Цей випадок був останньою краплею, яка переповнила мою міру терпіння. Мені стало зрозуміло, що командирові частини, який не може навіть захистити своїх офіцерів від насильства з боку рядовиків, більше нема чого робити в російській армії. Перебіг подій упродовж літа підтвердив цю думку.

На початку вересня німці просунулися вперед у країнах Балтії, і це призвело до падіння Риги. З огляду на це головнокомандувач повторив свою вимогу про вжиття дієвих заходів для повернення військового порядку. Новопризначений прем’єр-міністр Керенський відкинув вимогу Корнілова. Тоді той вирішив спробувати силою зброї врятувати державу від загибелі, і послав дві кавалерійські дивізії до Петербурга, наказавши їм заарештувати Керенського. Однією з дивізій командував генерал Кримов, який свого часу став винуватцем ворожого прориву біля гори Магура. Це його тепер було вшановано довірою головнокомандувача, коли той кидав на стіл останню карту. Керенський викликав його до Зимового палацу, і Кримов подався туди сам. Після палкої розмови, зміст якої, мабуть, невідомий стороннім, генерал вийшов з палацу, доїхав до свого помешкання і застрілився. Назавтра було заарештовано головнокомандувача у його Ставці в Могилеві, після чого відбулося проголошення республіки.

Повідомлення про провал спроби генерала Корнілова породило в мені відчуття, що вже годі сподіватися на повернення порядку. Вагання і гнітючий настрій запанували в широких колах, які вірили, що Корнілов іще може врятувати Росію. Коли Керенський сам став головнокомандувачем, це аж ніяк не сприяло зміцненню авторитету державної влади. Ще в травні, коли більшовики вперше повстали проти уряду, з’ясувалося, що саме мають на меті радикали, і ще очевиднішими стали їхні цілі, коли вони, скориставшись нищівною поразкою на Галичині й Буковині, 17 липня підняли бунтарський прапор у столиці. Ця спроба державного перевороту зазнала невдачі після триденних боїв. Незважаючи на всі сигнали, Керенський і далі собі виступав із промовами.

Погіршення загальної ситуації ще більше зміцнило мою думку, що мені вже немає місця в російській армії. Але де знайти слушний привід, щоб розпрощатися з нею? Допоміг випадок.

Якось раз я їхав баским конем, який, скачучи перетятою місцевістю, перечепився і впав. Від падіння я вивихнув ногу, але спромігся знову вилізти на коня, пустив його ходою й повернувся до штабу. Лікар корпусу констатував, що вивих досить серйозний. У найгіршому разі я лежатиму в ліжку кілька місяців. Гнітюча перспектива, та що тут удієш!

Уночі мене пройняла думка, що цей лихий випадок, можливо, якраз і дає бажаний шанс. Я міг би зробити так, щоб мене вирядили до Одеси, і спробувати там знайти спосіб потрапити до Петербурга, а звідти до Фінляндії. Скерування було виписано. Назавтра вранці я з деяким сумом попрощався з найближчими своїми людьми і подякував їм за зроблені мені послуги. Командувачу армії я послав телеграму, де повідомив, що поїхав до Одеси. Такі дії, щоправда, суперечили статуту, але я знав, що командувач запобігає перед більшовикам, тож я волів узяти долю в свої руки. Я сів у свій автомобіль і вирушив до Одеси.

Було дуже прикро мати хвору ногу в такий непевний час, коли ніхто не знав, що принесе з собою завтрашній день. Новини ставали дедалі коротшими та суперечливішими і не давали ясної картини того, що діється в різних частинах чималої російської держави. Про фінляндські справи я нічого не знав, бо довго не отримував вісток з батьківщини.

Серед мешканців Hôtel London, де я зупинився, була леді Мюріель Педжет, яка представляла англійський Червоний Хрест. Вона працювала на Румунському фронті і, чекаючи на нові доручення, перебувала в Одесі разом із санітарною автоколоною, якою керувала. Якось увечері леді Мюріель улаштувала чаювання для численних друзів, яких здобула ласкавістю і послужливістю. Господиня зробила гостям сюрприз і познайомила їх із ясновидицею, зазначивши, що та має дар передбачати майбутнє.

Я вперше брав участь у чомусь такому. За наполегливим спонуканням леді Мюріель я знехотя зайшов до вузької порожньої кімнати з блискучою підлогою, де в глибині сиділа віщунка спиною до вікна. На невеликій віддалі од вікна стояли столик і два стільці, один для «піддослідного», а другий для чоловіка, якому треба було дати написані на папірці п’ять запитань. Перше моє запитання стосувалося обох дочок — Анастасія перебувала в Лондоні, а Софія — в Парижі. Вони вже давно не давали про себе знати. У другому я спитав про брата й трьох сестер. Третє запитання стосувалося мене самого. У решті двох я запитував щось про війну, але і самі питання, і відповіді на них уже забув.

На перше запитання я дістав відповідь, що мої доньки добре почуваються і мають багато різних справ. Старша працює на благо людства, а молодша вирушає в поїздку небезпечними водами, але щасливо доїде. З рештою моїх родичів усе гаразд. Про моє власне майбутнє ясновидиця повідала щось дивне. Невдовзі я здійсню тривалу поїздку, а далі обійму вищу посаду, ніж будь-коли мав до того, і під моїм проводом армія переможе. Після хвали на мою адресу я добровільно залишу свій пост, а незабаром дістану важливе доручення й вирушу з ним до двох великих західних країн, де мої зусилля увінчаються успіхом. З цієї поїздки я повернуся на ще вищий пост, але й тоді моя моя місія стане короткочасною. По багатьох роках я ще раз обійму дуже високий пост.

Я що є сили намагався не засміятися. Відповіді, як я бачив, потребували від ясновидиці великих зусиль; вона була в трансі, говорила хрипкувато, а її руки мляво висіли.

Коли леді Мюріель запитала, що саме я почув, я коротко переповів пророцтво ясновидиці, хоча — попри всю мою повагу до її протеже — сам я вважав це повною нісенітницею. Назавтра я уже й забув слова віщунки.

У тодішній атмосфері Судного дня ніхто не здивувався, коли газети розповіли 8 листопада 1917 року, що Керенського та його уряд повалено. У столиці після дводенних боїв владу захопили Ленін і Троцький на чолі більшовицького уряду. Цю новину в Одесі було сприйнято з апатією. З кількома своїми товаришами-офіцерами я знову обговорив питання протидії диктатурі меншості, але в мене склалося цілком певне враження, що ні вони самі, ні громадськість загалом не вважали за потрібне якось боротися. Лише в Москві більшовики стикнулися з певним опором, на здолання якого знадобилось аж п’ять днів.

Я вирішив пришвидшити від’їзд і виправив собі відрядну посвідку, що дозволяла поїхати до Петербурга полікувати ногу, яка насправді вже майже загоїлася. З Одеси до столиці дорога залізницею тривала раніше кілька днів, але тепер на неї довелося витратити куди більше часу, до того ж потяг переповнився вщерть, і в ньому годі було поворухнутися. Розповідали, що пасажирів затягали й витягали крізь вікна і навіть ті, кому поталанило купити сидячі місця, вдовольнялися кількаденним стоянням. Щоб уникнути цих прикрощів, я звернувся до коменданта міста, який виявився колишнім командиром Охтирського гусарського полку. Я подав клопотання, щоб мені надали цілий вагон і домігся свого. Дві сестри з Червоного Хреста і морський кадет-англієць намірялися вирушити до Англії й у захваті пристали на мою пропозицію поїхати разом — як і троє лікарів-румунів, що прямували до Японії. Крім них і персоналу їхали ще мої ординарець і слуга.

Раді, що все так владналося, ми сіли і вмостилися там якнайзручніше. На третій від Одеси станції нас повідомили, що вагон несправний і ліпше перейти в інший. Сказали, що ремонт триватиме добу, але я запасся і для себе, і для своїх супутників їжею на багато днів, тому ми воліли зачекати. Назавтра повторилася та сама прикрість, і цього разу мене повідомили, що на ремонт знадобиться не одна доба. Я звернувся до коменданта станції. Він сказав, що на станції стоїть чимало справних вагонів, але вони в руках у солдатів, які влаштували там собі помешкання. На це його влада вже не поширювалася. Тоді я звелів слузі запропонувати винагороду мешканцям одного справного на вигляд вагона, якщо вони погодяться перебратися до іншого. Оборудка відбулася, і ми знову змогли поїхати далі. На кількох станціях у потяг намагалися пробратися вояки, аж здавалося, що вони проламають стіни, але слузі сяк-так вдалося змусити їх шанувати недоторканність нашого «вагона-салона». Поїздка багато в чому нагадувала мені значно довший шлях, який я подолав крізь хаотичний Сибір 12 років тому.

На могилівському вокзалі, де містився штаб головнокомандувача, панувала дивна атмосфера. На пероні стояла нажахана юрба людей довкола великої кривавої калюжі. Тут я дізнався, що Духоніна, начальника штабу, вбили, коли він за домовленістю з новопризначеним більшовицьким головнокомандувачем, офіцером Криленком, прийшов на вокзал на зустріч без конвою. Коли вони зійшлися, з Криленкового потяга вибігли вояки, й суд над Духоніним був короткий. Із Духоніним я запізнався був у Варшаві, де він кілька місяців служив у гвардійських уланах.

Через шість діб ми доїхали до Петербурга. Уже вокзал справив гнітюче враження, адже там юрбилися по кутках розхлябані вояки. Побачивши, як генерали самі несуть свій багаж, я обурився, але таки знайшов кількох солдатів, які залюбки понесли мої речі і роздобули візника. Побіжна картина міста дорогою до Hôtel d’Europe, де мене в березні ледь не взяли під арешт, доповнила похмурість вражень. Вулиці були недоглянуті, рух у місті — паралізований.

Я пробув у Петербурзі тиждень і зустрівся з багатьма давніми друзями. Впадало в вічі, що над усім і всіма тяжіє похмура гнітючість. Ніде не було видно ні заповзятливої сміливості, ні рішучої волі чинити опір новому режиму. Обідаючи одного разу в «Новому клубі», заснованому деякими членами аристократичного Мисливського клубу, я зауважив, що сиджу поміж двома великими князями, які посідали високе становище у війську. Тут надійшла звістка, що більшовики влаштували трус у Мисливському клубі й заарештували кількох його членів, які там мешкали, — зокрема мого товариша-кавалергарда Арсена Карагеоргійовича, брата короля Сербії. Цей випадок, звичайно, дав привід обговорити питання збройного опору, і я заявив про свою впевненість, що підтримка йому гарантована. Якщо цей задум очолить котрийсь із великих князів — ліпше загинути з мечем у руці, ніж дістати кулю в спину чи бути розстріляним! Однак мої сусіди за столом мали іншу думку і вважали опір безнадійним. Я дуже розчарувався, зіткнувшись у столиці з таким самим настроєм, як в Одесі.

Подальший перебіг подій змінив моє уявлення, що очолювати рух опору має представник імператорського дому. Невдовзі я збагнув, що це радше ускладнюватиме завдання. Але я досі певен, що тоді існувала змога зібрати достатньо сил для перемоги над радикальними елементами.

Ніхто не мав права залишати столицю без відповідного дозволу найвищої більшовицької ради. Вона заволоділа Смольним, інститутом шляхетних панянок, розташованим біля завороту Неви, і влаштувала там свій осідок. Моя відрядна посвідка була єдиним документом, на який я міг послатися, тому я відразу звернувся до канцелярії статс-секретаря у справах Фінляндії з проханням видати мені паспорт. Канцелярію позбавили права їх видавати, але там мені виписали посвідчення особи, де зазначалося, що я фін і прямую до Фінляндії. Наступною інстанцією був генеральний штаб, де я сподівався роздобути відрядження до Гельсінкі. Тиша і пригнічена атмосфера, які панували серед моїх штабних знайомих, тепер уже вбраних по-цивільному, справили гнітюче враження. Мене поінформували, що ніхто, крім найвищої більшовицької ради, не може видати мені дозволу виїхати з міста. Це й так мені вже було відомо, але до Смольного я йти не хотів. Тоді я подав рапорт до штабу, де написав, що мене скеровано з Одеси на лікування ушкодженої ноги і я маю намір повернутися до Фінляндії, дізнавшись, що моя країна 6 грудня проголосила незалежність, бо в мене, на мою думку, більше не було передумов залишатися в російській армії, де я, фінляндський підданець, прослужив близько трьох десятиліть.