Потягнувшись, Джул схопила вологу, м’яку руку Іммі. Вона тримала її, далеко нахилившись над краєм човна.

Над головою почувся гул літака.

Джул кинула руку Іммі та проковтнула сльози. Її інстинкт самозбереження переміг.

Вона була досить далеко в морі. Двадцятихвилинна подорож на човні від Кулебри, десять хвилин від Кулебріти. Джул торкнулася води рукою.

Між двома островами від туристичного шляху до відкритого океану прямувала течія. Вона притягла Іммі якнайближче до човна та обкрутила її руки тросом, досить вільно, щоб не лишилося сліду. Трос був грубим, і зав’язувати його було незручно. Долоні Джул боліли, шкіра здиралася. Лише після кількох спроб вдалося зробити вузол, який тримався б.

Джул увімкнула двигун і повільно попрямувала у відкриту воду, пильнуючи течію. Коли море стало темним і глибоким, а вони опинилися далеко за межами пройденого шляху між Кулеброю й Кулебрітою, Джул розв’язала мотузку та відпустила Імоджен.

Тіло занурювалося дуже, дуже повільно.

Джул виполоскала линву і відшкребла її щіткою, яку знайшла в невеличкій коробці зі снастями. Її руки були подерті й трохи кривавили, однак на ній не зосталося слідів. Дівчина ретельно скрутила трос і поклала до човна. Вона відшкребла і помила весло.

Відтак попливла назад.

— Міс Соколофф? — Клерк у вестибюлі помахав Джул.

Вона зупинилась і глянула на нього.

Він подумав, що вона — це Імоджен. Досі ніхто не плутав їх.

Вони не здавалися надто схожими, але, звичайно, вони — дві молоді білі жінки, невисокі, з короткою зачіскою і ластовинням. У них був однаковий акцент зі східного узбережжя. Вони скидались одна на одну.

— Для вас надійшов пакунок, міс Соколофф, — сказав клерк, усміхаючись. — Він у мене, прямо тут.

Джул осміхнулася у відповідь.

— Ви просто чудові, — відповіла вона. — Дякую.