Чоловік похитав головою.

— Я про це ніколи не думав. Коли ти досить довго відсутній, то здається, немає за чим повертатися.

Наступні три дні вони провели, відпочиваючи біля величезного вигнутого басейну, оточеного парасольками та бірюзовими шезлонгами. Джул обвилася навколо шиї Імоджен. Вони читали. Іможен дивилася повчальні кулінарні відео на Ютубі. Джул вправлялась у тренажерній залі. Імоджен відвідувала спа-процедури. Вони плавали й гуляли на пляжі.

Імоджен забагато пила. Офіціанти підносили їй «Маргариту» до басейну. Але вона не здавалася сумною. Магічне відчуття їхньої першої втечі з Мартас-Віньярда червоною ниткою пройшло крізь оці дні. Як сказала б Джул, вони тріумфували. Це було життя, яке Імоджен описувала як бажане, вільне від амбіцій і сподівань, без тих, кого можна тішити й розчаровувати. Вони вдвох просто існували, а дні були повільними та зі смаком кокоса.

Пізніше, четвертої ночі, Джул з Іммі сиділи, опустивши ноги в гарячу ванну, так, як сиділи багато ночей у будинку Іммі на Віньярді.

— Напевно, мені слід повернутися до Нью-Йорка, — задумливо сказала Імоджен. — Мені треба побачитися з батьками, — вони нещодавно повечеряли. Іммі пила «Маргариту» з пластикового стаканчика із кришкою та соломинкою.

— Ні, не їдь, — заперечила Джул. — Залишся тут зі мною.

— Той чоловік у барі, пам’ятаєш? Він сказав, що чим довше ти відсутній, тим менше лишається до чого повертатися, — Імоджен підвелась і скинула сорочку й шорти. На ній був купальник крицевого кольору, злитий, із кільцем на грудях та глибоким вирізом. Вона повільно занурилася в гарячу ванну. — Я не хочу, щоб нічого не залишилося. Мої мама і тато. Але я також ненавиджу бути там. Вони просто… вони мене засмучують. Я розповідала тобі про останній раз, коли я була вдома? Про зимові канікули?

— Ні.

— Я покинула навчання і так тішилася, що їду. Я провалила політологію. Брук і Вівіан постійно сварились. Ісаак мене покинув. Одначе коли я повернулася додому, тато був у ще гіршому стані, ніж я очікувала. Мама постійно плакала. Моя паніка щодо вагітності, проблеми з подругами та хлопцем, погані оцінки — це все було настільки дрібним, що навіть не варто й згадувати. Батько висох і дихав за допомогою кисневої маски. Кухонний стіл був захаращений слоїчками з пігулками. Якось він схопив мою руку й прошепотів: «Принеси своєму старому бабку».

— Що таке бабка?

— Ти ніколи її не куштувала? Типу булочки з корицею, тільки більша.

— То ти принесла йому її?

— Я пішла й купила аж шість штук і давала кожного дня по одній, до закінчення зимових канікул. Це була можливість зробити для нього щось, коли зробити, насправді, нічого не можна було… Потім уранці я поїхала, і, коли мама везла мене до коледжу, мені раптом стало страшно. Я не хотіла бачити Вівіан. І Брук. Ба й Ісаака. Коледж здавався безглуздим, типу закінчення школи, де я збиралася вчитися, щоб бути тією дочкою, якою мене хотіла бачити мати. Або тією дівчиною, котрою мене волів бачити Ісаак. Але взагалі не тією, якою я хотіла бути. Щойно мама поїхала, я викликала таксі й рушила до Віньярда.

— Чому туди?

— Втеча. Коли я була малою, ми там відпочивали. Невдовзі за кілька днів сів мій мобільник, і я не заряджала його. Я не хотіла відповідати ні на чиї дзвінки. Знаю, що це звучить егоїстично, але мені довелося вчинити щось радикальне. Через хворого батька я ні з ким не розмовляла про свої проблеми. Єдиний спосіб, у котрий я могла зрозуміти себе, полягав у тому, щоб випробувати те, яким є життя на відстані. Без усіх тих людей, які чогось хочуть від мене, розчаровуються в мені. І тоді я просто лишилася. Я протягом місяця жила в готелі, аж доки не усвідомила, що не повернуся. Я написала батькам імейл, що зі мною все гаразд і що я винаймаю будинок.

— Як вони відреагували?

— Тисяча мільярдів імейлів та повідомлень: «Будь ласка, приїдь додому, лише на кілька днів. Ми сплатимо за літак», «Твій тато хоче знати, чому ти не перетелефонуєш йому». І таке інше. Батьків діаліз завадив їм приїхати до Віньярда, але вони буквально переслідували мене, — Іммі зітхнула. — Я заблокувала їхні повідомлення. Я перестала думати про них. Це здавалося магією — просто вимкнути думки. Якимсь чином можливість не думати про них урятувала мене. Можливо, я жахлива людина, Джул, але то було так приємно — більше не відчувати провини.

— Я не думаю, що ти жахлива людина, — сказала Джул. — Ти хотіла змінити своє життя. Тобі слід було зробити щось екстремальне, аби стати тією, ким ти є.

— Точно, — Іммі мокрою рукою торкнулася коліна Джул. — А як щодо тебе? — Це була типова манера Імоджен: довго розповідати історію, доки ретельно не розбереться в проблемі, а потім, утомившись, ставити питання.