Я заявив про свою готовість обійняти цей пост, але за певної умови: сенат не проситиме збройного втручання ні у Швеції, ні в Німеччини, натомість добровольцям і постачанню зброї ми будемо раді. І ще я наголосив, що тривку свободу доведеться виборювати власними зусиллями, власними випробуваннями і кров’ю власних синів.
Мені здавалося, що сенатор Свінгувуд скептично ставиться до можливості здійснити це завдання наявними силами. «Але ж ви, генерале, не маєте ні армії, ні солдатів, ні зброї — то як ви думаєте здолати опір?» У відповідь я висловив переконаність, що завдання здійсненне. Моя віра ґрунтувалася на дусі спротиву і бажанні боротися, що їх я помітив у Фінляндії — на відміну від пасивності, яка пройняла росіян і прирекла царат на загибель. У нас існував громадянський фронт, наші люди не дали б без опору перерізати собі горлянку. Треба було негайно створювати армію. Тут я покладався на знане вміння фінів стріляти й лижвувати, на їх добрі нерви і на спортивність. Офіцерів та унтер-офіцерів ми могли набрати швидко — візьмемо всіх, хто коли-небудь служив у війську на своїй чи чужій землі, і насамперед 27-й батальйон із ретельно вишколеними офіцерськими та унтер-офіцерськими кадрами.
А ще я розповів Свінгувудові, що розмовляв у Петербурзі з керівником французької військової місії, генералом Нісселем, і він дав мені сподівання на отримання зброї з французьких складів у Мурманську а його тутешній представник пообіцяв пришвидшити відповідь.
Відчувалося, що моя віра в наші шанси справила враження на Свінгувуда. Він у присутності Іґнатіуса пообіцяв мені не просити підмоги ні в Швеції, ні в Німеччини. Ну а що стосується єгерів — я запропонував негайно відкликати на батьківщину 27-й батальйон.
Під час цієї розмови, коли голова уряду твердо пообіцяв не просити інтервенції іноземних держав, я погодився очолити вітчизняні сили порядку.
Свінгувуд не повідомив мене тоді, що сенат іще в грудні 1917 року звернувся до Берліна з проханням надати збройну допомогу, однак дістав відмову, обґрунтовану тим, що така інтервенція дуже б ускладнила німецько-російські мирні перемовини, які відбувалися в Бересті. Не дізнався я й того, що золотий запас державного банку перевезено до Куопіо. І взагалі у той вирішальний момент я не почув жодної інформації про наміри сенату і про його оцінку ситуації.
Розмова скінчилася тим, що я повідомив про свій намір вирушити упродовж доби до Вааси, щоб створити там штаб армії, й заявив, що вважаю конче потрібним роззброєння російського війська. Відчувалося, що Свінгувуд поділяє мою думку.
Вийшовши на вулицю, я зустрів давнього друга і шкільного товариша Акселя Ернрута, виконавчого директора банку «Приватбанкен». На його запитання, чи взяв я на себе це завдання, я відповів ствердно, додавши, що про фінансовий бік справи мова не заходила, — цікаво, як це все встигнуть організувати до моєї поїздки! «Це ми маємо владнати», — відказав Ернрут і запросив прийти ввечері на нараду до банку.
Крім Ернрута, я бачився на тій зустрічі, наскільки пригадую, зокрема з комерції радником Ферд. фон Вриктом і доктором Вільгельмом Русенлевом. Я наголосив, що ми не можемо собі дозволити гаяти ані години дорогоцінного часу, і зазначив, що вирушаю на північ уже назавтра ввечері. Але війна потребувала грошей, а часу на те, щоб владнати питання з фінансуванням через сенат, не вистачило. «Якщо я приїду на місце з порожніми руками, буде змарновано багато часу!» Після нестерпно довгої тиші директор банку Ернрут сказав: «Якщо все вийде на добре, ви, панове, отримаєте свої гроші назад, а якщо ні, так чи так усе пропало!». Присутні досі не розкривали рота, а я мав встигнути ще на одні збори, тому попрощався й пішов.
Назавтра Ернрут повідомив, що у Ваасі я матиму в своєму розпорядженні 15 мільйонів марок. Цей приватний кредит відіграв потім велику роль, адже, незважаючи на щоденні нагадування, я не дістав ані пенні від сенату, поки він перебував у Гельсінкі.
У Південній Пог’янмаа організацію шуцкорів було доручено начальникові шуцкорного округу міста Вааса, генерал-майору фон Ґеріху[21], і ця провінція, як я вже казав, досягла більшого прогресу, ніж інші частини країни. Вона вирізнялася, як на фінляндські умови, заможністю, мала чималі ресурси, а тамтешній люд славився рішучістю, відважною вдачею і патріотичними настроями. З Вааси та інших портових міст можна було мати сполучення з іншими країнами, а на головній залізниці містилися дві стратегічно важливі вузлові станції, Сейняйокі та Гаапамякі. Від Сейняйокі відходили до приморських міст Вааси, Каскінена й Крістійнанкаупункі, а від Гаапамякі — на схід до Ювяскюлі; у ті дні саме закінчилося доточування другої з цих колій до селища Піексямякі, однієї зі станцій Савоянської залізниці, отож утворилося пряме залізничне сполучення між Пог’янмаа і Карелією. Ці моменти спонукали мене схвалити план Військового комітету стосовно того, що Південна Пог’янмаа і її головне місто Вааса стане базовим районом.
Частиною дорожніх приготувань було й те, що я роздобув собі документа, який давав право «комерсанту Ґуставу Мальмберґу» пересуватися по всій країні. 18 січня — на добу пізніше від розрахованого — ми з кількома помічниками сіли в нічний поїзд, який вирушив на північ. Утомлений від зробленого за останні доби я відразу ліг спати. Під час стоянки в Тампере раптом розчахнулися двері купе, яке займали ми з полковником Голмберґом. У проході стояло троє російських солдатів. Спросоння я спитав (зваживши на однострої, російською), чого вони хочуть. Цього вистачило, щоб викликати підозру. Звідки це я знаю російську? Я сказав, що я комерсант і розмовляю багатьма мовами. Відповідь їх не задовольнила, і вони звеліли йти з ними до штабу. «Швидше, потяг рушає!»
Усі свої документи, крім дозволу на поїздку, я віддав полковнику Голмберґові. Тут я побачив, як вагоном проходить юнак у форменому кашкеті державної залізниці, і попросив його як залізничника втрутитися. Юнак упевнено підійшов і показав на мій документ: «Чого ви бушуєте, з паспортом же все гаразд?». Відчувалося, що солдати завагалися, і врешті один похмуро погодився: «Добре, нехай собі їде». Тут свиснув локомотив, і потяг рушив з місця. Росіяни повистрибували, а я знову влігся спати. До Вааси я прибув уранці 19 січня.
На жаль, мені не вдалося довідатися, хто був той кмітливий юнак. Після війни мені хотілося нагородити його за порятунок головнокомандувача. Підроблених документів було в ті часи достатньо, щоб розпрощатися з життям.
У Ваасі я одразу заходився організовувати керівний орган, першим завданням якого було прискорити вербування і придбати зброю та амуніцію. Невдовзі по приїзді я дістав повідомлення про сутички у Виборзі й Тааветті, але дотримував свого рішення не розпорошувати сили, збирання яких я починав. І ще я не хотів їх використовувати, доки не сформую таке дуже військо, щоб воно могло відігравати важливу роль. Скрізь я спостерігав ентузіазм і готовість до дій, але бракувало людей, які пройшли військовий вишкіл і годилися на командирів. Зв’язавшись із шуцкорними округами, я послав звістку і офіцерам колишнього фінляндського війська, а також тим, хто перед революцією служив ув армії Росії чи іншої іноземної країни. І ось найближчими днями я з радістю виявив, що більшість тих офіцерів відгукнулися на мій поклик. Багато з них іще раніше активно долучилися до шуцкорівської діяльності.
Офіцерами моєї першої Ставки були полковник Мартин Вецер, колишній офіцер російської армії з трирічним воєнним досвідом, ротмістр Ганнес Іґнатіус, провідна сила Військового комітету, а також полковники Вальтер Голмберґ і А. фон Регаузен, капітан Аймо Галлберґ і начальник станції Б. Ф. Логман.
Було складено план для створення сил порядку, передбачених повноваженнями, що їх надав сенатові парламент. Відповідну пропозицію ми послали в сенат, який, однак, не встиг її розглянути. Річ у тім, що події розвивалися дедалі швидше, і вже за кілька днів стало очевидно, що потрібні не просто потужні сили порядку, а справжня армія.
Серед чоловіків провінції наростали розбурханість і нетерплячість, і це непокоїло. Вони теж дізналися про сутички в Карелії і 21 січня в Каугаві самі першими роззброїли групу росіян. Довідавшись тими днями про намір повернути до колишніх залог у Пог’янмаа два ешелони вже демобілізованих російських солдатів, я звелів генерал-майору фон Ґеріху зібрати своїх вояків уночі проти 23 січня, щоб роззброїти гарнізони в Сейняйокі й Лапуа. А якщо знадобиться, транспортування війська треба було зупинити і силою зброї. Однак, отримавши телефоном інформацію з Гельсінкі, я вирішив перечекати і скасував свій наказ. Селяни розбрелися зухвалі й незадоволені, авторитет головнокомандувача захитався на терезах.
Тоді я вперше зустрівся з лапуаським селянським ватажком Матті Лаурілою. Цей чоловік, який до розформування фінляндського війська служив унтер-офіцером гвардійського стрілецького батальйону, прибув до мене, щоб висловити невдоволення лапуасців зволіканням. Лаурілі не хотілося, щоб росіяни і далі мали змогу глузувати з військового навчання шуцкорівців. Утім, він дослухався до моїх пояснень, що ми, двоє старих солдатів, добре знаємо: не варто завдавати удару, поки не будемо готові почати по-справжньому, — і відтоді став вояком, на підтримку якого я завжди міг покладатися, доки в боях під селом Лянкіпог’я його не спіткала смерть.
25 січня я скликав найближчих помічників, щоб почути їхні оцінки ситуації і думки стосовно того, чи не настав час завдати удару. Ситуація дедалі загострювалася. Напередодні в Ваасі сталася перша серйозна сутичка з росіянами, і з сенату надійшли дві тривожні телеграми. В одній ішлося про те, що районний комітет повідомив про свою ухвалу всіляко підтримати спалахнулу у Фінляндії революцію. У другій сенат інформував, що йому не до снаги завадити росіянам послати військо до Пог’янмаа, як я пропонував. Саме думка про перекидання війська найбільше непокоїла мене останніми днями. Якщо росіяни втілять своє рішення і надішлють підсилення, щоб зруйнувати те, чого ми домоглися, тобто, як вони самі казали, «відновити порядок у Ваасі», — невдовзі ми не матимемо навіть вихідного пункту для дій.