— Я повністю твоя, — відповіла Джул.
7
Перший тиждень вересня 2016 року Менемша, Мартас-Вiньярд, Массачусетс
За два дні до самогубства Скотт чистив басейн, коли Джул поверталася з ранкової пробіжки. Він був без сорочки, а джинси трохи спущені зі стегон. Він виловлював листя сачком для басейну.
«Доброго ранку», — сказав він, коли Джул проходила повз нього. Іммі й Форрест іще не прокинулися. Автівки Брук, яку вона взяла напрокат, не було на доріжці. Джулі взяла купку одягу, який дібрала раніше, повісила на гачку поруч із літнім душем і зайшла усередину.
Вона вимилася, поголила ноги і подумала про Скотта. Він був дуже-дуже гарний. Її дивували його м’язи на спині й усі ті розрахунки готівкою. Як це він став тим хлопцем, хто відбілює чужі туалети й косить чужі подвір’я? Він мав вигляд і розмовляв як білий гетеросексуальний герой, котрого ви постійно бачите у фільмах. Імовірно, він міг би мати більшість речей, які хотів би в цьому світі, не докладаючи особливих зусиль. Йому нічого не заважає, але ось він. Прибирає.
Можливо, йому це подобається. А може, і ні.
Коли вона вимкнула воду, то почула, як Скотт і Імоджен розмовляють на веранді.
— Ти мусиш допомогти мені, — сказав він низьким голосом.
— Ні, насправді не мушу.
— Будь ласка.
— Я не можу дозволити втягнути себе в таке.
— Тобі й не треба, Імоджен. Я прошу в тебе допомоги, бо довіряю тобі.
Іммі зітхнула.
— Ти просиш моєї допомоги, бо маю банківський рахунок.
— Це не так. Між нами є зв’язок.
— Що-що?
— Усі ті рази в мене вдома, після полудня. Я нічого не просив. Ти приходила до мене, бо хотіла цього.
— Я не приходила до тебе вже тиждень, — відповіла Імоджен.
— Сумую за тобою.