— Вибач.

— Це не твоя провина, — мовила Іммі.

— Я маю на увазі, мені прикро, що це сталося з тобою.

— Облиш, — відповіла Імоджен і рушила далі пагорбом. Досягнувши вершини, вони опинилися на чорних скелях.

Скелі відрізнялися від того, якими їх собі уявляла Джул. Іще прекрасніші. Майже лячні. Темні й слизькі. Вода вливалася в них і омивала, створюючи басейни, що видавалися нагрітими сонцем. Деякі скелі були вкриті м’якими зеленими водоростями.

Навколо — ані душі.

Іммі роздяглася до купальника і плавно ковзнула в найбільший басейн, не зронивши ні слова. Вона була засмаглою і вдягненою в чорне бікіні з поворозкою навколо шиї.

Джул раптом відчула себе огрядною та мужикуватою. М’язи, над якими вона так завзято працювала, здавалися незграбними, а блідо-блакитний купальник, у якому вона провела усе літо, жалюгідним.

— Вода тепла? — запитала вона про мілкий басейн.

— Дуже тепла, — відповіла Іммі. Вона нахилилася, плескаючи водою на руки і на потилицю. Джул дратував кепський настрій Іммі. Врешті-решт, не через неї Імоджен роздряпала ногу. Єдиною провиною Джул було те, що вона сказала, що хоче взяти напрокат човен і побачити Кулебріту.

Іммі була розбещеною дитиною, яка закопилює губи, коли щось виходить не так, як вона хоче. Це було одним з її обмежень. Ніхто ніколи не казав «ні» Імоджен Соколофф.

— Може, підемо до маяка? — запитала Джул. Він був найвищою точкою на острові.

— Можемо.

Джул хотіла, щоб Іммі виявляла ентузіазм. Одначе та цього не робила.

— Із твоєю ногою усе гаразд?

— Імовірно.

— Ти хочеш піти до маяка?

— Я могла б.

— Але чи ти хочеш?

— Що ти хочеш, аби я відповіла, Джул? «О, побачити маяк — це моя мрія»? На Віньярді я бачила чортів маяк кожен день свого життя. Ти хочеш, щоб я сказала, що вмираю, так хочу піднятися туди зі своєю скривавленою ступнею в таку шалену спеку й побачити крихітну споруду, що скидається на мільйон крихітних споруд, які я бачила раніше безліч разів? Цього ти хочеш?