Джул заглушила мотор. Море було дуже спокійне. На обрії ніде не було іншого човна.

— Усе гаразд? — запитала Імоджен.

— Мені шкода, що я наполягла взяти в прокат цей йолопський човен.

— Усе добре. Але, будь ласка, послухай. Я повертаюся на Віньярд, щоб бути з Форрестом уже завтра вранці.

Джул запаморочився світ.

— Чому?

— Я казала тобі, що сумую за ним. Мені зле від того, як я поїхала. Я була засмучена через… — Іммі зупинилася й, вагаючись, дібрала слова. — Через те що сталося з прибиральником. І через те, як Форрест уладнав ту ситуацію. Проте мені не слід було тікати. Я забагато втікаю.

— Ти не мусиш повертатися на Віньярд через те, що почуваєшся вдячною Форресту і всім людям, — сказала Джул.

— Я кохаю Форреста.

— Тоді чому ти постійно йому брешеш? — вигукнула Джул. — Чому ти тут, зі мною? Чому ти досі думаєш про Ісаака Таппермана? Люди не вчиняють так, коли закохані. Не можна лишати коханого посеред ночі й чекати, що він тішитиметься, коли ти знову з’явишся. Не можна нікого так кидати.

— Ти заздриш мені через Форреста. Я зрозуміла. Але я не якась лялька, з котрою можна гратись і не ділитися, — відрубала Іммі. — Я гадала, що подобаюся тобі за те, ким я є — без моїх грошей, без усього. Я гадала, що ми подібні й що ти мене зрозуміла. Було легко усе тобі розказувати. Та чимраз більше відчуваю, що ти маєш таке собі уявлення про мене: «Імоджен Соколофф», — вона так вимовила своє ім’я, ніби воно було написане курсивом, — але це не я. У тебе таке уявлення про людину, котра тобі подобається. А я не така. Тобі просто хочеться носити мій одяг, читати мої книжки і фантазувати з моїми грішми. Це не справжня дружба, Джул. То не справжня дружба, коли я геть усе оплачую, а ти все позичаєш, цього недосить. Тобі потрібні всі мої таємниці, а потім ти ними мені докоряєш. Мені тебе шкода, дійсно. Ти мені подобаєшся — та іноді ти стаєш типу моєю копією. Мені дуже шкода, що доводиться це казати, але ти…

— Що?

— Ти незрозуміла. Ти постійно змінюєш деталі історій, які розповідаєш, і це має вигляд, типу ти ніколи їх навіть не знала. Мені не треба було запрошувати тебе залишитися з нами в будинку на Віньярді. Деякий час було добре, але тепер я якимось чином почуваюся так, наче мене використали і навіть збрехали. Мені слід звільнитися від тебе. Ось правда.

Памороки посилилися.

Іммі не могла мати на увазі того, про що говорила.

Джул упродовж багатьох тижнів робила геть усе, що хотіла Імоджен. Вона лишала Іммі, коли та воліла побути на самоті, ходила по крамницях, коли цього прагнула Іммі. Вона терпіла Брук, терпіла Форреста. Джул слухала історії, коли це було треба, і так само їх розповідала, коли від неї цього вимагали. Вона пристосувалася до оточення та вивчила всі кодекси поведінки у світі Іммі. Вона тримала язик на припоні. Вона прочитала сотні сторінок Діккенса.

— Я — це не мій одяг, — сказала Імоджен. — Я — це не мої гроші. Ти хочеш, аби я була такою людиною…

— Я не хочу, щоб ти була кимось, ким ти не є, — перервала Джул. — Не хочу.

— Ні, хочеш, — наполягала Імоджен. — Ти хочеш, аби я приділяла тобі увагу, коли я цього не бажаю. Ти хочеш, аби я була вродливою і легкою, коли іноді я почуваюся потворною і мені важко. Ти посадовила мене на трон, і волієш, аби я завжди готувала смачну їжу, читала чудову літературу і була золотою з усіма, але то не я, і це виснажує. Я не хочу виряджатись і втілювати уявлення, яке маєш про мене.

— Неправда.