— Тепер у мене є ти, і це робить мене менш ненормальною.

— Менш ненормальна — то добре.

Іммі відкрила охолоджувальну камеру і дістала дві пляшки домашнього холодного чаю. Вона завжди брала напої на пляж. Джул не подобалися тонкі шматочки лимону, що плавали в чаї, але вона все одно трішки надпила.

— Тобі гарно з короткою зачіскою, — додала Іммі, знову торкаючись шиї Джул.

На зимових канікулах після першого року навчання у коледжі Імоджен нишпорила в шафці для документів Ґіла Соколоффа, шукаючи записи про усиновлення. Знайти їх було неважко.

— Думаю, мені здавалося, що прочитання документа допоможе мені проникнути в сутність мого себесприйняття, — сказала вона. — Наче імена, які я дізнáюся, пояснять, чому я була такою нещасною у коледжі, або допоможуть відчути себе у деякому сенсі впевненою, а я такою ніколи не була. Проте ні.

Того дня Іммі та Джул поїхали до Менемші, рибацького селища недалеко від будинку Іммі на Віньярді.

Вони гуляли кам’яним пірсом, що простягався до моря. Чайки над головою описували кола. Вода хлюпала біля їхніх ніг. Дівчата сиділи на однаковій висоті зі скелями, простягнувши засмаглі ноги, що блищали від сонцезахисного крему.

— Так, то було цілковите лайно, — сказала Імоджен. — Імені батька взагалі не зазначено.

— Яке ім’я ти мала, коли народилася?

Іммі почервоніла і на мить натягла худі на обличчя. У неї були глибокі ямочки й рівні зуби. З-під її знебарвленого волосся, підстриженого під хлопця, виднілися маленькі вуха, одне було оздоблено потрійним пірсингом. Брови були вищипані у тонесенькі лінії.

— Не хочу казати, — пробубоніла вона до Джул зсередини тканини. — Зараз я ховаюсь у своєму худі.

— Давай. Ти почала цю історію.

— Якщо я скажу, то ти не сміятимешся? — Іммі скинула каптур і глипнула на Джул. — Форрест сміявся, а я розізлилася й не пробачала йому два дні, доки він не приніс мені шоколадних цукерок із лимонним кремом.

Форрест був хлопцем Іммі. Він жив спільно з ними в будинку на Віньярді.

— Форресту варто б повчитися манер, — мовила Джул.

— Він не подумав. Просто вибухнув сміхом. Потім він уклінно перепрошував, — Іммі завжди захищала Форреста, якого спершу критикувала.

— Будь ласка, назви своє ім’я, — попросила Джул. — Я не сміятимуся.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.