Я вважав, що маю підстави згадати і про свою розмову з делегацією, яка відбулася на кораблі по дорозі до Стокгольма. Я заявив про свою впевненість, що прибуття новообраного короля до Фінляндії призведе до негайного розірвання стосунків із державами-переможцями, яке матиме вельми серйозні наслідки.

Регулярного пасажирського сполучення з Англією не було, а, крім того, я мав чимало труднощів з виправлянням дозволу на поїздку та багатьма іншими формальностями, тож виявилося, що потрапити туди не так просто. 2 листопада я переїхав зі Стокгольма до Бергена, але лише 7 числа сів на пароплав «Принс Артур», який ішов до Абердина. Поїздка була важкою, адже щойно ми виплили з фйорду, захищеного від вітру, як здійнявся найдужчий у моєму житті шторм. А що хвилі прокочувалися по всьому кораблі, який мав лише зовнішні сходи і в якому двері кают відчинялися в бік палуби, то я, коли почалася негода, опинився зачиненим у їдальні. Пізніше з’ясувалося, що ситуація була вельми критичною. Плавні міни на нашому шляху змусили капітана перечекати шторм у чистому морі, й лише через дві доби він дістав змогу завернути на Оркнейські острови до Керквола для бункерування вугілля.

10 числа ми нарешті дісталися до Абердина, в якому преса була сповнена відомостей про те, що кайзер Вільгельм ІІ зрікся престолу, в Німеччині шириться революція, а військо союзників наступає в Бельгії. Назавтра з’явилися повідомлення про втечу кайзера Вільгельма до Голландії.

До Лондона я прибув 12 листопада. Того дня газети публікували умови перемир’я. Були побоювання, що серед спільного переможного сп’яніння стане важко домогтися того, щоб усі почули побажання маленької й далекої країни, яка до того ж доволі необачно залишалася до останнього на боці переможених.

В останні місяці Фінляндію неофіційно представляв у Лондоні доктор Голсті, міркування якого щодо перспектив знайти розуміння нашої позиції не дуже тішили. І заступник міністра закордонних справ лорд Роберт Сесіл, і помічник міністра лорд Гардінґ з Пенсгерста, з яким я познайомився, коли він служив у посольстві своєї країни в Петербурзі, заявили, що Фінляндія поставила себе в невигідне становище пронімецькою політикою і склад теперішнього фінляндського уряду є прямою перешкодою для покращення стосунків. Утім, названі добродії висловили задоволення тим, що я їду на розмову з ними, а також зазначили, що довіряють мені як представникові розважніших політичних поглядів. Д-р Голсті багато розповів про інтриги білих росіян і діяльність Керенського й Стаховича, колишнього генерал-губернатора Фінляндії. Вони досі вважали Фінляндію частиною російської держави, а останній зауважив нашому представникові, що Фінляндії, аби вберегтися від того, що її поглинуть з усіма бебехами, пора на добрих умовах домовитися з майбутньою Росією про автономію.

У Форин-офісі мене прийняли з доброзичливою ввічливістю, але нічого вирішального я під час цього свого візиту не домігся. 15 листопада я мав тривалу розмову з лордом Робертом Сесілом, і вона не вселяла багато надій на успіх політичної частини моєї місії. Англія, сказав лорд, до початку мирної конференції не має змоги визнати незалежність Фінляндії самостійно, адже імперія мусить у цьому питанні діяти у взаєморозумінні з Францією та іншими союзниками. Те, що Фінляндія проголосила принца Фрідріха Карла своїм королем, дуже ускладнює наші стосунки з країнами Антанти, а також побільшує їх сумніви у спроможності Фінляндії провадити самостійну політику. «Якщо ви хочете добра своїй країні, — підсумував він, — вам не слід наполягати на інтронізації принца».

Питання зерна, сказав заступник міністра закордонних справ, вельми непросте, тому що тепер країни Антанти мусять годувати всі європейські нації, які потерпають від голоду, включно з країнами-ворогами, і тому що в принципі вирішено допомагати лише тим державам, які самі здатні підтримувати у себе порядок. На це я відповів, що саме імпорт харчових продуктів є найпершою умовою підтримання порядку. Як легко можуть зголоднілі натовпи поринути в більшовизм та анархію! Наша розмова скінчилася тим, що лорд поставився з розумінням до наших потреб; це вплинуло й на позицію м-ра Шелдона, американського члена блокадного комітету союзників. За кілька днів надійшло повідомлення, що є непогані сподівання на посилання першої 5000-тонної партії зерна з Данії.

Я дістав нагоду ознайомитися і з багатьма загальнополітичними питаннями, зокрема з уявленням Англії про Росію. Тут було помітно дві течії. Одна, яку репрезентували зокрема колишні посли в Петербурзі — лорд Гардінґ із Пенсгерста і сер Джордж Б’юкенен, — виходила з того, що російська держава відновиться, а до її складу повернеться більшість колишніх провінцій. Другі (серед них і заступник міністра закордонних справ) припускали, що Росія зазнає розчленування, але не могли пояснити, як саме це станеться. У парламенті було подано запит щодо заходів, яких уряд наміряється вжити в російській справі. Роберт Сесіл відповів, що уряд Британії не хоче одразу по закінченні світової війни знову втягати імперію в сумнівні військові операції. Але все ж таки більшовики спричинилися до таких образ на адресу Англії, що якби вони лунали від уряду якої-небудь цивілізованої держави, вони б давали імперії всі підстави взятися до зброї. «Хоч я вважаю, — вів далі заступник міністра закордонних справ, — що нам передовсім треба зважати на власні інтереси й бажання нашого народу, але, поза всяким сумнівом, радянський уряд втратив право на будь-яке співчуття з боку британського». Попри зрозумілість цієї думки, вона з другого боку свідчила, наскільки далекий уряд Англії від усвідомлення того, що більшовизм — це загроза для світу і що в інтересах усього цивілізованого людства оздоровити Росію у процесі загальноєвропейської перебудови.

Під час своєї розмови я не зустрів якогось особливого розуміння, коли описував свої побоювання того, які ускладнення може спричинити в Європі керована більшовиками Росія. У військових колах, як я помітив, панували здоровіші уявлення, але загалом виникало враження, що в Лондоні російську проблему вважають другорядною. Боротьба з Німеччиною далася важко і захопила всю увагу британців, яка тепер цілковито була спрямована на оновлення центральної Європи. Тому наші визвольні змагання, які запобігли поширенню більшовизму в північній Європі, не були належно оцінені. Натомість тут надавали надмірної ваги німецькій експедиції в Фінляндії і пов’язаним з нею перипетіям. Але як сказав мені лорд Роберт Сесіл, Фінляндії в жодному разі не слід боятися російських вимог.

Кілька разів я бачився і з генералом Пулом, командувачем британського війська на узбережжі Північного Льодовитого океану і в Білому морі. Виявилося, що це щирий друг Фінляндії. Окрім того, що ми обговорювали питання, пов’язані з моєю місією, я, як і раніше в військовому міністерстві й Форин-офісі, відверто висловив йому все, що думаю про дії британців, які завербували до Мурманська фінів-бунтівників, а потім зажадали, щоб тим солдатам, які воювали навіть не за британські інтереси, було дозволено повернутися на батьківщину без розслідування їхніх дій. Бунтівники, які скоїли злочини, мусили за це відповісти, а решта, звичайно, вийде на волю. Згодом я виявив, що генерал Пул після нашої першої зустрічі надіслав до військового міністерства і генерального штабу докладний звіт про свій погляд на ситуацію в північній Європі й також обстоював швидке визнання незалежності Фінляндії й надсилання нам харчових продуктів.

Я був вражений, коли у Форин-офісі мені висловили думку, що Фінляндія має віддати Аландські острови Швеції і отримати за це компенсацію в Східній Карелії. Я зробив висновок, що до цього доклали рук шведи — це оприявнилося і під час моєї розмови з послом Швеції в Лондоні, графом Вранґелем. Він сказав, що не бачить іншого розв’язання проблеми Аландів, ніж приєднання цього архіпелагу до Швеції, «для якої посідання його є життєво важливим і до складу якої він завжди належав». Він нагадав мені давнє твердження, що Аландські острови, мовляв, було 1809 року віддано Росії не як частину Фінляндії, а окремо. На це я відповів, що Аланди завжди вважалися частиною Фінляндії, але цей архіпелаг, будучи ключем до Ботнічної затоки, стратегічно важливий і для Швеції, і для Фінляндії, отож треба досягти рішення, яке б задовольнило обидві сторони. Позиція Швеції щодо нашої визвольної війни загалом і аландського питання зокрема зумовлена, як це не прикро, хибною оцінкою ситуації. Мій натяк на те, що спільна зацікавленість Фінляндії та Швеції в безпеці Ботнічної затоки могла би стати основою для порозуміння, як я помітив, не знайшов підтримки в графа Вранґеля.

Якось я обідав у леді Мюріель Педжет і зустрів там багатьох англійських генералів. «Пророцтво справдилося!» — були її перші слова. «Яке пророцтво?» — здивувався я, і леді Мюріель пригадала мені, що напророкувала мені ясновидиця в Одесі за рік до того. Коли я перебрав у голові все, що зі мною відбулося за рік, мені не лишалося нічого іншого, як визнати, що ота протеже леді дивовижно зуміла тоді підійняти край завіси над майбутнім. Те, що вона сказала тоді про моїх дочок, теж цілковито підтвердилося. Старша стала в Лондоні кармелітською черницею, а молодша щасливо доїхала замінованими водами Північного моря з Франції до Швеції та Фінляндії.

З батьківщини я отримував обмаль звісток. Утім, 14 листопада від уряду надійшла тривожна телеграма про те, що більшовики збирають військо на кордоні, й висловили побажання, щоб у разі початку ще однієї війни я очолив армію. Разом із тим уряд сповіщав, що ситуація з харчами загострилася. Столиця й чимало інших населених пунктів лишилися без хліба.

У телеграмі від 17 листопада я так описав сенатору Стенрууту підсумок своїх перемовин: «Мої розмови з лордом Робертом Сесілом і з чиновниками міністерства закордонних справ та військового міністерства свідчать загалом, що існує глибоко вкорінена недовіра до Фінляндії і що нам слід полишити думку про інтронізацію принца Фрідріха Карла».

У Лондоні один особистий друг принца виклав мені справу приблизно в такому дусі: «Ми знаємо принца досить добре. Він високоосвічений чоловік і дуже симпатизує Англії, але в політиці не мав нагоди продемонструвати, на що він здатний. Ще приязніше ставиться до Англії його дружина, вихована своєю бабусею, королевою Вікторією». Доказом того, що це уявлення, цілком можливо, було правильним, є зокрема випадок, про який розповів мені той самий друг принца Фрідріха Карла. На трапезі при дворі в Берліні принцеса в присутності кайзера Вільгельма вжила вислів «у нас в Англії», і брат-імператор суворо її вичитав. «Але, — вів далі мій співрозмовник, — годі й подумати, щоб Англія дозволила вступ на фінляндський трон зятя кайзера Вільгельма».

17 листопада я отримав телеграму, в якій уряд повідомляв про намір передати керівництво державою регенту і просив мене обійняти цей пост. Цілковито усвідомлюючи відповідальність прийняття на себе функцій голови держави в цей важкий для Фінляндії переломний час, я вирішив погодитися й не усуватися цього разу від того, що вважав своїм обов’язком. У статусі регента я, крім того, мав би змогу рішучіше й авторитетніше провадити перемовини.

Під час розмов у Форин-офісі в мене склалося тверде враження, що фінляндське питання є однією з політичних проблем, які Англії не хочеться розв’язувати без участі Франції, тому я вирішив при першій нагоді поїхати до Парижа. Перед самим від’їздом я прочитав у газетах, що лорд Робет Сесіл вийшов зі складу уряду. Це була неабияка втрата для фінляндської справи.

Завдяки чудовій організації поїздки британською владою я після дороги, що минула з усіх поглядів добре, прибув 24 листопада до Парижа, де мене зустрічав наш неофіційний представник, кандидат юридичних наук Ерік Ерстрем. 27 числа уряд повідомив мене, що парламентські фракції вже домовилися про обрання мене регентом, але з практичних міркувань самі вибори відбудуться аж тоді, як я повернуся на батьківщину. Тим часом, як було сказано, я міг діяти з повним авторитетом регента. Ще мене поінформували, що відбувається оновлення уряду й перелік його нових членів надійде завтра.

Новий уряд було призначено того самого дня, коли я отримав звістку про його оновлення. Кабінет сенатора Паасіківі подав у відставку, і новий прем’єр-міністр, професор Лаурі Інґман, сформував уряд, що складався з 12 осіб, половина з яких були республіканцями, а половина — монархістами. Пост міністра закордонних справ дістався останньому статс-секретареві Фінляндії Карлу Енкелю, одному з нечисленних фахівців у цій галузі. Варто зазначити, що моєю думкою при формуванні складу уряду не поцікавилися. Якби мене було обрано регентом до оновлення уряду, я б, звичайно, сам міг визначити людину, якій би доручив формування уряду. Утім, тут я хочу додати, що згодом мав усі підстави бути задоволеним вибором прем’єр-міністра.

У статусі регента я б, звичайно, міг обстоювати в Парижі фінляндську справу з набагато більшим авторитетом — але ж не годилося ще до призначення діяти з регентськими повноваженнями. А що то були за практичні міркування, які змусили відкласти проведення виборів, — про це я вже не довідався. Утім, я помітив новина мала сприятливий ефект у столиці Франції.