Коли вдалося провести телефонний зв’язок до Міккелі, полковник фон Бранденштайн зателефонував мені для рапорту, і я привітав його з тим, що він проторував собі шлях до Лагті такими малими силами. А що місто треба було втримати, а також перекрити шлях на схід ворогові, який наближався, я поцікавився думкою полковника, чи здатен він без підмоги протистояти майбутнім спробам пробити оборону. Відповідь була ствердною. Непокоячись, що нерівний бій може стати непосильним для бригади, я повторив своє запитання того самого вечора, але полковник фон Бранденштайн не передумав. І він таки вистояв, хоча згодом, за тиждень, йому довелося сутужно.
Коли ворожі маси, відступаючи, незабаром опинялися в дедалі скрутнішому становищі на ділянці між Лагті та Ламмі, треба було готуватися й до відбивання шалених спроб пробитися в північному напрямі. Тому я наказав зосередити головні сили генерал-майора Ліндера на лівому фланзі Західної армії. Генерал-майор фон дер Ґольц, який силами однієї бригади заволодів залізничним вузлом Рійгімякі, дістав наказ рухатися на Гямеенлінну. Тим часом німці уперше зайшли в сутички з польовою армією супротивника і зазнали чималих до втрат. 26 квітня вони здобули Гямеенлінну. Назавтра до міста прибув один ескадрон Уусіманського драгунського полку, і тоді Західна армія досягла ще одного контакту з німцями. На той час більшість ворожих сил, відступаючи, вже проминула Гямеенлінну, і лави, що сунули з різних боків, урешті, як я й припускав, зібралися на заході від Лагті.
Здійснивши низку безрезультатних спроб вибитися звідти, заколотники могли лишень констатувати, що з кільця оточення вони вже не мають як вийти. З півночі йшли загони Західної армії, із заходу й півдня — Балтійська дивізія, а на сході шлях перекривала відважна бригада фон Бранденштайна. І день і ніч оточене військо намагалося вибитися звідти. Хоча воно виявляло відчайдушне презирство до смерті, його спроби були приречені на невдачу, адже здійснювали їх окремі загони без єдиного командування. Бій тривав до 2 травня, а далі заколотники склали зброю. Кількість полонених зросла до 25 000. Нам до рук потрапили ще й кілька тисяч осіб, які не мали зброї, але, підмовлені червоними, з кіньми, возами і награбованим добром, долучилися до загонів, що відступали в напрямку радянського раю. Цінними трофеями були 50 гармат і 200 кулеметів.
Ще коли тривав наступ на Тампере, Ставка почала планувати Виборзьку операцію, використовуючи докладні донесення про сили і розташування ворога на Карельському перешийку.
Ворожого війська між Саймаа і російським кордоном було близько 15 000 багнетів. Більшість (7000 вояків і 25 гармат) протистояла нам на ділянці в Антреа на фронтовій дузі Агвола — Ганніла — Няатяля. 6000 вояків і 44 гармати стояли в прикордонній зоні Раасулі — Муолаа — Райвола — Валкеасаарі. Район Гейнйокі — Яюряпяаярві посередині Карельського перешийка, розташований якраз між цими угрупованнями, лишався порожнім. На лівому фланзі поблизу Саймаа, точніше, в районі Лаппеенранта — Йоутсено, було 2000 вояків і 12 гармат. Додався і виборзький гарнізон (близько 2000 вояків). Ворог мав багато артилерії, а залізниці контролювали добре озброєні панцеропоїзди. Під час війни між великими державами росіяни збудували довкола Виборга широке кільце польових укріплень, а саме місто захищала смуга фортів. Крім названих тут сил, звичайно, треба було зважати й на 10 000 вояків регулярного російського війська, яке стояло відразу за лінією кордону.
Прогалина у ворожих позиціях посередині Карельського перешийка спонукала зосередити сили кілометрів за двадцять на схід від Виборга в районі Гейнйокі. Звідти можна було завдати швидкого удару або по самому місті, або по тилу ворожого угруповання в Антреа. Скидалося на те, що, як і на першій стадії тамперської операції, є змога виграти бій, не доходячи до самого об’єкта наступу. Але тоді масування війська в Гейнйокі треба було здійснити непомітно для ворога, а сам головний удар прикрити для відвернення тилової загрози, яку створювали ворожі сили на сході й півдні Карельського перешийка. Для запобігання цій небезпеці наше військо мало скувати ті сили і перетяти залізницю Виборг — Петербург.
Повідомивши полковнику Аусфельду провідну ідею операції, я 24 березня дав йому завдання вивчити на місці можливості для її реалізації. Полковник повернувся через три дні, переконаний, що план здійсненний, зокрема завдяки тому, що військо можна транспортувати баржами Вуоксою з Антреа до Гейнйокі.
Чимало батальйонів уже прямували до Антреа і Ківініемі. А ще я хотів підготувати всі накази до наступу якомога швидше, тому вирушив, не чекаючи падіння Тампере, 4 квітня до Карелії, щоб особисто вникнути в деталі наступу. Обговоривши плани з майором Сігво і його начальником штабу капітаном Геґґлундом, я вирішив, що операцію таки треба здійснювати. Повертаючись із Карелії, я викликав генерал-майора Левстрема на станцію Піексямякі на ранок 6 квітня і, як я вже зазначав, дав йому завдання взяти командування Східної армії в свої руки. Під час нашої розмови надійшла звістка про падіння Тампере.
У наказі Ставки, надісланому 7 квітня генерал-майору Левстрему, операцію було намічено так:
11 квітня командувач Східної армії дістав змогу викласти в Ставці детальний план. Мені здалося тоді, що генерал-майор Левстрем не цілком усвідомлює, як важливо зосередити достатньо потужні сили в східній частині Карельського перешийка для операції, яка має початися з Рауту й закінчитися перетином залізниці Виборг — Петербург і перекриттям кордону. Левстрем попросив скерувати деякі підрозділи до Антреа, а не до Ківініемі, куди вони мали вирушити відповідно до плану зосередження війська. Цього я не міг схвалити і зазначив, що на сході Карельського перешийка має відбутися не демонстрація, а щось інше. Успіх усієї Виборзької операції залежить від того, чи вдасться остаточно перетяти залізницю й ефективно перекрити кордон. Тепер я для доповнення попередніх вказівок дав усне розпорядження, за яким Східна армія мала розпочати наступ атакою на залізничну колію. Лише коли залізницю буде перетято, головні сили підуть із Гейнйокі у вирішальний наступ на Виборг і вороже угруповання в Антреа.
З численних джерел було отримано тотожні повідомлення про те, що виборзька залога вкрай слабка — ворог зібрав майже всі сили на вуоксенській межі. За донесеннями, найслабші виборзькі оборонні споруди розташовані на півдні від міста. Через те я наголосив командувачу Східної армії про важливість поєднання фронтальної й тилової атак на головні сили ворога зі швидким і зухвалим ударом по Виборгу з півдня; головний удар треба спрямувати на лівий фланг.
Два дні по тому генерал-майор Левстрем повідомив, що його ліва наступальна група, яка має перекрити кордон і перетяти залізницю, занадто слабка. Беручи до уваги важливість і самостійний характер операції, я тоді вирішив віддати йому один із єгерських полків зі свого резерву. Щоб Левстрем міг цілковито зосередитися на новому завданні, я зняв з нього обов’язки командувача війська в Саво, а новопризначеного командувача, полковника Тунзельмана, підпорядкував безпосередньо головнокомандувачу.
Зібрані тепер у Карелії сили були, як на наші умови, досить великими. Єгерське військо складалося з шістьох піхотних полків, однієї артилерійної бригади й одного кавалерійського полку, а шуцкорівське — з шістьох полків. Із вісімнадцятьох піхотних полків армії було залучено дванадцять, а загальний кількісний склад сил, наданих для наступу, становив близько 24 000 вояків і 41 гармату. Те, що ми мали змогу концентрувати військо на правому березі Вуокси, було завдяки витривалості карельців; якби вони втратили плацдарми й зайняли оборону по той бік річки, тепер вільної від криги, ми б мали дуже несприятливу вихідну позицію для наступу.
Підсумком виконаної генерал-майором Левстремом організації був поділ Східної армії на три групи.
Полковник Аусфельд дістав наказ розпочати довгий марш у напрямі Райволи 20 квітня. Перед групою були потужні сили в районі Муолаа — Райвола — Куоккала, а на лівому фланзі — російське військо відразу за лінією кордону. Тому тут треба поставити в заслугу Аусфельду, що він під час ізольованого руху використав зі своїх одинадцятьох батальйонів лише два, щоб прикрити фланги і комунікації. Розбивши червоногвардійські та російські загони на півночі від Ківеннапи, група Аусфельда здобула 21 квітня цей важливий шосейний вузол. Назавтра наступ тривав широким фронтом. До залізничної колії група дійшла 23 числа. Ворог (надто на райвольському напрямку) чинив такий шалений опір, що зайняти станцію та міст біля неї вдалось аж через дванадцять годин. Східніше, під Куоккалою, у бій, як і очікувалося, втрутилося, перейшовши кордон, російське військо. 24 квітня, коли було здобуто Уусікіркко і Терійокі, в наших руках опинилося 40 кілометрів залізниці.
Концентрацію групи Вілкмана було завершено 19–21 квітня після масштабного перевезення війська баржами з Антреа до Пелляккялі. Скидалося на те, що ворог наразі не знав про загрозу його комунікаціям. Коли надійшло донесення, що група Аусфельда підірвала залізницю, група Вілкмана надвечір 23 числа почала наступ на Виборг, який відповідно до наказу мала раптовим ударом здобути протягом доби.
Генерал-майор Вілкман забезпечив тил батальйоном, що пробився на перешийок між озерами Муолаан’ярві і Яюряпяан’ярві. Головні свої сили він скерував двома колонами на Виборг. Права колона з п’яти батальйонів мала перетяти залізничне сполучення до Антреа в районі Талі, а також шосейні дороги на Виборг, а тоді атакувати місто з півночі. Взаємодіючи з нею, колона з чотирьох батальйонів мала ввійти до Виборга зі сходу і півдня, а також захопити станції Кямяря і Сяйніо на залізниці Виборг — Петербург.
Проте здобути Виборг раптовою атакою не вдалося. Щоправда, права колона після важких нічних боїв пробилася до Талі й увечері 24 квітня на півночі від міста була готова атакувати, але ліва колона запізнювалася. Вона вплуталася у впертий бій за зазначені станції й лише вранці 25 числа змогла йти далі до виборзької південно-східної оборонної межі. Отож шанс на раптовість було втрачено. З одного боку, причиною невдачі стало недотримання приписів головнокомандувача щодо намічання напряму головного удару, а з другого те, що лівій наступальній колоні дозволили загрузнути в неістотних боях.