне Фінляндію в революційний вир чи ні, — а лише в тому, коли це станеться.

Причиною була насамперед близькість революційного осередку, Петербурга, а також те, що в країні перебувало чимало російських гарнізонів, заражених бунтівним духом. Після того як партія більшовиків домоглася влади в Росії, на нашій землі теж почали ширитися революційні ідеї. Керівництво соціал-демократичної партії крок за кроком здавало позиції під тиском радикальних елементів. Рада профспілок видала 20 жовтня прокламацію із закликом до організованих робітників негайно створювати гвардії порядку, як було сказано, «для самооборони і на випадок усіляких інцидентів». Невдовзі по тому партійний комітет, соціал-демократична парламентська фракція і керівництво профспілок створили спільну Центральну робітничу раду, яка мала стати «найвищим виконавчим революційним органом». 13 листопада ця рада оголосила загальний страйк, під час якого гвардії порядку — їх у ту пору називали вже повсюдно червоними гвардіями — коїли вбивства і грабунки. Попри те що за тиждень страйк припинився, колотнеча не вгавала.

У новообраному парламенті буржуазні партії становили більшість — вони мали 112 мандатів проти 88 у соціалістів. Легітимну державну владу від кінця листопада репрезентував новий сенат на чолі з П. Е. Свінгувудом, який наприкінці зими повернувся був із сибірського вигнання. Одним із перших заходів цього уряду стало проголошення незалежності Фінляндії; парламент затвердив відповідну декларацію 6 грудня 1917 року. Російська Рада народних комісарів, керував якою Ленін, 4 січня 1918 року визнала Фінляндію суверенною державою, після чого те саме зробила й низка європейських держав[19].

Попри те, що радянський уряд формально визнав нашу незалежність, він ігнорував прохання сенату вивести свої військові частини. Ними він, вочевидь, намагався забезпечити майбутнє приєднання нашої країни до Радянського Союзу. Таким чином бешкет і беззаконство діставали стимул і підтримку від російського війська, яке діяло за вказівками головної солдатської ради у Виборзі, так званого районного комітету. Легітимний уряд Фінляндії ще не мав силових засобів, аби стримувати наростання анархії і запобігти підготовці бунту.

Попри все те, в мене склалося тверде враження, що наша країна має зовсім інші можливості врятувати свою культуру і суспільний лад, ніж Росія. Там я побачив лише смуток і пасивність, зате на батьківщині зустрів непохитне бажання боротися за визволення. На початку січня я довідався про весь розмах підготовчої праці, що її провели Військовий і Активний комітети. Перший створили офіцери розформованого на початку століття фінляндського війська, другий був центральним органом молодших сил самостійницького руху. Я тоді зрозумів, що народ має не лише бажання, а й можливість визволити свою країну. На прохання друзів я вступив до Військового комітету, головою якого був генерал-лейтенант Шарпантьє.

Аж тоді я дізнався, що в Німеччині проходять вишкіл близько 1800 добровольців-фінів — 27-й єгерський батальйон. Ця інформація вселяла велику надію, що це: елітне військо, набране з-поміж усіх суспільних класів, могло розв’язати пекуче питання: де взяти командні кадри, потрібні в майбутніх боях? Рядовий склад була змога набрати з утворених по всій країні шуцкорів[20] і «пожежних команд», які в кожній провінції перебували під зверхністю командувачів округів. Вишкіл поступово розпочався під керівництвом кількох єгерів, що повернулися з Німеччини; утім, він був частковим хоча б тому, що це все доводилося робити тишком-нишком, доки країна перебувала під окупацією росіян. Озброєння теж було слабким. Щоправда, зброю таємно купували в Німеччині, трохи підкуповували в недисциплінованих російських солдатів чи привозили контрабандно з Петербурга — однак із цього погляду шуцкори перебували в куди гіршому становищі, ніж червоні гвардії. Найбільшого прогресу організаційна робота досягла в провінції Південна Пог’янмаа, куди й пішла основна частина зброї. У принципі, саме з цієї причини Південну Пог’янмаа було вибрано базовим районом майбутньої визвольної боротьби.

Військовий комітет мав туманне уявлення про кількісний склад червоних гвардій, але напевно було відомо, що від часів загального страйку людей там відчутно побільшало. У грудні керівництво червоних розділило країну на округи, щоб мати базу для майбутньої мобілізації. Зброю й боєприпаси червоні гвардії поступово роздобували, побратавшись із російською солдатнею, а негайне задоволення решти потреб гарантували російські склади. Утім, найбільшою небезпекою було перебування російського війська в країні. Воно складалося з 42-го корпусу зі штаб-квартирою в Виборзі, гарнізонів у фортах, берегової артилерії, прикордонних загонів та інших окремих частин. Крім того, була основна частина Балтійського флоту з базою в Гельсінкі. Загальний склад війська в січні 1918 року — приблизно 40 000 багнетів.

Мою, як спершу гадалося, небезпідставну віру в те, що Військовий комітет здатен здійснювати систематичну організаційну роботу, було підірвано, вже коли я прийшов на його засідання. Діючи на колегіальних засадах, він розглядав найрізноманітніші питання. Я дедалі виразніше помічав, що комітет не доріс до розуміння ситуації, і в мене зростав сумнів, чи варто брати особисту відповідальність за його дії.

На третьому засіданні моє вагання переросло в рішення вийти зі складу комітету. На обговорення було поставлено донесення одного з командирів шуцкору, в якому він сповістив, що ретельно вивчив можливості захопити один російський береговий форт і його збройовий склад, і дійшов висновку, що задум здійсненний; тепер він намірявся втілити цей план у життя. Члени комітету мали збентежений вигляд. Ніхто не попросив слова, і після нетривалої тиші розгляд справи було відкладено. Далі вони розглядали якісь малозначні, пов’язані з кредитами питання, щодо яких висловилися всі по черзі. Коли голова невдовзі закрив засідання, я попросив слова. Я подякував комітетові за виявлену мені довіру і повідомив, що не вважаю більше можливим для себе брати участь у його роботі; моє членство в ньому може дати підстави гадати, що його діяльність відповідає моєму уявленню про вимоги ситуації. Комітет приділяє час та увагу неістотним питанням, а коли слід було вирішити справді важливу справу, її розгляд відклали без обговорення. Задум, що його наміряється здійснити командир шуцкору, безперечно, матиме серйозні наслідки. Можливо, він призведе до війни, а до неї ми не готові. Я тричі беру участь у засіданнях, і щоразу комітет збирається в іншому місці. Отже, члени комітету відчувають, що в них горить земля під ногами. Будь-коли нас можуть заскочити зненацька. Можливі заворушення, арешти, і Військовий комітет, єдиний керівний орган, втратить дієздатність.

Мене запитали — тоді була приблизно 5 година вечора, — що я сам хочу запропонувати. Ось що я відповів:

«Панове, якщо ви маєте змогу вирушити на північ уже сьогодні нічним потягом, вам треба зробити це негайно, а коли доїдете туди, де збираєтеся дислокувати штаб майбутньої армії, вам слід одразу ж починати його створювати, використовуючи всі наявні ресурси. Якщо ви не можете поїхати сьогодні, їдьте завтра».

Мої слова всіх приголомшили. Я бачив, що вони дуже вразили голову комітету. А проте, члени комітету попросили і голову, і мене розробити на завтра план необхідних заходів. Я вже своє слово сказав, а тепер запалив сигару й вийшов. Жодних меморандумів я не писав. Давно вже пора було щось робити, а не лише писати.

Назавтра до мене прийшло кілька членів комітету, які хотіли ознайомитися з моїм планом. Я відповів, що до нього не брався, бо вже усно окреслив головні лінії діяльності. Тут я дізнався, що генерал-лейтенант Шарпантьє виробив план, який мало чим відрізняється від мого, однак, подаючи його, оголосив своє рішення залишити пост голови, обґрунтувавши це тим, що після мого вступу до комітету він уже не може бути певним у злагодженості співпраці. Цей вияв невдоволення моїм учорашнім виступом здався мені несправедливим і образливим. Події, що сталися невдовзі, аж занадто виразно засвідчили, що моя критика була слушною. Тепер стати головою комітету попросили мене.

Я нагадав, що від самого початку заявив про свою готовність підлягати генерал-лейтенантові Шарпантьє, однак члени комітету повторили своє прохання і повідомили, що це питання вже було обговорено з сенатором Свінгувудом. Той сказав, що сенат готовий зважити на їхню пропозицію і призначити мене верховним головнокомандувачем. Після того як парламент уповноважив сенат уживати заходів, потрібних для створення «потужних сил порядку», було самозрозуміло, що треба вибрати людину, яка їх очолить.

Перед своїм рішенням я, звичайно, хотів почути від Свінгувуда, як сенат оцінює ситуацію. Лише з’ясувавши, на яких умовах діятиме головнокомандувач, я міг визначитися зі своїм ставленням до цього питання.

16 грудня я відвідав сенатора Свінгувуда разом із ротмістром Іґнатіусом, членом Військового комітету. І голова уряду, і я вважали самозрозумілим, що мені хочуть доручити не лише підтримання порядку, чи радше його повернення, а й визволення країни. Тобто тепер ми почнемо втілювати в життя сміливе проголошення незалежності.