Коли Джул повернулася до столика, вже спокійна Патті розмовляла з офіціантом.

— Я розпочну з буряка, — повідомляла вона йому, коли Джул сіла. — А потім, думаю, замовлю меч-рибу. Вона смачна? Так, добре.

Джул замовила гамбургер та зелений салат.

Коли офіціант пішов, Патті перепросила.

— Вибач. Мені дуже соромно. З тобою усе гаразд?

— Звісно.

— Попереджаю, пізніше я знову можу заплакати. Можливо, на вулиці! Ніколи не знаєш, коли саме. Я здатна розрюмсатись у будь-який момент.

Каблучок та обгортки на столі вже не було.

— Слухай, Джул, — промовила Патті, — ти колись казала, що твої батьки схибили. Пам’ятаєш?

Джул не пам’ятала. Вона ніколи більше не думала про своїх батьків узагалі, хіба що крізь призму героїчного походження, яке вона створила для себе. Вона ніколи не згадувала про свою тітку.

Зараз у її голові промайнула первісна історія: її батьки на подвір’ї біля гарного будиночка в передмісті тієї крихітної Алабами. Вони лежать долілиць у калюжах темної крові, що просотується в траву, осяяну вуличним ліхтарем. Маму вбито пострілом у голову. Тато сплив кров’ю від вогнепальних ран.

Джул вважала цю історію зручною. Вона була гарною. Батьки були сміливими. Дівчинка виросте високоосвіченою і надзвичайно сильною.

Але вона знала, що не такою історією треба ділитися з Патті. Натомість, вона м’яко запитала:

— Невже я таке казала?

— Так, і коли ти це сказала, я подумала, що, можливо, також схибила з Імоджен. Ми з Ґілом майже не говорили про те, що вдочерили її, коли вона була маленькою. Ні за її присутності, ні наодинці. Я воліла думати про Іммі як про свою дитинку, розумієш? Ні чиюсь, а мою з Ґілом. Та й тяжко було про це говорити, тому що її біологічна мати стала наркоманкою й не було жодного родича, хто міг би забрати дитину до себе. Я запевняла себе, що захищаю її від болю. Мені навіть на думку не спадало, наскільки я її підводжу, доки вона… — Патті замовчала.

— Імоджен любила вас, — сказала Джул.

— Вона була в розпачі через щось. І вона не прийшла до мене.

— До мене вона також не прийшла.

— Я мусила виховати її таким чином, щоб вона могла відкриватися людям та приймати допомогу, коли потрапила в біду.

— Іммі все мені розповідала, — мовила Джул. — Свої таємниці, страхи, те, як вона хоче прожити життя. Вона назвала мені своє ім’я при народженні. Ми носили одяг і читали книжки одна одної. Чесно, на той час, коли Іммі померла, ми були дуже близькі, тому я гадаю, що їй шалено пощастило мати вас.