— Він увесь час хворів. Так багато пігулок, — Патті замовкла, а коли знову заговорила, її голос був глухим. — Я гадаю, після того, що сталося з Іммі, у його тілі просто не лишилося сили боротися. Він та Іммі — вони були моїми солоденькими цукерочками, — потім її голос знову став діловим та жвавим. — Отже, повертаючись до причини мого дзвінка. Ти прийдеш на ланч, чи не так?

— Я ж сказала, що прийду. Звісно.

— «Айві», завтра о першій. І хочу подякувати тобі за все, що ти зробила для мене і для Гіла, коли померла Іммі. Я навіть маю для тебе сюрприз, — додала Патті. — Таке, що дійсно зможе підбадьорити нас обох. Не спізнюйся.

Коли розмову було закінчено, Джул на якусь хвильку пригорнула телефон до грудей.

Ресторан «Айві» ідеально розташувався у вузькому куточку Лондона. Здавалося, він був дібраний саме під цю ділянку землі. Усередині на стінах вишикувалися портрети та вітражі. У повітрі наче пахло грошима: смаженою бараниною й оранжерейними квітами. Джул вдягнула приталену сукню й взула балетки. До свого студентського макіяжу вона додала червону помаду.

Джул застала Патті, яка чекала на неї, попиваючи воду з келиха. Коли Джул бачила її одинадцять місяців тому, мати Іммі скидалася на жінку з обкладинки. Вона була дерматологом, трохи за п’ятдесят, підтягнутою, за винятком животику. Її шкіра мала вологий рожевий блиск, а волосся було довге, пофарбоване у темно-каштановий колір і завите у вільні локони. А зараз у неї була зачіска боб, а на коріннях волосся посивіло. Її губи здавались опухлими і чоловічими без помади. Як жінки з Верхнього Іст-Сайда, вона була вбрана у вузькі чорні брюки і довгий кашеміровий кардиган, але замість каблуків на ногах були яскраві блакитні кросівки. Джул ледве впізнала її. Коли Джул попрямувала до неї, Патті підвелась і всміхнулася.

— Я знаю, що маю інакший вигляд.

— Та ні, — збрехала Джул. Вона поцілувала Патті у щоку.

— Я більше так не можу, — сказала Патті. — Зранку увесь час перед дзеркалом, незручне взуття. Макіяж на обличчі.

Джул сіла.

— Раніше я фарбувалася для Ґіла, — Патті вела далі, — і для Іммі, коли вона була маленькою. Раніше вона говорила: «Матусю, завий волосся! Давай, нанось блискітки!» Зараз приводу немає. Я вирішила зробити перерву в роботі. Одного разу мені спало на думку: «Мені не треба турбуватися». Я просто вийшла з дверей — і це була така полегкість, що я і не можу описати. Але знаю, що це тривожить людей. Мої друзі хвилюються. А я думаю: нехай. Я втратила Імоджен. Я втратила Ґіла. Ось зараз — це я.

Джул прагнула сказати правильні слова, але не знала, що саме треба — поспівчувати чи відволікти.

— Я про таке читала книжку в колежі, — вимовила вона.

— Про що?

— Про те, як тримати себе у повсякденному житті. Один хлопець, Гоффман, гадав, що у різних ситуаціях люди поводяться по-іншому. Що особистість змінюється. Це зветься пристосуванням.

— Ти маєш на увазі, що я припинила себе демонструвати?

— Або ви робите це по-іншому. Існують різні версії «я».

Патті підняла меню, відтак простягла руку і торкнулася руки Джул.

— Тобі слід повернутися до коледжу, солоденька цукерочко. Яка ти розумна.

— Дякую.