Книги

Спогади. Том 1

22
18
20
22
24
26
28
30

Проте на перебіг подій почав невдовзі впливати новий, несподіваний чинник — у справи втрутився шведський уряд. 13 січня орендований посольством пароплав Hero відплив зі Стокгольма з добровольцями, зброєю і боєприпасами на борту. Хоча від влади було отримано належний дозвіл, судно зупинили на шведських шхерах. Це сталося тому, що шведський уряд вирішив надіслати на Аландські острови власну експедицію «для запобігання насильницьким діям проти мирних острів’ян». 15 числа капітан Фабрітіус дізнався, що шведський панцерник і ще два судна стали на якір біля Екере і якийсь офіцер прибуде домовлятись, як обом супротивникам залишити Аландські острови. З огляду на це було продовжено перемир’я, укладене між уусікаупунським шуцкором і росіянами для обміну полоненими. Але коли надійшла тривожна звістка, що з Турку всупереч домовленості пливе червоногвардійський загін на льодоломі «Муртая», капітан Фабрітіус припинив перемир’я. Далі шуцкор напав 17 лютого на гарнізон у Ґудбю. Після інтенсивного бою росіянам довелося скласти зброю. Таким чином уусікаупунський загін вирішально зміцнив свої позиції на півночі Аландських островів і був сповнений сміливості та віри в себе. Два дні по тому, 19 лютого, він провів найбільший свій бій, успішно відбивши під Ґудбю масовану атаку росіян і червоногвардійського загону, що приплив із Турку.

Проте в Стокгольмі почалася протидія цьому позитивному розвитку подій на Аландських островах і коїлися дивні речі. Комунікація між Ставкою і фінляндським посольством, а також між посольством і уусікаупунським шуцкором зазнавала перешкод і спотворень з боку шведської влади. Внаслідок цього у вкрай важкому становищі опинилися і командир шуцкору, і керівник посольства, державний радник Алексіс Ґріпенберґ, від яких приховували перебіг подій.

По-перше, відправлена 13 лютого Ставкою телеграма з наказом уусікаупунському шуцкору залишатися на Аландських островах надійшла до посольства з великим запізненням і нечитабельною. Нову телеграму, яка надійшла 18 числа, теж неможливо було прочитати. Того самого дня державного радника Ґріпенберґа, як зазначено в його власних нотатках, викликали до короля, який попросив його дати від мого імені наказ уусікаупунському шуцкору виїхати з Аландських островів на шведських кораблях. Державний радник відповів, що це неможливо.

Через те що весь зв’язок із Аландськими островами й уусікаупунським шуцкором був тепер під контролем шведів, Ґріпенберґ попросив дозволу відрядити двох представників на острови, щоб дізнатися про ситуацію. Дозвіл дали, представники сіли на шведський корабель і допливли до місця призначення, однак їм не дозволили поспілкуватися ні з шуцкором, ні з місцевим населенням. Морський міністр Пальмшерна подав неправдиву картину ситуації. Увечері 19 лютого, після того, як було звитяжно відбито атаку на Ґудбю, він особисто повідомив посольство, що за щойно отриманими даними уусікаупунський шуцкор після жорстоких і кривавих боїв розбито. Тепер він, мовляв, намагається відступити й оминути росіян, які захопили Ґудбю і перекрили шлях на Фінбю. Шуцкор, стверджував він, загине, якщо не сяде на шведські кораблі. Однак загін не хотів цього робити, вочевидь певний у тому, що такі дії не схвалить головнокомандувач. І ще міністр Пальмшерна наголосив, що шведські кораблі не можуть далі лишатися в водах Аландських островів. Шведський уряд, сказав він, робить усе можливе, щоб урятувати відважний шуцкор від катастрофи, але посольство стає цьому на заваді.

Варто зазначити, що міністр Пальмшерна звинувачував і доктора Доннера у протидії намаганням шведського уряду; це відбувалося за кілька годин по тому, як останній 18 лютого сповістив Ставку про здобуту напередодні перемогу під Ґудбю. Телеграма Доннера закінчувалася такими словами: «Раджу нізащо не пропонувати відважному шуцкору залишити Аландські острови на умовах шведів та росіян». Телеграма змусила мене добряче поморочити голову, але, отримавши деякі розрізнені відомості і з інших джерел, я наблизився до правди.

З’ясувалося, що неможливо визначити час відсилання моєї телеграми-відповіді, але Ґріпенберґ переслав її 20 лютого. У його телеграмі було сказано: «Від генерала Маннергейма надійшла така відповідь: “Повідомте уусікаупунський шуцкор, що прислати потрібну зброю можна, ймовірно, кораблем, якщо буде дано відповідні інструкції. Якщо уусікаупунський шуцкор має змогу перебувати на Аландських островах, доки надійде підмога, він обов’язково повинен лишитися там. Умови для мене неприйнятні”».

Цієї телеграми, як і ще одної, відправленої 21 числа з підтвердженням попередньої, капітан Фабрітіус не отримав. Найімовірніше, вони були серед «деяких телеграм», що їх міністр Пальмшерна не доправив уусікаупунському шуцкору, — в цьому він зізнався Ґріпенберґу, а також згодом розповів про це на парламентському обговоренні справи уусікаупунського шуцкору 29 травня 1918 року. 22 лютого до Ставки надійшла телеграма доктора Доннера: «Вже багато днів неможливо зв’язатися з уусікаупунським шуцкором. Шведи відмовляються доправляти наші телеграми на Аландські острови й уусікаупунському шуцкору».

Однак телеграму, яку державний радник Ґріпенберґ урешті-решт (очевидно, під великим тиском шведів) вважав своїм обов’язком надіслати капітанові Фабрітіусу і яка відбула зі Стокгольма 20 лютого о 1:15 ранку, таки було доправлено адресатові, хоч і в зміненому вигляді. Ось її текст: «Якщо ваше становище здається нестійким і надії на швидку підмогу немає, дуже раджу сідати на шведські кораблі». Міністр Пальмшерна твердо пообіцяв, що телеграму буде надіслано саме в такій формі, але цього зроблено не було. Поставлені відправником застереження було викреслено, і сфальшована телеграма мала такий вигляд: «Дуже раджу вам сідати на шведські кораблі»[26].

На уусікаупунський шуцкор шведи теж чинили страшенний тиск. Отримавши сфальшовану телеграму, капітан Фабрітіус, який не мав зв’язку зі Ставкою і керувався однією-єдиною вказівкою — писемним запевненням шведів, що він діє відповідно до волі головнокомандувача, — визнав слушним підписати висунуту йому 21 лютого «угоду про замирення». Згідно з нею, перед тим як його буде повернуто до Фінляндії через Стокгольм і Гаапаранту, шуцкор мусив здати зброю — і свою, і забрану в росіян. Власну зброю мали повернути в Гаапаранті. Росіяни теж повинні були залишити Аландські острови, але їм надали п’ятитижневий термін і право перевезти свій склад військового спорядження до Турку. 22 лютого на Аландські острови висадився шведський окупаційний загін.

Історія з уусікаупунським шуцкором виразно свідчить, наскільки важко керувати перебігом подій, коли доводиться імпровізувати в неорганізованому середовищі, — і то був аж ніяк не єдиний приклад слабин, яких неможливо уникнути за таких обставин. Вааський сенат не встиг узятися твердою рукою за зовнішню політику, служба зв’язку працювала незадовільно, як і розвідка. У всіх сферах було замало навчених кадрів. Тому доречно буде навести ці факти для виправдання патріотів, яким довелося вести нерівну боротьбу в Стокгольмі й на Аландських островах.

Повернувшись до Фінляндії, уусікаупунський шуцкор, тепер називаючись Туркуським батальйоном, гідно взяв участь у боях на Сатакунському фронті. Командир, капітан Ю. Кр. Фабрітіус, на власне прохання став перед військовим трибуналом, і його виправдали.

Шведи лишилися на Аландських островах до 16 травня, майже на два з половиною місяці, хоча для їхнього перебування не було жодного приводу після 5 березня, коли авангард німецької допоміжної експедиції знезброїв тамтешніх росіян.

Щоб наголосити на тому, що провінція входить до складу держави, і підтримати суверенні права Фінляндії, я відрядив на Аландські острови полковника Я. фон Бонсдорфа, призначивши його військовим губернатором.

Визвольна війна на першій стадії була здебільшого партизанською. Здавалося, що ті, хто з ентузіазмом пішли в бій, вірили в можливість так і довершити визволення країни. Проте мети можна було досягти лише наступом. Для цього ми потребували армії, а для її створення — щонайперше штабу, який організує ту армію й керуватиме нею. Я не приховував від самого себе, що минуть тижні, доки буде створено боєздатну армію, яка зможе розбити ворога, за яким стоять ресурси всієї південної Фінляндії та Петербурга, але ні хвилини не сумнівався в остаточному результаті.

Дуже бракувало грамотних спеціалістів, конче потрібних для створення штабу головнокомандувача і організації діяльності. До переможної звістки після здобуття Вааси я, як уже зазначав, додав адресоване Європі прохання про добровільну допомогу і трохи раніше відрядив кур’єра до Стокгольма. Йому було доручено акцентувати, що нам потрібні насамперед офіцери, підготовані для служби в Генштабі. Звернення викликало чималий резонанс, але, на жаль, шведський уряд вважав, що він не може віддати великої кількості здібних офіцерів.

Утім, 10 лютого до Ставки, яка тоді розташовувалася в Сейняйокі[27], прибуло п’ять шведських офіцерів: полковник Ернст Ліндер, капітани Ґ. М. Тернґрен, граф В. А. Дуґлас, Генрі Пейрон і К. Петерсен. Невдовзі над’їхали й інші. Під час визвольної війни до списків фінляндської армії було занесено загалом 84 шведських офіцери, з них 34 кадрових. Значення таких вишколених додаткових кадрів оприявнювалося з кожним днем дедалі конкретніше. Праця офіцерів-шведів була нелегкою і невдячною, а, крім того, вони за поодинокими винятками не розуміли фінської, тому, звичайно, виникало ще й чимало практичних труднощів. Утім, добродушність і самовідданність допомогли впоратися з усіма труднощами і в Ставці, і в війську, де найдосвідченіші стали начальниками штабів армій та угруповань, а в деяких випадках і командувачами груп.

Полковника Ліндера та його здібності я знав віддавна і шанував їх, тому й вирішив доручити цьому чоловіку, який мав фінське походження і любив батьківщину свого батька, високий командний пост. Щоб дати йому змогу познайомитися з умовами, в яких ми воювали, й почути від цього досвідченого офіцера оцінку ситуації, я відрядив його в коротку інспекційну поїздку на Карельський фронт, де саме точилися жорстокі бої. Разом із ним я відправив зо два десятки гвинтівок для капітана Сігво — все, що міг прислати головнокомандувач! За тиждень полковник Ліндер повернувся, сповнений захоплення доблесними карелами, які невеликими засобами робили великі справи, але водночас висловив занепокоєння імпровізованістю війська й нестачею зброї. Вельми зрозуміла реакція. Ставши командувачем Сатакунської групи, полковник Ліндер незабаром сам стикнувся з цими труднощами — і переборов їх.

Було зрозуміло, що Ставка матиме дуже широке коло обов’язків, адже інших високих військових органів не існувало. У Ваасі уряд створив скромний комітет воєнних справ під орудою сенатора Фрея, однак цей орган не мав потрібної компетенції і снаги, щоб розв’язати нагальні організаційні й матеріальні проблеми. Завдання і становище Ставки влучно схарактеризував Генрі Пейрон, згодом генерал-майор:

Призначений сенатом верховний головнокомандувач поєднував у своїй особі — і на початку війни, і впродовж неї — функції, що їх у Швеції у воєнний час виконують головнокомандувач, міністр оборони, начальник господарчої управи армії і в багатьох випадках начальник генерального штабу. Звичайно, зосередженість влади в одних руках слід вважати великою перевагою для воєнних дій: той, хто відповідає за операції, мусить мати право сказати вирішальне слово у створенні й організації засобів, потрібних для цих операцій. Під час розробки плану організації Ставки це, звичайно, стало основоположною і провідною ідеєю, і всі адміністративні органи підпорядковувалися верховнокомандувачу — тобто вийшло так, що фінляндська Ставка на початковій стадії війни за повноваженнями відповідала, крім нашої Ставки, ще й нашій господарчій управі армії та міністерству оборони. Ще однією важливою обставиною було те, що створення Ставки з нуля відбувалося, так би мовити, під тиском воєнних дій, неподалік від фронту. Частково з цієї причини, а частково тому, що на фронті була велика нестача особового складу, Ставці довелося від самого початку й постійно втручатися в поточні справи, які стосувалися воєнних дій, постачання провіанту, медичного догляду, перевезень тощо. Так вона багато в чому набувала характеру шведського армійського штабу і мусила втручатися в тактичні питання й постачальні завдання безпосередніше, ніж Ставка, створена за шведською моделлю.

За цими принципами найближчими тижнями було створено організацію, головні пункти якої було прописано в наказі № 10. Ставку поділили на чотири відділи, а ті — на підвідділи за такою схемою: