Іммі винна їй відповідь.

Вони ще не закінчили, чорт забирай. Іммі не зможе втекти. «Що ти мені скажеш?» — кричала Джул, розганяючи воду й підіймаючи Іммі нагору, наскільки це можливо. «Що ти мені скажеш тепер?» Кров з обличчя Іммі текла по її руках. «Я не твоя бісова хатня тваринка, і я також більше не твоя чортова подруга, чуєш?» — горлала Джул. «Ти дивишся на мене з грьобаною зневагою, але це я сильна, я тут у біса сильна. Бачиш, Іммі? Ти бачиш?»

Джул намагалася перевернути Іммі й тримати її обличчям в повітрі, щоб та мала змогу дихати і слухати, але рани були величезні.

Обличчя Імоджен було розквашене, з вуха, носа й розбитої щоки юшила кров. Її тіло різко смикнулось і затремтіло. Її шкіра була слизькою, дуже слизькою. Вона борсалася, розкинувши кінцівки, і вдарила Джул в обличчя тильним боком руки.

— Що в біса ти мені скажеш тепер? — знову крикнула Джул, благаючи. — Що ти хочеш мені сказати?

Тіло Імоджен Соколофф знову шарпнулось і завмерло.

Навколо них обох напливла кров.

Джул залізла назад у човен — і час зупинився.

Мабуть, минула година. Може, дві. Можливо, лише дві-три хвилини.

Жодна бійка не пройшла, як оця. Завжди був бойовик, героїзм, захист, змагання. Іноді помста. Ця була інакша. У морі плавало тіло. Кінчик маленького вуха з потрійним пірсингом. Ґудзики на манжеті сорочки, холодна блакить проти білого полотна.

Джул любила Іммі Соколофф так, як уміла любити когось. Дійсно любила.

Проте Іммі цього не хотіла.

Бідолашна Іммі. Вродлива, надзвичайна Іммі.

Джул відчула нудоту. Вона намагалася блювати, знову і знову, сидячи біля краю човна. Вона схопилася за нього, відчуваючи, що їй погано, плечі тремтіли. Вона викликала блювоту, але нічого не виходило. Це тривало хвилину-дві, перш ніж вона зрозуміла, що плаче.

Її щоки були слизькими від сліз.

Вона не мала намірів завдати шкоди Імоджен.

Ні, мала.

Ні, не мала.

Джул хотілося, щоб вона не мала намірів.

Якби ж усе можна було повернути! Вона прагнула бути іншою людиною в іншому тілі з іншим життям. Джул хотіла, щоб Іммі її полюбила, і вона ридала, бо цього тепер ніколи не станеться.