Я зрозумів, що цей вияв поваги стосується не лише мене, а й усіх наших збройних сил, тому послав командувачу армії, генералу Вілкамі, телеграму про цю подяку.
Емоції, що оприявнювалися під час святкування, свідчили, як на мене, про те, що шведська кров, пролита за Фінляндію та північну Європу, поєднала наші країни новими й міцнішими зв’язками. Майбутнє фінсько-шведських відносин вселяло оптимізм, і це щиро мене тішило.
Під час перебування в Стокгольмі я зустрівся з послами Англії та Франції, сером Есме Говардом і мсьє Делаво, двома щирими друзями Фінляндії, чиї цікаві відомості дуже допомогли мені виробити уявлення про розвиток ситуації в світі. Ці добродії порекомендували мені якнайшвидше поїхати до Лондона й Парижа для діяльності на благо Фінляндії, однак без офіційної підтримки я вважав неприйнятним виявляти яку-небудь самостійну ініціативу в цьому напрямку. Отримана інформація була настільки важливою, що, незважаючи на розбіжності в наших поглядах, я вважав своїм обов’язком повідомити уряд про свою оцінку ситуації і застерегти від однобічного дотримання пронімецької політики. Однак невдовзі я зауважив, що ці повідомлення дали небагато користі, адже на засіданні Державної ради до них поставилися з повною байдужістю, а один видатний член уряду навіть зазначив, що моя інформаційна діяльність остаточно засвідчила, що я геть непридатний для державної служби.
Пронімецькість глибоко вкоренилася в керівних колах Фінляндії. У мирній угоді, укладеній 7 березня 1918 року з Німеччиною (а під час перемовин ніхто не спитав думки головнокомандувача) нейтралітетом Фінляндії вже було пожертвувано, адже в першому параграфі Німеччина зобов’язувалася домогтися визнання нашої незалежності від держав, які ще цього не зробили. У такому самому дусі було написано й угоду про торгівлю та судноплавство, другий параграф якої визначав зокрема, що підданці обох сторін мають такі самі права на торгівлю й промисел, а також інші привілеї другої сторони, які є у власних громадян або які їм буде надано в майбутньому. Надання цих прав такій великій і заповзятливій нації, як німці, крило в собі непередбачувані ризики. Зі збереженням нейтралітету країни не дуже поєднувалася й таємна спеціальна домовленість, за якою Німеччина, доки її експедиція перебуватиме на фінляндській землі, має право створювати тут військові бази. З цим був пов’язаний і припис, за яким фінляндські кораблі не можна переводити до суднового реєстру ні нейтральної країни, ні країни, що не воює. Наші кораблі мусили дотримуватися приписів німецького адміралтейства, а крім того, було домовлено про списки військової контрабанди, зміни до яких дозволялося вносити лише за згодою Німеччини.
Усі ці угоди й домовленості, укладені під час війни, свідчать про те, як мало вірив уряд у власні сили країни. Якщо не перед, то бодай
Роялістська політика уряду, яка мала на меті запровадження монархії з німецьким принцом на троні, була майже такою самою небезпечною, а ще могла призвести до того, що в очах світу наша країна перебувала б у становищі васала Німеччини. Ще й тоді, коли Німеччина на Французькому фронті зазнала 8 серпня 1918 року остаточної поразки, яку генерал Лудендорф у своїх мемуарах називає чорним днем німецької армії, наша зовнішньополітична лінія не змінювалася. Заради справедливості треба все ж зазначити, що на той час Фінляндія не мала таких органів зовнішньополітичної та військово-політичної інформації, які б уможливили об’єктивне розуміння процесів. Оцінка нашого становища відбувалася крізь німецькі окуляри, і добування інформації з-за кордону було відповідним. На свій подив я зауважив, що така сама ситуація панує і в певних впливових шведських колах, які, втім, починали усвідомлювати дійсність раніше від своїх сусідів по той бік Ботнічної затоки. Аж у жовтні 1918 року, після того як у середині вересня Австро-Угорщина марно намагалася розпочати перемовини з союзниками про сепаратний мир, а Болгарії наприкінці того самого місяця вдалося домогтися перемир’я, фінляндський уряд почав робити деякі запізнілі висновки. Хоча все свідчило про те, що співвідношення сил повністю змінилося, урядова оцінка ситуації була настільки далека від дійсності, що там гадали, наче зможуть сидіти на двох стільцях. Попри виникле розуміння потреби перегляду зовнішньої політики, парламент обрав 9 жовтня королем Фінляндії принца Гессенського Фрідріха Карла, зятя кайзера Вільгельма ІІ.
За день до виборів короля заступник міністра закордонних справ Карл Енкель за дорученням уряду зв’язався зі мною в Стокгольмі й запропонував поїхати представником уряду до Англії та Франції. Я мав спробувати домогтися від Англії визнання нашої незалежності й спонукати Францію, яка на початку січня вже визнала Фінляндію, поновити дипломатичні стосунки, розірвані після того, як наш уряд запросив до країни німців. Крім того, уряд хотів донести до Лондона й Парижа свою позицію в питанні монархії, а також домогтися скасування заборони на постачання вже куплених в Америки партій зерна і добути дозвіл на купівлю нових.
Спершу я був проти. Я знав, що теперішній уряд, який, за винятком двох нових членів, мав ідентичний склад із так званим «самостійницьким сенатом», у більшості важливих для нашої країни питань узяв позицію, відмінну від моєї, і мені якось не хотілося співпрацювати з таким урядом, який досі демонстрував так мало розуміння інтересів і цінності країни. Але що більше я замислювався, то виразніше розумів, що річ не в тому, хто засідає в уряді, — далебі, тепер головне зберегти Фінляндію як самостійну державу. Як патріот я мусив усіма силами сприяти розбудові держави на надійних підвалинах.
Сталося те, що я передбачав і від чого застерігав. Постала загроза втратити здобутки визвольної війни, якщо не вдасться якомога швидше зміцнити стосунки з західними державами. Могло статися так, що фінляндську справу розглядали б аж на всесвітній мирній конференції, а там були б усі підстави побоюватися інтриг з боку білих росіян і нових спроб шведів відібрати в нас Аландські острови. Саме тими днями делегація аландських сепаратистів прибула до Стокгольма й контактувала зі шведським урядом. Усталення зовнішньополітичного становища було до того ж найпершою передумовою поновлення торговельних зв’язків. А без зовнішньої торгівлі нас незабаром чекали б голод і важка економічна криза, які могли поставити під загрозу лад, який ми запровадили з такими великими жертвами. Це було тим більше важливо, бо наша зовнішня торгівля, доти зорієнтована на Росію, потребувала нових ринків, а по закінченні світової війни за них могло розгорнутися суперництво великих держав.
Коли переді мною постали ці факти й проблеми, я вирішив поїхати до Фінляндії, щоб детальніше все обговорити з урядом. У середині жовтня я прибув до Гельсінкі і відвідав посідача верховної влади Свінгувуда й міністра закордонних справ Стенруута, які повторили пропозицію, висловлену міністром Енкелем, і змалювали мені загальну ситуацію.
З’ясувалося, що стосунки з Францією дедалі гіршають. За кілька днів до того французький консул передав гостру ноту, в якій ішлося про те, що наша молода республіка, що цілковито перебуває під німецьким впливом, не може сподіватися на підтримку з боку Франції. Проголосивши монархію і обравши королем німецького принца, Фінляндія стала на бік Центральних держав. Нас застерегли, що визнання Францією нашої незалежності не залишатиметься чинним незалежно від способу врядування — надто коли трон посяде німецький принц.
Лише тепер я дізнався, що Англія була готова визнати незалежність Фінляндії, поки не стало відомо, що уряд попросив німецької інтервенції. Годі було сподіватися на поліпшення фінляндсько-британських стосунків після того, як наш уряд повідомив, що не може виконати певні умови, висунуті Англією для такого визнання. Одна з них забороняла атаки на Мурманську залізницю. Ситуацію ще погіршило те, що в травні 1918 року уряд, не порадившись зі мною, сформував і відрядив експедицію, яка мала пильнувати законні інтереси Фінляндії в Петсамо[45]. Її вибив звідти британський загін, висаджений туди, щоб завадити німцям створити базу підводних човнів і цим перетяти комунікації Антанти з Росією.
Я повідомив сенатору Свінгувуду, що, серйозно все обміркувавши, вважаю неможливим відмовитися від цього завдання, адже воно мені здається дуже важливим. «Ви звертаєтеся до мене, адже я єдиний, хто відмежувався від однобічної пронімецької орієнтації, до якої ви вдалися, хоча сенат твердо пообіцяв не просити іноземної інтервенції — ні в німецької, ні у шведської допоміжної експедиції. Мені вдалося долучити до нашої війни іноземців так, що Фінляндія зберегла суверенітет і вирішальні операції здійснювали ми самі. Я демонстративно залишив пост головнокомандувача, коли зрозумів, що сенат за моєю спиною домовився про організацію нашої оборони в тісній співпраці з очільником німецької експедиції, генерал-майором фон дер Ґольцом. Я подав у відставку, сподіваючись, що моя неприхована опозиція до чинної політики відверне небезпеку, яку становить для нашої незалежності така співпраця. Ви тепер хочете кинути цього козиря, і я погоджуюся взяти на себе виконання запропонованого завдання, але не як офіційний репрезентант уряду, а як приватна особа», — сказав я.
Природно, що я не міг представляти уряд, на який західні країни поглядали неприхильним оком, — у такому разі я був би від самого початку persona ingrata. Але я пообіцяв спробувати з’ясувати, як уряди в Лондоні й Парижі ставляться до наших виборів короля, при цьому не підважуючи свого авторитету. Отримавши добуту мною інформацію, уряд нехай діє на власний розсуд. Врешті-решт, мабуть, цілком можливо, що питання монархії стане останнім козирем уряду.
Ситуація з харчовими продуктами була тривожною. Внаслідок війни, а згодом загального повоєнного безладу весняну сівбу не вдалося здійснити в повному обсязі, що призвело до недороду. Фінляндія не могла сама забезпечити себе харчами, і навряд чи були підстави сподіватися, що намагання імпортувати зерно з України за посередництва Німеччини дадуть результати. Годі було й покладати надії на закупівлю харчів з Америки до налагодження нормальних стосунків із державами-переможцями. Звичайно, я пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб почався імпорт харчових продуктів.
Пробувши кілька днів у Гельсінкі, я через Швецію вирушив до центральної Європи разом зі своїм зятем, майором Мікаелем Ґріпенберґом, якого було надано мені для виконання обов’язків секретаря. На свій подив я зустрів на кораблі, яким плив до Стокгольма, делегацію, що прямувала до Німеччини і мала доручення уряду повідомити принцові Фрідріху Карлу підсумки виборів і спробувати спонукати його якомога швидше прийняти запрошення парламенту. Коли я звернув їхню увагу на неактуальність такого заходу, один із членів делегації сказав: «Ми вирішили поставити світ перед фактом» — вочевидь, маючи цілковиту певність, що всьому світові доведеться примиритися з ухвалою Фінляндії!
На жаль, незабаром про мою дражливу місію пішли чутки, наслідком яких стало те, що стокгольмські газети зробили з цього сенсацію. Дехто подейкував, начебто я наміряюся започаткувати «білий» рух і з цієї метою збираю 200-тисячну армію з полонених росіян у Німеччині. Один із новинарів зайшов іще далі й розповів своєму читацтву, що я очолив білий російський уряд. Згідно з третьою чуткою, я відвідую країни Антанти як емісар фінляндського уряду.
Коли я помітив, що в шведській столиці є люди, які вірять зокрема останньому твердженню, і почав побоюватися, що такі домисли можуть ускладнити мою місію, я послав 27 жовтня листа сенаторові Стенрууту, скаржачись на фабрикування чуток навколо моєї особи. «Дозволю собі, — писав я, — ще раз звернути увагу на те, що я повідомив про свою згоду на поїздку лише як приватна особа з метою ознайомлення в Лондоні й Парижі з політичною ситуацією. Лише по закінченні поїздки й за відповідних передумов може йтися про те, що я візьмуся до виконання якогось особливого завдання від імені фінляндського уряду. Тому я буду вдячний, якщо члени уряду поступово спростовуватимуть чутку про офіційний характер моєї поїздки».
Я помічав, що деякі заяви уряду справляють враження, наче уряд настільки хоче отримати визнання Англії, що ладен ледь не на будь-які поступки, — тому додав: «На мій погляд, це означатиме, що ми відразу розкриємо всі козирі — до того, як матимемо гарантію виграшу бодай однієї партії. Адже тоді супротивна сторона знає, що може просити все і дати мінімум, коли згодом почнуться серйозні перемовини. Я б пішов і на те, щоб навіть вважати переформування уряду, про яке тепер говорять у пресі, обмінним товаром, який можна віддати лише за справжню вигоду… Що стосується моїх тутешніх вражень, мені здається, що в Англії й Америці чимало прихованої доброзичливості до Фінляндії, а от із Францією, в політиці якої багато темпераментності, буде найважче домовитися…».
Але, як ми побачили згодом, все вийшло навпаки.